мені ще немає 20

вперше ми зустрілися зі смертю у 6. знаєте, відчуття були дивні, відчуття чужі. у 6 років ти бачиш смерть лише в мультфільмах або у Sims. вона не страшна для тебе, бо ти знаєш, що вона минає - закінчується, як сцена у фільмі.

я розуміла, що бабуся більше не приготує млинці, не подивиться суворим поглядом на мене, не приїде до нас і не сидітиме у синьому кріслі, вигулюючи черепаху на подвір’ї. тоді ж мені було ще трошки важко усвідомити, чому всі відволікали мене від цієї події. смерть же вже тут, я від цього нікуди не дінусь. а ще пам‘ятаю як сильно плакав тато.

наступний раз був майже у 7. смерть не відходила від нас далеко. і по дорозі зі школи мама в сльозах сказала, що хрещеного більше немає. до сих пір жалкую про те, що мало часу проводила з ним. та досі згадую халат з ведмежими вушками, що він подарував. він був сонячно-жовтий і теплий. як хрещений.

потім ще раз у 7, мабуть. та я не пам’ятаю хто це був. смерть тоді пообіцяла повернутися. мені було десь 7 з половиною - я її не почула.

вона стримала обіцянку, повернувшись у 14, маминими словами «склади той свій чізкейк (HSK) для мене». в мене був інтренет і Google, тож логічний ланцюг з «карценоми» і «мама хворіє» привів мене до жахливого слова «рак». думка, що зі мною цього статися точно не може - не сиділа в голові. вона муляла брехнею. самообманом.

тато вірвався в кімнату в кінці червня. потім приїхали лікарі. «будь біля мами, її так буде легше». а вона вже не говорила. я більше не чула її голосу і навіть вже більше його не пам’ятаю. тільки її образ і руки. а тепер вже ледве пам’ятаю її обличчя.

тоді вже вона сиділа у тому синьому кріслі, а я приносила їй води.

вона померла за тиждень. а смерть провівши її за руку залишила мені порожнечу і самотність. я пам’ятаю все до деталей. пам’ятаю все до найменшого шороху і запаху. і віддала б усе, аби забути.

пані смерть прошепотіла своє «повернусь» ще раз. в цей раз я не почула його через свої крики у кімнаті та плач до блювоти у ванній. бажання взяти смерть за руку міцно сиділо в голові.

мені вже більше не було 14. мені ніколи не було вже ніскільки. я виросла зі свого віку роботою, навчанням, ненавистю, болем, смертю. і я цим ніколи не пишалась. бо повертаючись додому о 9 вечора, коли встаєш о 4 ранку, а ще знаєш, що перерви в цьому колесі не буде - заздриш всім. плачеш і заздриш, що в тебе це забрали не спитавши і ніколи не повернуть. та зрештою - нічого не вдієш, тому встаєш о 4 ранку і живеш.

а з часом приходить розуміння, що немає формули щастя чи як побороти цей біль. він буде завжди. та я можу обрати - вмерти у ньому чи жити з ним.

у 15 вона повернулась. на занятті китайською телефон продзвенів у тихій бібліотеці гуртожитку КНЛУ наче постріл. плач. знову. і знову те саме відчуття. знайоме. говорити не можеш так само як і дихати. на наступний день не ідеш у школу, бо їдеш на похорон. знаєте, в той день я раділа, що мами не стало влітку. я б не змогла піти в школу після такого.

та в той раз смерть не сказала нічого. лише залишивши всередині страх. фобії.

а ще пані любить приходити неочікувано. в ще більше - насолоджуватися болем, який сама і спричиняє. тому під час осіннього ТСР‘у вона забрала в мене мою маленьку дівчинку Кітнісс. неочікувано і підступно. вона не заслуговувала на ту смерть, яка до неї прийшла. а я не заслуговувала знову відчути той біль.

і разом з нею зник останній живий спогад мами. останнє живе створіння, що мурукотіло до мене її голосом. це все просто раптово зникло. і в холодні зимові вечори більше нікого не було. залишилась лише порожнеча.

навіть смерть на деякий час покинула мене.

24 лютого ми зустрілись як старі подруги. вона сказала, що зайшла лише в гості, та я бачила її радісну посмішку.

я не боюсь смерті. я хочу лише аби вона була швидкою.

щодня прокручуючи в голові сценарії того, що ракета, чи «град», чи міни попадуть кудись у хату знаєш - не має шансу врятуватися. тож я лише хотіла померти швидко. не від осколків. чи відірваних кінцівок. і бажано одразу з татом, аби він не страждав. померти швидко, ніби заснути.

6 березня смерть вхопилася за моє блакитне худі з написом «Kyiv-Mohyla Academy», тато відтягнув мене від неї.

а потім було ще більше смерті - далекі родичі, знайомі, солдати на фронті, діти в будинках.

та бажання померти швидко нікуди не зникало. воно тліло ще з 14 років.

і, думаю, я знаю, як мене не стане. та ми з пані смертю вже друзі, то може вдасться домовитися?

тож мені ще немає 20. та я точно знаю, що смерть - це як в кіно: лише декілька кадрів, а потім життя іде далі. воно завжди йтиме далі. навіть якщо зупиниться для вас.