Тиша

Перше, що відчула Яна, — Максова рука на плечі. Вона тисла, смикала, вимагала — виривала її зі сну.

Яна кліпнула в напівтемряві спальні, ще зануреної в передсвітанкову сутінь. Тіло не слухалося. Їй снилося, що вона сидить, зіщулена в темряві льоху, і щосили затуляє долонями вуха, аби не чути звуків, що долинають згори. Вона навіть усвідомлювала, що це сон, але не могла прокинутися.

Побачивши над собою бліде й напружене обличчя Макса, дівчина спочатку відчула вдячність за те, що він вирвав її з нічного жахіття. Але тоді він забрав руку з її плеча й показав жестами:

— Війна. Бомби. Зараз.

Яна знову повільно кліпнула. Слова не вкладалися в її свідомість. Вона оглянула кімнату, помітила під кріслом кішку Лакрицю, що світила переляканими очима.

Дівчина сіла. Макс схопив її за руку й потягнув до вікна. Вона вилізла з-під ковдри і слухняно пішла за ним, здивована його тремтінням.

У квартирі було холодно — під кінець лютого зима вирішила показати зуби. Надворі світ лишався сірим, однак уже не був порожнім. Удалині з різних кінців міста в небо підіймалися три товсті стовпи чорного диму. Це були не заводські пожежі — Яна жила в Харкові достатньо довго, аби пам’ятати, що в тих районах заводів немає. Може, склади? Та ні… Це інше.

У горлі запекло. Вона повернулася до Макса й показала на пальцях:

— Бомби?

— Росія напала, — Макс широко розвів руками: — На всю країну.

Він дістав телефон. Максове обличчя освітив екран, поки він швидко гортав новини, показуючи їй. Київ під обстрілом. Одеса теж. Вибухи. Ракети. Сирени.

Вона нічого цього не чула. Навіть віддаленого гуркоту. Оце й було найстрашнішим у тому, що ти глуха: апокаліпсис прийшов тихо.

Яна показала жестами:

— Може, спустимось у метро?

Макс спершу неохоче кивнув, а потім показав телефон: метро заповнене людьми з переляканими, розгубленими обличчями. Поки вона дивилася на екран, у групі з’явилося нове повідомлення: російські танки на околицях Харкова. Майже одразу ще одне — ракета влучила в житловий будинок у Чугуєві.

Підлога ледь здригнулася під її босими ногами. Яна вхопилася за Макса, який знову почав щось набирати на телефоні. Погляд дівчини заметався горизонтом, шукаючи четвертий стовп диму. Не знайшовши його, вона зрозуміла, що ракета (чи бомба? чи що там у них?) впала з іншого боку будинку.

Вона помахала долонею перед Максом, привертаючи увагу:

— Треба їхати з міста.

Пальці Макса тремтіли, коли він відповів:

— Батьки пишуть, що в Києві те саме.

— Хата в селі, — показала Яна.

Вона забрала в нього телефон, відкрила нотатник і написала: «Грозове, бабина хата, там нема чого бомбити». Зі шкатулки на комоді дістала старий почорнілий ключ-метелик.

Максові це не сподобалося — Яна бачила це по його стиснутих вустах, напруженій поставі. Але він не заперечував. Знав, що те місце означає для неї. Коли Яна розповіла йому про бабусину хату, Макс не пропонував туди поїхати, бо ще із часів інтернату для глухонімих, де вони познайомились, пам’ятав її історію. Лише раз запропонував продати, але після того, як Яна відповіла, що не готова, більше про це не згадував.

— Думаєш, будуть автобуси? — запитав він.

Яна віддала телефон.

— Спробуємо.

Боже, благослови того, хто придумав застосунки для виклику таксі. Яна не уявляла, як виживали без них раніше такі, як вона. Макс ще міг говорити завдяки слуховому апарату. Їй же ніщо не допомагало. Лишалося покладатися на текст і Макса.

Пакувалися швидко й зосереджено: два рюкзаки — одяг, вода, документи. Вона вклала між речами блокнот для ескізів, він узяв мультитул. У велику сумку згребли продукти. Найважче було запхати в переноску кішку: вона впиралася, дряпалася, навіть кусалася. Коли дверцята зачинилися, руки Яни кровоточили в десятку місць.

Уже в ліфті дівчина подумала, що треба було, про всяк випадок, спускатися сходами.

На автостанції Яна завагалася. Повертатися в село після всіх цих років? Чи правильно вона чинить? Впевненість, що сповнювала її годину тому, зникла. Тож дівчина полегшено зітхнула, коли касирка сказала, що квитків немає.

Проте Макс не здався. Він потягнув Яну до автобусів, біля яких уже юрмилися люди. Вона читала по його губах, коли він запитував кожного водія: «Грозове?» І щоразу, коли той хитав головою, відчувала полегшення.

Аж поки сивий вусань у шкірянці не кивнув. Макс простягнув йому дві купюри по сотні гривень. Вусань вказав на сумку та переноску, і Макс додав ще п’ятдесят.

Яна вмостилася біля вікна, обійняла переноску з кішкою і заснула ще до того, як автобус рушив.

