3.
Інопланетна істота на ймення Аверсій на ранок зникла. Зникла вона так, як завжди - непомітно та раптово. А з його зникненням почалися проблеми, про які він нас попереджав. А саме - зникли озера. Замість них лишився місячний ландшафт з цирками та кратерами. І на них я зараз дивлюся. І навіть басейн наш зник!
Я розбудив Ліну і ми швиденько на моєму антигравіку перебралися до мене у місто. Але і там біда - там теж зникла вода...вся! А протягом короткого час - за два дні! - зникло усе, у чому містилася хоч якась волога...Такого я не очікував і та істота не попередила.
Раптом з не зрозумілих причин почали хворіти та від тої хвороби за кілька годин гинути люди. Гинули катастрофічно, масово гинули! А на обріях міста зібралися дивні хмари - вони схожі були на риболовні сіті з поплавками по краях.
Хмари ті швидко огортали собою небо та поступово, повільно спадали на місто. Поплавки виявилися своєрідними якорями - ними сіті вгрузали в абсолютно висушену землю та все дужче і дужче притискалися до земної поверхні. Було видно, як із надр випаровувалися води. Колодязі, печери, в яких містилися водоймища та інші водяні артерії остаточно пересихали! Виднілися лише густі пари, які поглиналися своєрідними своєю жахливістю хмарами. Між іншим, на людей це "усихання", цей тиск хмар не діяв, як і не діяло на рослин та тварин - там абсолютно усе залишалося не порушеним...якщо не вважати на дивне захворювання людей. Не діяло це також і на будівельні споруди - місто стояло цілісіньке! Та без води і тому жити в ньому стало не можливо.
Ми з Ліною збиралися вже покинути місто, але з неба розпочалася страшенна злива. Дивні хмари зникли. Дерева, які почали потроху гинути здійняли свої віти у стріч дощу, краплі у швидкому ритмі барабанили у віконне скло та весело збігали донизу, у спраглу землю, яка жадно вбирала у себе воду...Словом, з водою поверталося і життя. Найдивніше було те, що хворі швидко одужували... - але ж перед тим ще знаходилися між життям та смертю! Люди оживали наче як від помаху чарівною хворостиною чарівника.
Того ж дня, як щойно розпочався життєдайний дощ, до мене хтось подзвонив у двері. Відчиняю та бачу перед собою Аверсія! Ліна від не неочікуваного аж притислася до стіни з переляку та подиву. <<Куди ж так раптово зник, чувак?...- я був злий і тому так зневажливо звернувся до нього. - У нас тут біда. І ти знав що так буде...Вода зникла! Вся!!!...Ми вже хотіли тікати звідси.>> - <<Знаю. Я винен. Я не думав, що реанімація Ліузіона так нашкодить твоєму місту та призведе до такої великої кількості жертв - передбачалося набагато менше...Вибач. Але ж, врешті, усе ж владналося? Чи не так?>> - <<Воно все так, але неможна відноситися зневажливо до нас, як до сміття...як це вчинив ти...>> - <<Не зрозумів...Поясни.>> - <<Ми гинемо без води!..>> - гаркнув до нього, ледь не назвав його козлом...але стримався. Все ж таки, що не кажи, а воно ж пришелець з антисвіту...з того, мабуть, і недолуге. І раптом з-за плеча Аверсія визирнув Ліузіон, заради якого постраждали мешканці міста. <<Не звинувачуйте його. Це все через мене. Я ослухався капітана та самовпевнено повів себе, як не розумне дитя... - я зійшов у ваш світ і поплатився життям. Капітан лише хотів урятувати мене...>> - <<І врятував. Але якою ціною! Як би я полонив вас та віддав би до потрібних служб безпеки, цього б не сталося. Тож, винні тут усі - ви як непутьові прибульці та я, який по дурості своїй сприйняв вас як веселий жарт...Та ви так жартонули, що...вибачте, ні в які ворота!>> - <<Так! Ні в які ворота!>> - підтримала мене Ліна та різким рухом вкинула до рюкзака мої кросівки, в яких я ранком полюбляю влаштовувати свої пробіжки містом. Ми, я та Ліна, осудливо дивилися на зовсім ошалілих створінь, які мов дві краплі води походили одне на одне та стояли з роззявленими ротами...чомусь без вуст та зубів...
