Ніщо не вічне

Коридор.

Меріл, ідучи коридором, помічає, як Веш сидить надворі на сходах ґанку й перебирає патрони. Коли він застосовує силу, пасма його волосся темнішають, стаючи попелясто-чорними. Вона лякається, і поруч з’являється темна постать.

— Тс… Не йди поки що до нього.

— Похоронщику, що з ним?!

— Зношення…

— Що?..

— Коли ми були в Ковчезі, я розпитував Дока про нього. Я бачив, як його… І він сказав, що це зношення. Ніщо не вічне — у всього є початок і кінець.

— Ти замовчав те, що було в Ковчезі!

— Нічого не було.

— Похоронщику, у тебе біле волосся, а у Веша воно чорніє, мов смола. Твій брат повернувся. Думаєш, я не бачу? Думаєш, я настільки дурна?

— Меріл, ти змогла витримати тортури Легато. Ти ж бачила бій Веша й Легато — як він викручував його тіло, як той кричав від болю… Без їжі, без відпочинку протягом п’яти місяців. І при цьому він усміхався?

Меріл завмерла. Вона раптом зрозуміла, що поки вони працювали, Веш проходив справжнє пекло через свого брата. Вона замовкла, притулилася головою до грудей Похоронщика й почала плакати.

— Тихіше… усе буде добре. Ми зможемо перемогти. Вір у нього і в нас. Він, як ніхто інший, не хоче, щоб ви постраждали. Зрозумій: він багато чого бачив у житті — і явно не з власної волі.

Меріл тихо схлипувала, притулившись до грудей Похоронщика. Той обережно поклав руку їй на плече, ніби боявся, що вона розсиплеться від найменшого руху.

— Тихо… — прошепотів він. — Якщо він побачить твої сльози, йому стане тільки гірше.

Меріл витерла очі й обережно визирнула у вікно коридору.

Веш усе ще сидів на сходах. Його постать була нерухомою, але пальці повільно перебирали патрони. Час від часу він зупинявся — і тоді пасмо його волосся знову темнішало, мов нічна тінь.

— Він знає… — тихо сказала Меріл. — Він знає, що брат повернувся.

Похоронщик мовчки кивнув.

— І він готується.

— До чого?

— До того, чого він боявся найбільше.

Раптом із двору почувся металевий звук. Один із патронів випав із рук Веша й покотився сходами.

Веш підняв голову.

Його усмішка була тією ж — теплою, трохи сумною. Але в очах тепер жеврів холодний блиск.

— Ви можете не ховатися, — сказав він, не обертаючись. — Я відчуваю вас.

Меріл завмерла.

Похоронщик тихо зітхнув.

— Він завжди був надто уважним.

Вони вийшли на ґанок.

Веш глянув на них і легенько посміхнувся.

— Вибачте, що налякав вас.

— Веш… — голос Меріл тремтів. — Ти не мусиш усе це робити сам.

Він кілька секунд мовчав.

Потім подивився на небо. Над пустелею повільно згущалися темні хмари.

— Я не сам, — тихо відповів він. — Ви поруч.

Але його пальці стиснули патрон так сильно, що метал тихо скрипнув.

Похоронщик це почув.

— Він близько, правда?

Веш опустив голову.

— Дуже.

Вітер раптово здійнявся й пронісся подвір’ям. Десь далеко, на горизонті, блиснула блискавка.

І в тиші пролунав ледь чутний голос — ніби шепіт, що долинув із темряви.

— Веееш…

Меріл здригнулася.

— Ти чув це?!

Похоронщик уже тримав свою зброю.

Веш повільно підвівся зі сходів.

Його усмішка зникла.

— Так, — тихо сказав він. — Він прийшов.

І цього разу…

я не зможу втекти.

Він подивився на них востаннє — так, ніби намагався запам’ятати цей момент.

А потім зробив крок уперед — назустріч темряві, що повільно насувалася з пустелі.