~

Вони вийшли на перехресті. Похилений дорожній знак головної дороги ледь визирав з-під намерзлого брудного льоду. Грозове не мало ні табличок, ні будь-яких інших знаків, які оголошували б його назву. Воно наче ховалося від світу. Голі дерева похилилися над парканами. Старі дерев’яні хати з облупленою фарбою дивилися вибалушеними вікнами. Колись Яна прочитала, що тут мешкало дві тисячі душ. Сьогодні здавалося, що й того немає.

Їхній дім чекав на самому краю і виглядав так, наче справді чекав.

Фарба на стінах давно вилущилася, але дошки залишалися цілими. Віконниці лишалися не зірвані, скло — ціле, замки — незламані. Двері скрипнули, коли Макс їх відчинив — не від опору, а ніби вітаючи господарів.

Всередині хата виявилася меншою, ніж Яна пам’ятала. Дві спальні із широкими ліжками і прохідна вітальня, застелена давно вицвілим строкатим килимом. На кухні на столі стояли порожні миски.

Пил збирався в кутах, але ніде не було ні плісняви, ні гнилі. Навіть тонкі пожовклі фіранки залишалися цілими. На полиці, закритій скляними дверцятами, рівними рядами стояли енциклопедії, потерті кулінарні книги і пригодницькі романи.

Яна тихо рухалася кімнатами, проводячи пальцями по меблях, ніби читала мапу спогадів. Вона зупинилася біля книжкової шафи, відсунула скло і провела пальцем по дереву.

— Книги збирають пил, — показала вона жестами. — Але тут чисто.

Макс напружено кивнув:

— Може, хтось доглядав за хатою?

Дівчина знизала плечима.

Вони пішли до магазину до того, як почало сутеніти. Грозове виглядало так, ніби застигло в середині минулого століття. З-за штор їх проводжали поглядами, але ніхто не вітався. Продавчиня не всміхнулася, та хоча б термінал працював — цього було цілком достатньо.

Вони купили хліб, борошно, цибулю, усі три банки консервів, що залишилися, олію, сірники й дешевий ніж у пластиковій упаковці. Яна заздалегідь написала список у телефоні, і Макс продиктував його огрядній жінці за потертим прилавком. Та дивилася на Яну так, ніби дівчина була прибульцем з іншого світу.

Повертаючись до свого нового дому, Яна побачила незнайомця. Високий, широкоплечий чоловік у потертій шубі стояв перед їхніми дверима, мов ображене опудало зі старомодною заломленою на бік папахою із червоною стрічкою. Яні здавалося, що такі бувають лише в старих фільмах.

— Хто ви такі, а? — прочитала вона по його губах.

Макс ступив уперед:

— Це Яна, моя дівчина. Вона — онука баби Шури. Цей будинок належить їй.

Чоловік нахилив голову і гмикнув:

— І ви думаєте, шо це зараз важно? Шо кому принадлежить, а?

Яна ледь розбирала по губах чоловіка, що саме той говорить, а потім зрозуміла, що він говорить російською.

Макс напружився:

— А ви хто?

Незнайомець посміхнувся, показавши жовті зуби. Жодного тепла в його посмішці не було.

— Зачос Андрій Ніколайович, представник адміністрації, ага.

— Із сільради?

— З адміністрації, ага, — відказав Зачос. — Я тут за порядок.

Яна стала за Максом, поклавши йому руку на плече.

Погляд чоловіка перемістився на неї:

— Ти шо, німа?

Яна кивнула.

Він на мить розгубився, але швидко оговтався:

— А, помню, тебе ж у спецшколу віддали, ага, — він покрутив розчепіреними пальцями біля скроні так, ніби закручував лампочку.

Макс напружився ще більше. Зачос дозволив тиші розтягнутися, а тоді сказав:

— А откуда, я знаю, шо ви ті, ким назвалися. Документи покажіть, а? — Він підступив на крок: — Ви не шпіони часом, а?

Макс кліпнув:

— Що?

— Шпіони. Диверсанти. Зелені гремліни. Знаєш, ті, шо улибаються, а потім міну в хлібину кладуть.

Яна, зрозумівши вимогу, витягла гаманець із айді-карткою. Зачос сіпнувся, ніби очікував зброї, але заспокоївся, побачивши документи.

— Задоволений? — запитав Макс.

— Поки так, ага, — вишкірився той. — Ладно. Живіть. Посмотримо, шо ви за одні. Шоб порядок мені був!

Він повільно обійшов їх, уважно розглядаючи, а потім почвалав дорогою. Мерзла земля хрускотіла під його підошвами.

~

У хаті Макс виявив комбінований котел, який міг працювати як на газі, так і на твердому паливі. Хлопець не ризикнув запускати його на газі без попередньої перевірки, тому вирушив на пошуки дров. У похиленому сараї знайшов стару іржаву пилку, у сіннику — брикети торфу, які, на диво, не розтягли сусіди. У літній кухні валялися дошки з іржавими цвяхами — їх залишив на потім, і за годину в котлі вже горів торф.

— Писали з роботи, — повідомив Макс після обіду. — Кажуть, чекають мене завтра.

— Мені теж написали, — відповіла Яна, відірвавшись від малювання. — Чекають на дизайн. Що ти своїм сказав?

— Сказав, що захворів.

— Я теж, — вона усміхнулася, але швидко посерйознішала. — Думаєш, це надовго?