В розгубі я вказав Ліні на обличчя бездоганно одягнутих джентльменів та у на пів істериці верескнув до неї <<Ти тільки глянь на них! Подивись! На їхні роти...Вони, ці бісові діти навіть замаскуватися не вміють як слід!>> - <<Так...Хлопчики, зробіть щось з ротами своїми. Дивитися гидко! Починіть їх...чи що... - порадила їм моя красуня, витрушуючи наповнений нашими речами рюкзак. - Ми ж залишаємося, любий?>> - <<Так, звичайно.>> - підтвердив я, споглядаючи як у ротах наших гостей з"являлися зуби, а вже слідом за тим обличчя прикрасилися спокусливими вустами Ліни. Я прихилився до Аверсія і тихо на вухо йому порадив прибрати ці вуста, а скопіювати інші...ну, хоча б мої. Вони швидко виправили похибку. Та повернули іще брови - вони були, як і вуста, відсутні на обличчі і я жестом вказав їм на це, провівши пальцем над своїми очима.
Тепер я знаю (мені про те повідали гості), що тою брилою був їхній "пересувний апарат" (так вони його назвали). Чому він вибухув, навіть не торкнувшись поверхні землі, їм не відомо. Але у них відмовили гальма і щоб уникнути своєї загибелі, змушені були катапультуватися... - з усіх вцілів лише Ліузіон та і той опинися під землею, де задихнувся із включеним на скафандрі сигналом типу нашого "SOS!"...Хоча "апарат" не повинен був отак, безслідно загинути. Не знаю, як там думають вони з цього приводу, але я дійшов висновку... - там, на їхній Таурінії погана сфера обслуговування, що не гарантувало вдалого польоту між зорями та світами...Уявляю, скільки таких, як вони, загинуло у безодні Всесвіту через тауріанський брак та недбалість! І, тим більше, ніяких гарантій не було на вдалу зустріч із антисвітом того "апарату" - бо на їхньому ("номер 13/13" - так вони його іменували) не передбачено адаптивної функції до антиматерії. Тому, мабуть, і наші археологи не змогли відкопати на місці падіння уламків небесного тіла - їх банально там не було. Усе поглинув вибух від зіткнення різних, протилежних світів.
Гості і в цей раз раптово зникли невідомо як та куди, а на ранок знову з"явилися. Виказали свою вдячність за нашу стриманість та гостинність. Висловили свою радість зустріччю із нами. Сказали про те, що розчаровані неможливістю оселитися тут - надто вже (тут вони відчайдушно зітхнули) "світ цей дуже мокрий"...І я знову тиснув однопалі лапи істот, які поступово втрачали свої обриси та перетворювалися у щось прозоре желеподібне та без формене. Ліна не стала потискати їхні лапи, лише гидливо морщила свій симпатичний носик та двічі хитнула головою на знак прощання...І вони зникли, здійнялись стрімко хмарою в небо, де остаточно пропали з нашого поля зору...Маю надію, що назавжди.
...Місто навіть і не помітило того візиту прибульців. Зате енергійно, з фантастичними жахами переповідали усьому світові про біду, яка спіткала мешканців та як усе, що мало хоча б краплинку води чи містило якусь вологу ставало усохлим, абсолютно висушеним та мертвим...І про диво, яке за кілька днів оздоровило то оживило багатьох...усіх, хто знаходився на грані життя та смерті і, взагалі, були приречені на неминучу смерть!
Завдяки саме цим розповідям упереміш правди з побрехеньками... - місто стало святим і слугує священним місцем паломництва фанатів якоїсь то альтернативної темної релігії. Уфологи надовго оселялися в готелях у пошуку пояснень тих усіх пертурбацій міста.
А місто отримало тим часом славу та туристичний статус, як саме невпорядковане та неохайне, але найсвятіше місто в окремо взятому регіоні з-поміж багатьох регіонів країни. Місто стало осередком численних поголосів, міфів, байок, легенд та всякої іншої сумнівної інформації...
І з того можна було швидко розбагатіти... - всі вірили всім! Та усьому, що виносилося назовні. І шкода, що ми з Ліною дали обіцянку Аверсію та Ліузіону ніколи нічого не розповідати про них та про їхній візит на планету...Хоча спокуса на цьому зрубати чимало бабла була...та ще й яка спокуса! А все ж розуміли, що будемо виглядити як не дурнями, так просто хворими людьми - у нас не було ніяких на те доказів - правдоподібності хоча б! - перебування гостей з антисвітів неозорого Всесвіту на нашій планеті, у нашому Скверґарді...
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!