Замість відповіді Макс стривожено глянув у вікно.

— Що сталося? — спитала Яна.

— Стріляють, — відповів він.

Дівчина відшукала поглядом кішку. Лакриця вигнула спину дугою і застигла з вухами притиснутими до голови. У Яни все похололо всередині. Кішка злякалася того, чого сама дівчина не могла чути.

Яна кивнула в бік спальні:

— Підемо туди? Там ще одна стіна між нами і вулицею.

Макс не був певен, що це допоможе, але пішов за нею. Увечері Лакриця відмовилася залишати їхнє ліжко й тулилася між ними, як ніколи не робила вдома. Вона не зводила погляду з дверей у вітальню й повільно водила розпушеним хвостом із боку в бік.

На ніч Макс вимкнув слуховий апарат, щоб заощадити батарею, тому не почув, як під чиїмись кроками ледь рипнули старі дерев’яні дошки.

~

Яні знову наснився льох. Темрява була густою та липкою, як смола.

Дівчина затуляла вуха, але крики проривалися:

— Ні, тату, ні!

Хтось гладив її по голові й лагідно шепотів:

— Не слухай, дитино, не треба…

~

Яна прокинулася сама. Крізь фіранки сочилося бліде зимове світло. Вона хутко одяглася та вийшла в крихкий ранок. Біля хвіртки Макс розмовляв із чоловіком. Спершу дівчина подумала, що це знову Зачос, але незнайомець не був схожий на вчорашнього приблуду: потерта зимова куртка, а не безглузда шуба, проста в’язана шапка замість папахи. Підійшовши ближче, Яна помітила, що плечі Макса опущені під вагою напакованого рюкзака.

Вона стала поруч і кивнула чоловікові, вітаючись.

— Ти баби Шури онука? — прочитала вона по його губах.

Знову кивнула.

Макс поглянув на неї і всміхнувся, а тоді звернувся до чоловіка. Вона не бачила його губ, але за зміною виразу обличчя співрозмовника — від розгубленості до цікавості, жалю, ніяковості — зрозуміла, що Макс розказав про її глухоту.

— Павло Сергійович. Ваш сусід, — старанно артикулюючи, відказав той. Потім, зиркнувши на Макса, знову заговорив звично — очевидно, Макс пояснив, що вона добре читає по губах.

— Ми самі у ванні сиділи. Шоб, значить, стіною відгородитись. Макс казав, шо ви теж… Ото увечері стріляли, а потім ще зранку трохи. То ми пішли. Там, далі по дорозі, бензовоз, розстріляний, стоїть. Сам цілий, кабіна тільки постріляна. То хтось дизель зливав, а ми от, із ним, — знову кивнув на Макса, — далі пішли. То там-ото й познайомились.

Він потер руки в рукавицях.

— Там далі ще згорілі машини. Усі із зетками. Стоять вони носами одна до одної. Значить, зустрілися, я думаю, і своїх постріляли, — Павло Сергійович усміхнувся. — Я підійшов ближче. Видерся в одну з машин, а там… скелет за кермом. Обгорілий, майже весь. Знайшов ящик із мінами — не знаю, як не зірвались. І ще кілька — з тушонкою. Он, узяли, значить. Макс, от, узяв трохи.

Яна стурбовано поглянула на хлопця, але Макс теж усміхався. «Цим чоловікам тільки дай шанс відчути себе героями», — подумала вона.

— Я, цей-во, — знову заговорив Павло Сергійович. — Ще хотів сказать. Я не вірю, шо про тебе кажуть.

На обличчі Яни, мабуть, відбилося питання, бо він поспішив додати:

— Ну, шо ти діда, тойво, сокирою, — він покосився на Макса, а потім якось знітився і заходився прощатись: — Ну, я піду вже. Бережіть себе. Якшо шо — я поруч. Заходіть, може, якось на чай.

Яна подякувала кивком. Дивилася йому услід. Чоловік дріботів і балансував руками на мерзлій, нерівній дорозі. Боявся упасти. Їй було важко уявити, як такий він лізе в кабіну розстріляної вантажівки.

Макс ласкаво провів рукою по її спині й теж пішов у хату.

Яна ще кілька секунд дивилася на дорогу. Повз хвіртку йшли люди, згорблені під вагою сумок і каністр із пальним. Вона дивилася на їхні бліді, напружені обличчя й думала про мотиви, що вели кожного: потреба вижити, інстинкт накопичення, надія на краще. «Як вони долають страх перед невідомим?» — подумала вона, здригнулась і теж пішла в дім.

Макс стояв на кухні, втупившись у стіну. Яна лагідно торкнулася його руки. Він здригнувся, наче прокинувся.

— Що? — сказав він і недоладно додав: — Я нічого не бачив.

Яна зніяковіла, потім обережно запитала:

— Про що ти думав?

Він насупився:

— Думав? Не розумію.

— Ти щойно стояв тут обличчям до стіни. Просто стояв і дивився в неї. Чому? Там так погано? — вона кивнула, вказуючи в бік вулиці.

Макс знизав плечима:

— Не розумію, про що ти. Я щойно зайшов. Зараз. Чекай. Я був… Я був надворі.

Макс озирнувся навколо, розгублений. Потім знову тривожно подивився на Яну. Вона кивнула, намагаючись усміхнутися. Макс сів за стіл, почав діставати консерви. Його рухи були різкими, ніби він намагався переконати себе, що все нормально.

Позаду, у вітальні, Лакриця тихо зашипіла й задкувала, притиснувши вуха. Слуховий апарат Макса не вловив її шипіння. Не помітила її і Яна.

А село, за хвірткою, повзло повз них, нічого не підозрюючи про зло, що затаїлося зовсім поруч.

~

Після сніданку Яна взяла до рук телефон. Її пальці на мить завмерли над екраном. Потім вона швидко надрукувала повідомлення й надіслала Максу:

«Хочу піти на цвинтар».

Макс відірвався від стрічки новин. Його брови здивовано зійшлися.

— Навіщо?

— Побачити могили батьків, — відповіла вона. — Я ніколи там не була.

Цвинтар ховався на околиці села — за облупленим парканом і старими іржавими воротами. Похилені хрести та кам’яні надгробки заросли бадиллям. Пластикові квіти, вицвілі від сонця й часу, шелестіли на холодному вітрі.

Яна повільно йшла звивистою стежкою. Макс йшов позаду, уважно читаючи кожен потьмянілий напис.

Після кількох хвилин пошуків Макс підняв руку і вказав на групу могил, частково схованих у колючому чагарнику. У Яни пришвидшилося серцебиття.

Чотири могили розмістилися поряд. Дві більші — з єдиним кам’яним надгробком і мармуровою табличкою, на якій були імена, дати і спільне фото: Лариса Бойко, Володимир Бойко. Яна вдивлялася в їхні обличчя, але не могла згадати. Люди на фото лишалися чужими.

Поруч стояв залізний хрест з емальованою пластинкою: Олександра Колесник. Дати народження та смерті.

Яна довго й розгублено дивилася на останню дату.

— Що таке? — запитав Макс.

— Вона померла всього п’ять років тому, — показала Яна жестами. — А перестала приїжджати до мене ще в інтернаті. Сім?… Десять років минуло?

Макс обережно припустив:

— Може, вона вже була надто слабка? У неї ж ноги не було.

Яна злегка похитала головою.

— Тоді хто прибирав у хаті? Хто дбав про неї?

Погляд Макса ковзнув до хреста. Він не відповів.

Яна перевела погляд на четверту могилу, затягнуту бур’янами. Ім’я похованого колись було написано на дошці, прибитій до простого дерев’яного хреста, але літери вже геть облізли. Щелепи дівчини стиснулися, в очах з’явилася раптова гіркота. Вона підійшла до купи землі, зупинилася. А наступної миті — спустила штани із трусами, присіла і спорожнила сечовий міхур просто на могилу.

Макс відвернувся, удаючи, що нічого не бачить.

Дорогою додому вони про це не говорили.

~

У дні після відвідин кладовища їхній світ звузився до кількох вулиць і кількох знайомих облич. Новини з інтернету — зведення про бої під Києвом, Харковом і Херсоном — здавалися далекими, майже нереальними. Дуже скоро в Грозовому з’явилися цивільні автівки з грубо намальованими білими літерами «Z» на бортах, а над хатою Зачоса замайорів червоний прапор.

На світанку першого березня вибух сколихнув село так сильно, що Яна відчула його животом. У ту ж мить згасло світло, і Грозове занурилося в темряву, густішу за ніч. Інтернет, телефони — усі крихкі ниточки, що з’єднували їх із зовнішнім світом, обірвалися водночас.

Для Яни, що й так жила в тиші, це означало повну ізоляцію. Макс залишався її єдиним каналом зв’язку зі світом.

Зовні все спершу виглядало майже як зазвичай. Сусіди поводилися, ніби нічого не змінилося. Більшість людей у селі була звикла до відокремленого життя і мала генератори. Пальне продавали просто біля магазину солдати в брудній формі і з втомленими, байдужими очима. У крамниці з’явилися російські товари й ціни в рублях, нашкрябані поруч із гривнями.

У ті дні вони часто бачили Зачоса. Щоранку той стояв на перехресті — виструнчений, гордий, у тій же безглуздій папасі й важкій шубі. Якось Яна сказала Максові, що прапор, над його хатою — ніби знак хижака, що позначає територію.

Макс із подивом відкрив для себе існування ручної колонки — дивної сталевої конструкції у дворі біля куща барбарису. Помпа пищала, поки дівчина качала її «вхолосту». Коли вода побігла в емальоване відро, звук став менш надокучливим, але лишався однаково неприємним. Відтоді Макс вимикав слуховий апарат, коли йшов по воду.

Одного дня, коли він прийшов у магазин по свічки, продавчиня Зіна стиха сказала:

— Зачос складає списки. Обережніше з ним.

— Які списки? — перепитав Макс, теж стишивши голос.

— Українців, — відповіла жінка рівно, без жодної емоції.

— Тут усі українці, — розгублено сказав Макс.

Зіна подивилася на нього, як вчителька на учня, який остаточно її розчарував.

Коли Макс зізнався, що не має готівки, вона знизала плечима:

— Можна карткою, але тоді — удвічі дорожче.

— Так інтернету ж нема.

— На кладовищі, біля туї, трохи ловить. Скинеш мені на рахунок і покажеш скріншот, — Зіна простягла Максу папірець із записаним номером картки.

— Добре, — Макс сфотографував папірець і пішов до виходу.

— Чуєш, а тобі не страшно з нею? — спитала Зіна услід.

— Чому має бути страшно? — не зрозумів він.

— Баба Шура казала, шо вона діда зарубала. Після того, як він її батьків зарізав.

Макс вийшов, не відповівши.

Він не знав, як виглядає туя, але попрямував до натовпу людей, що тулилися до високого дерева, піднявши телефони вгору, немов приносили дари невидимому богові. Поміж них помітив Павла Сергійовича, який пильно вдивлявся в екран.

Макс наблизився, шукаючи хоч якусь заблукалу рисочку зв’язку. Побачивши на екрані повідомлення: «Платіж проведено», він відкрив стрічку новин.

— Є в цьому певна іронія, — пробурмотів, спостерігаючи, як та вантажиться уривками. — Дізнаватися про живих серед мертвих.

Павло Сергійович щось втомлено мугикнув у відповідь.

Вони мовчки стояли, дозволяючи повільним краплям інформації заповнювати тріщини страху. Заголовки — бої поблизу, Харків під обстрілами, нові блокпости — не несли жодної доброї звістки.

Макс прибрав телефон до кишені й запитав:

— Ви не знаєте, хто доглядав за хатою? Вона надто чиста, щоб стояти пусткою всі ці роки.

Павло Сергійович почесав неголене підборіддя, поглянув удалечінь:

— Ніхто, — відповів. — Але й про Івана Піщанського таке казали. У нього людей небагато було, а поля доглянуті, хліви міцні, ніби там якийсь домовий лад наводив, чи шо.

Макс насупився:

— Іван Піщанський?

— Янин пра… — чоловік на мить задумався. — Прапрадід виходить, значить. Великий чоловік був. Школу збудував, лікарню. А як Совєти прийшли — усе віддав сам і доньку за бідняка видав заміж, шоб не розкуркулили і не заслали.

— Ніколи не чув про нього, — зізнався Макс, а тоді згадав, що Яна осиротіла в п’ять років і сама навряд чи щось знає про свою родину. — А її дід? — обережно поцікавився він. — Зіна казала…

— У Зінки замість язика — помело, — перебив Павло Сергійович. — Дід Іван віддав доньку за бідняка, значить, а там сімейка — усі алкоголіки. Совєти ще й головою колгоспу його зробили. За заслуги, значить. Ото він, поки живий був, то зятя стримував, а в онукові, бач, псована кров дала себе знать.

Вони рушили дорогою до села. Чоботи хрустіли по мерзлій землі. Десь удалині глухо бахнув вибух, долинули уривчасті черги автоматних пострілів.

— Батько Яни старався, — повів далі Павло Сергійович. — Хороший чоловік був. Взагалі не пив. Тримав тестя в руках, навіть лікуватися змушував. Баба Шура на нього тіки шо не молилася. Господар був. А Яна… — на його вустах з’явилася слабка усмішка. — Світла дитина була. Як пташка співала. Віриш?

Вони минули поржавілі ворота. Макс почув ще один глухий вибух — ближчий. Та вони йшли далі.

— Але такі, як її дід, не міняються, — зітхнув чоловік. — Одного дня, значить, зірвався. Не знаю — «білка» чи ще шось. Зарубав власну дочку й зятя. Бабі Шурі ногу мало не відрубав — потім ампутували. А Яна в сараї сховалася.

У його голосі забриніла туга:

— Ми не відразу зрозуміли, шо сталося. Поки, значить, прибігли, знайшли його в погребі. Думаю, шукав малу, ляда була відчинена, от він і впав. Ну, і на власну сокиру. Слідчі казали, шо це хтось його… Того… Навіть нас, сусідів, значить, тягали. Написали, що сам упав. Ну, ти подумай, як мала таке зробить? Щоб вона в нього сокиру забрала? Та таким, як Зінка, лише язиком почесать.

Він замовк, і Макс уже хотів запитати, що було далі, коли Павло Сергійович сам продовжив:

— А Яна сиділа там, значить, дивилася в одну точку. З того часу й не говорить. Я казав бабі Шурі, шо ми допомогли б із малою — боже, як вона співала. Та Шура сказала, шо їй треба вчитися в інтернаті. Бо хто вчитиме глухоніму в школі?

Макс кивнув. Якби Яна хоча б могла користуватися слуховим апаратом, як він, мала б шанс на звичайну освіту. А так — баба Шура мала рацію.

Вони дійшли до роздоріжжя. Павло Сергійович звернув до своєї хати.

— Дякую, що розповіли, — сказав Макс.

Чоловік кивнув:

— Дбай про неї, хлопче. Чуєш?

Макс проводив його поглядом, а тоді повернув до сільської крамниці.

Ще один далекий постріл прорізав холодне повітря.

Макс пришвидшив крок.

Удома він застав Яну в сльозах. Вона сиділа з ногами на дивані у вітальні, обіймаючи Лакрицю, і плакала тихо, неприємно, підвиваючи, як це роблять глухі, коли не чують себе. Макс вимкнув слуховий апарат, сів поруч і обійняв її. Коли дівчина трохи заспокоїлась, він спитав:

— Що сталося? Злякалася?

Яна витерла сльози і тремтячими руками подала ескізник. Макс погортав сторінки: Харків у диму, двоє біля дороги, Зачос, Павло Сергійович, профіль незнайомого старого з довгим носом і бровами, схожими на роги. Хлопцю на мить здалося, що він десь бачив його раніше.

Макс поглянув на дівчину.

— Я не розумію.

— Я не пам’ятаю, як його малювала, — сказала Яна.

— Це твій дід? — запитав Макс.

— Ні, не він. Не знаю. Я його не пам’ятаю, — Яна похитала головою. — Ти пішов у магазин, а я сіла малювати на кухні. Потім… опинилась у вітальні. І все. Я не пам’ятаю, як його малювала. Не памʼятаю, як прийшла сюди. Я втрачаю розум. Мені здається, що я бачила його десь… тут. У хаті. Тоді, у льосі.

— Це стрес, — повільно показав Макс. — Пам’ятаєш, як ти казала, що я втупився в стіну? Ми всі зараз на нервах.

— Я знаю, але… — вона схлипнула. — Я відчуваю, що бачила його. Я ж мала би пам’ятати, як малювала. Скажи, я остання дурепа?

— Якщо й дурепа, то наймиліша у світі, — спробував він пожартувати.

Яна всміхнулася.

— Ну, а ти тоді — найперший дурень, бо зв’язався зі мною.

Макс поцілував її в скроню. Лакриця вибралася з обіймів дівчини, повільно перейшла кімнату і зникла в коридорі.

У ту ж мить хата здригнулася. Макс відчув вібрацію в грудях. Звуку він не почув, але побачив, як віконне скло затремтіло. Погляд Яни теж метнувся до скла, а її руки мимоволі стиснулися в кулаки. Стара скляна ваза впала зі шафи й розлетілася на друзки. Він увімкнув слуховий апарат — і почув далекі вибухи, що накочувалися, наче гроза. В апараті тріснуло так різко і хрипко, що він трохи відсунув його від вуха, щоби послабити спотворений звук.

— Треба ховатися, — сказав уголос. Побачив, як Яна вагається, і додав: — Вибухи ще не закінчилися.

Вона кивнула й, обережно минаючи скло, повела його до виходу.

— Ні, — зупинив її Макс, вказуючи на ванну. — Туди.

Яна похитала головою і потягла його надвір. За хвилину Макс побачив, що над горизонтом здіймається високий стовп диму, у клубах якого пробивалися спалахи. «Мабуть, склад боєприпасів», — подумав він, поки Яна вела його до сараю, на ходу підхопивши Лакрицю.

У старому сараї під прілим сіном вони знайшли ляду. Макс розчистив вхід, підняв кришку — під нею темнів вхід до погреба. Драбина здавалася хиткою, але витримала. Ліхтариком із телефона він освітив полиці — там стояли забуті, давно запліснявілі закрутки.

«Це той самий льох?» — набрав Макс на екрані, а потім зрозумів, наскільки питання недоречне і стер.

Вибухи надворі пробиралися під землю як хвилі у воді — Яна відчувала їх черевом, як глухі удари, що перекочувалися всередині тіла. Вона не чула їх, але відчувала шкірою, як трясеться земля.

Вони не виходили, поки вибухи не стихли. До того часу надворі вже остаточно настала ніч.

Підсвічуючи телефоном, вони обережно замели скло у вітальні й лягли спати. Ліхтарик у телефоні був налаштований на мінімальну яскравість, тому ніхто з них не помітив дрібних кривавих слідів на підлозі.

Аж до ранку.

~

Наступний день прийшов тихо. Бліде світло просочувалося крізь пожовклі фіранки. Яна повільно ворухнулася — нічна тривога ще давалася взнаки. Макс уже не спав — сидів на краю ліжка, напружено втупившись у підлогу.

Яна прослідкувала за його поглядом — і сполотніла. Серед кількох уламків скла, не помічених учора в темряві, червоніли дрібні сліди. Маленькі відбитки, розмазані іржаво-бурими смугами.

Кров.

У грудях защеміло. Яна торкнулася плеча Макса. Коли він обернувся, у його очах було щось нове — справжній жах.

— Що це? — спитала вона жестами. Її руки тремтіли.

Макс похитав головою:

— Не знаю.

Вони опустилися на підлогу, уважно вивчаючи сліди. Ті були надто малі для дорослої людини. Дитячі? Вночі в їхньому домі ходила дитина… і порізалася? Яна торкнулася однієї плями — та вже висохла, стала шорсткою на дотик.

Дівчину пройняв озноб, нудота підступила до горла. Кров.

І тоді повільно почали спливати спогади.

Вона підіймається драбиною з погреба. Озирається — внизу дід лежить із розверзтим животом, з якого поштовхами хлюпає чорна кров. Вона чує бабине завивання. І шепіт за лівим плечем: «Не слухай. Забудь». Озирається. Маленька, зігнута постать у темряві. Довгий ніс. Сиві, схожі на роги, брови.

— Мій дід пив, — почала вона жестами, з болем на обличчі. — Завжди був злий. Однієї ночі зірвався. Убив моїх батьків. Скалічив бабусю. А я… я сховалась у погребі. Затискала вуха руками. Але він був не сам. Хтось ще був. Щось. Воно шепотіло. Дід спустився до мене… Воно наказало мені забути.

Вона замовкла. Очі застигли. Тіло тремтіло.

— Я думаю, воно підказувало йому, що робити. А потім — мені. Наказав забути. Так само, як зараз підказує тобі. Його кров розбудила спогади.

— Мені? — Макс здивовано вирячився на неї.

— Ти забуваєш речі. Завмираєш у порожніх кімнатах. Стоїш, втупившись у стіну. Воно говорить до тебе, Максе. Але ти цього не пам’ятаєш. І до мене воно говорить. Але я його не чую. Той малюнок… Ми обоє з’їжджаємо з глузду.

Лакриця обережно потерлась об її щиколотки. Яна глибоко вдихнула.

— Приїхати сюди було помилкою. Те, що колись жило в цьому домі, — досі тут. Ми маємо забиратися звідси.

— Куди? — запитав Макс, а потім сам і відповів. — Спитаємо в Павла Сергійовича. Може, допоможе дістатися до Куп’янська.

— Але Куп’янськ — окупований.

Макс кивнув:

— Я куплю в Зіни рублі. З Куп’янська — на північ. Може, до Латвії чи Естонії. А звідти — куди завгодно. Де безпечніше.

Яна повільно видихнула. Подумки порахувала до десяти. Макс завжди вмів приймати швидкі, тверезі рішення. Якби ж тільки він не послухав її тоді, коли вона підбила його поїхати сюди… Дівчина кинула останній погляд на закривавлені сліди — і підвелася.

«Будь-де, тільки не тут, — подумала вона. — Бо тіні цього дому зводять нас із розуму. Примари змушують забувати й мовчати».

— Ходімо до Павла Сергійовича, — кивнула вона в бік дверей.

~

Але новий день ще не вичерпав своїх страшних подарунків.

Після вибуху складу боєприпасів росіяни вирішили, що хтось у Грозовому навів ракету. Вони перекрили всі виїзди зі села. І незабаром Зачос почав вказувати пальцем.

Спершу забрали вчителя історії, що жив далі по вулиці — старого, який колись розповідав дітям про князів і гетьманів. Почувши його крики, Макс вимкнув слуховий апарат і пожалкував, що не купив у Зіни пляшку горілки. За кілька годин тіло вчителя викинули просто на обмерзлу дорогу.

Потім прийшла черга колишньої бібліотекарки через вулицю — маленької жінки, яка пів життя пошепки говорила дітям про мир і братерство народів. Її понівечене тіло пізніше знайшли в канаві, вкрите талою кашею зі снігу та бруду.

А потім вони прийшли по Павла Сергійовича.

Яна побачила крізь фіранку, як солдати витягли чоловіка на вулицю. Поставили на коліна посеред дороги. Він був блідий, але залишався спокійним. Зачос ходив перед ним, тримаючи руки за спиною, наче генерал. Потім підійшов ближче — і з хижою посмішкою вдарив Павла Сергійовича в обличчя. Той похитнувся, але вирівнявся. Не опустив плечей.

Макс стиснув руку Яни — так сильно, що їй стало боляче. Через його потиск вона відчула його важкий пульс і уривчасте дихання.

Зачос витягнув пістолет з-під шуби й недбало, мов іграшку, спрямував у обличчя чоловіка перед собою.

— Твій Олег — доброволець ще із чотирнадцятого, — прочитала Яна по губах. — Атошник. Признавайся, предатель — ти навів ту ракету?

Павло Сергійович глянув на нього ясними очима:

— Так, — сказав просто. — Це був я. Але єдиний зрадник тут — це ти.

Макс ще сильніше стиснув її руку.

Яна затамувала подих. Відвести погляд не могла, хоч як хотіла. Вона не почула звуку, але побачила, як полум’я вирвалося з дула пістолета.

Павло Сергійович упав.

Пізніше, коли знову прийшла темрява і сльози висохли, Яна написала на телефоні: «Як думаєш, він казав правду?»

Макс подивився на екран і похитав головою. Потім написав на своєму: «Не знаю. Може, сказав це, щоб зупинити допити».

«Я думаю, він сказав правду», — написала Яна.

У тьмяному світлі свічки вона намалювала Павла Сергійовича — він стояв на колінах, із рівною спиною і ясним поглядом. Із його плечей розгорталися два великі, світлі крила.

Вона сховала ескізник під матрац.

Бо навіть ангелам у Грозовому доводиться ховатися.

~

Вони прийшли на світанку. Макс не почув, як вони вибили двері — слуховий апарат залишився на столі у вітальні. Грубі руки вже тягнули його з ліжка. Поруч стояла Яна — боса, у нічній сорочці, з переляканим, розгубленим обличчям.

Серед солдатів походжав Зачос — усе в тій самій безглуздій папасі, із самовдоволеною посмішкою на обличчі.

— Обдивіться усе! — прочитав Макс по губах. — Шукайте доказатєльства.

Солдати зривали дверцята шаф, викидали речі з ящиків. Один підняв матрац — і натрапив на Янин альбом. Зачос вихопив його, заходився гортати сторінки. Його погляд спалахнув люттю, коли він побачив себе — карикатурно змальованого з хижою гримасою. А далі — Павла Сергійовича, спокійного, на колінах, із крилами ангела за плечима.

Обличчя Зачоса перекосилося. Він щось викрикнув — Макс не розібрав — і жбурнув альбом на підлогу. Один із солдатів спрямував автомат прямо в груди Максу. Інший різко його зупинив:

— Нам тут жить, — розібрав Макс.

Їх потягли до дверей. Яна спіткнулася й упала. Коротка нічна сорочка оголила стегна. Солдати засміялися. Один ляснув її по сідниці. Макс рвонувся вперед, та отримав удар у живіт, що зігнув його навпіл. Потім — ще один у голову. Світ вибухнув червоними спалахами.

У вухах дзвеніло. Усе пливло. Він більше не міг читати по губах. Усе навколо оберталося.

Яна кинулася вперед, схопила автомат. Натиснула на спуск…

Нічого.

«Запобіжник!» — подумки заволав до неї Макс.

Він скрикнув, коли Зачос ударив її кулаком у скроню.

Яна впала.

Зачос щось промовив, відвернувся й вийшов. Макса потягли до дверей. І тоді раптом усе завмерло.

Посеред кімнати стояв дід. Не дід — дідок. Маленький, він ледь діставав до пояса солдатам. Із довгим носом і ще довшими задертими до верху бровами, що скидалися на роги. Точно такий, як на Яниному малюнку.

Макс пригадав, що вже бачив його раніше. І той дійсно щось йому говорив. Але щойно хлопець відвертався — відразу забував про це.

По губах діда він прочитав:

— Убивайте солдатів.

Його голос керує ними, — зрозумів Макс, коли люди у військовій формі обернулися один до одного, і будинок наповнився димом і смородом пороху.

Бризки крові розлетілися по стінах. Макс упав на підлогу й поповз до Яни, щоб накрити її собою, проте все скінчилося вже за кілька секунд. Тіла впали на підлогу.

Зачос влетів назад із перекошеною жахом гримасою. Дідок повернувся до нього, і руки чоловіка потягнулися до власного обличчя. Пальці вп’ялися в очі й заходилися рвати й викручувати. За кілька секунд на місці очей зяяли дві криваві рани. Макс бачив, як рот чоловіка розкрився в беззвучному крику. Зрештою, Зачос завалився на підлогу, б’ючись у судомах серед мертвих тіл, продовжуючи рвати пальцями обличчя й горло.

Макс повз до Яни, сили згасали. Темрява стискала, затягувала в тишу, у забуття, та він усе ж знайшов у собі сили підвестися і підняти Яну на руки. Вийшов із нею надвір.

~

Вони залишили Грозове позаду в старенькій Тойоті Павла Сергійовича. Село зникало в тріснутому дзеркалі заднього виду — стискалося, розчинялося, ніби його ніколи й не було. Перед ними під бляклим весняним небом простягалася розбита вибухами, порожня і сіра дорога. Поля мовчали в білих обіймах снігу, що ось-ось мав розтанути.

Солдат на блокпосту тільки зазирнув у машину й махнув:

— Праєжайте.

Навіть не знадобилася та купа м’ятих купюр, що вони їх знайшли в нападників у домі.

Макс вів машину невпевнено й обережно, не відриваючи погляду від дороги. Яна дивилася на його профіль, хотіла щось спитати — але не наважувалася відволікати. Те, що сталося вранці, здавалося примарним, мов сон, що вже вислизає з пам’яті.

Яна не чула шуму двигуна й шелесту шин по дорозі. Вона відчувала лише вібрацію через сидіння та тонку тремтливу пульсацію мотора в грудях. Але ця тиша більше не здавалася пасткою.

Вона озирнулася. На задньому сидінні — безладно накидані речі: сумки, запасний одяг. Із переноски насторожено визирала Лакриця. Яна вловила її погляд. У ньому читалося щось схоже на осуд — другий переїзд за два тижні. А ще кішці не подобався сусід. Яна перевела погляд, на створіння, що підтримувало котячу переноску. Його довгий ніс і вигнуті брови вже її не лякали. Вона знала, що немає його провини в подіях давнього минулого. Знала, що насправді воно завжди її захищало.

Макс помітив рух дівчини й кивнув:

— Що таке?

Яна повернулася і швидко набрала на телефоні: «У нас там є вільне місце біля переноски».

Макс злегка знизав плечима, мовляв — і що?

Вона похитала головою — нічого — і відвернулася до вікна. Несподіване, але виразне полегшення проросло в грудях. Те, що було важким, невидимим, душним — нарешті відступило. Відпустило.

Страх, що переслідував її, скільки вона себе пам’ятала, страх, що жив у її пам’яті, розтанув.

І це відчуття було сильне. Нове.

У кюветі обабіч дороги темнів танк із білою літерою Z на боці. Башта була перекошена, ствол вперся в землю. Яна й уявити не могла, що танки можуть виглядати так незграбно.

Вона простежила за ним поглядом, намагаючись запам’ятати кожну деталь. Потім дістала ескізник і почала малювати — короткими, впевненими штрихами.

У повній тиші.