Невидиме

За довгі роки я так і не навчився цікаво розповідати про бої з карсидцями. Було кілька збройних сутичок, і я не шкодую. Добре, визнаю, то були справжні бої. Але кожний, тільки почнеш, – історія інших людей, з ким я був пліч-о-пліч проти карсидців і смерті. Складно про таке говорити за всіх, видавати свої слова за всю правду. Тому я розповім історію чужу.

Треті і останні навчання нашої харайї випали на рік великого зсуву. Ашшак впритул наблизилася до Гари, і навіть короткозорі вже могли розрізнити гори та долини на її поверхні. А Хоптавн сяяв і вдень, і вночі, бо містяни Хоптавна електрики і тоді не шкодували. Око Ашшак – так ми всі називали місто у небі, не лише поети.

Як і належало у рік зсуву, погода перетворилася на казна-що, сезон злив почався раніше.

Треті навчання, на яких вже зрозуміло, чи армія зробила із тебе щось путяще, вони мали стати тріумфом нашої зразкової восьмої харайї. За наказом ми повинні були вирватися з оточення, перегрупуватися і контратакувати. А далі ¬– у наших мріях – красиві, грізні й трішечки втомлені приймали б вітання від хамар Цхатретіш та святкували двадцять перший День Перемоги.

Саме так все відбувалося в інших, поки ми два роки навчалися і були воїнами лопат та казанів для переможців.

Однак наш полігон перетворився на тисячу островів серед річок бруду, та й ті острови – болото. Нас обійняли смертний холод та мряка, усе, викопане для нас харайями першого та другого року, залило багном. Ми не сумнівалися, що до фіналу приповземо змерзлі, хворі, по вуха у бруді, хтось шкандибатиме босоніж, а хтось втопить зброю і забажає втопитися вслід за нею. У найгіршому випадку ми загрузнемо в болоті ще під час виходу з оточення і закінчимо ганьбою всього Хаш-Ргашешу.

Сумні й зневірені, ми під дощем поглиблювали канавки навколо намету та нарікали на несправедливу долю, адже у рік зсуву траплялися й посухи. А між хмар над нами проглядало сяюче око Ашшак, наче з нас знущалося.

– От якби опинитися у світі «Чорного та зеленого», – мрійливо сказав Ашшау, струшуючи багно з лопати. – Майтрі єдиним рухом брови осушила б нам полігон, і жодного клопоту.

«Чорне та зелене» анонімно видали у Цхатреші за півроку до того. Ми зачитали надісланий комусь родичами примірник так, що книжка розвалилася. Пригодницький роман про війну, як і майже вся популярна література того часу, але серед героїв невідомий автор вивів саму майтрі. Під її проводом армія здобувала перемогу за перемогою, карсидці тікали аж за Хіддійські гори, гармати стріляли шматочками зірок, понад Гарою ширяв Повітряний Локомотив, а натхненні майтрі вчені готували неймовірний зоряний корабель для польоту на інший, невидимий бік Ашшак.

Політ на невидимий бік Ашшак спокусив навіть мене, хоча батьки вдало боронили нас з братом від релігії.

Кілька храмів проголосили «Чорне та зелене» богохульством. Старші і досвідчені плювалися, що автор війни не бачив. Але нам подобалося.

Майтрі серед сучасного війська перетворювала сюжет на щось незвичне, захопливе, досі небувале. І дива, дива! Вони здавалися такими реальними, ми марили тими дивами.

– І замість навчань завтра був би справжній наступ, – мрійливо додала Шахатрені.

– Може, хамар Цхатретіш і є майтрі, вона… – Ашшау не ризикнув закінчити вголос.

Тут всі загомоніли водночас. Більшість вважала, що справжньою майтрі була аруф Ішрані Кхметіш, без неї ми ніколи не перемогли б у Другій війні. Чудеса і дива майтрі? Хамар Цхатретіш теж ними не відзначилася, якщо не оголосити дивами обманні маневри і захоплення ворожих арсеналів. До того ж тепер хамар збиралася покинути армію заради цивільного уряду. А майтрі брудна політична діяльність не дуже личила. Однак аруф Кхметіш загинула за кілька днів до Перемоги, вже багато років як, и в жодній легенді не було ані слова про можливу смерть майтрі.

Нарешті я вирішив виступити від імені агностиків нашої харайї і заявив, що як потрібні дива, то краще вже вірити у вусатого Цхан-Руука, який в обмін на зайві зуби приносить чемним дітям смаколики з невидимого боку Ашшак у ніч, коли та перетворюється на човник.

– Якщо не станеться дива, наші три роки життя лайном під хвіст, сама ганьба, – розпачливо перервала мене Шахатрені. – Не уявляю, як батькам у вічі гляну.

Мав би я таку славетну родину, теж не уявляв би. Але заперечити їй не зміг ніхто з нас.

– Оце так! Найкраща харайя року покладається на диво, – сказав хтось у темряві, а потім з-за кущів папороті вийшла хамар Газарані Цхатретіш, її було неможливо не впізнати. Вона, мабуть, встигла почути чимало з нашої розмови. – Шагар вами пишається, а він не дуже щедрий на похвалу, тож я вирішила познайомитися особисто. І неофіційно повідомити, що саме ви завтра понесете штандарт після навчань.

У ту мить небо гримнуло, блискавка освітила її обпечену щоку, і злива вдарила з новою силою. Гадаю, ми виглядали досить комічно або й жалюгідно. Бо хамар спитала, чи не випити нам усім відвару в нашому наметі.

Ми влаштувалися на лежаках, більш-менш у колі, чималий гарячий чайник – на складному столику, хамар Цхатретіш – на єдиному стільці, їй віддали найкрасивішу та найчистішу чашку. Вона розмішувала мед у відварі, вправно тримаючи чашку культею лівої руки. А ми намагалися вгадати наміри хамар за необпеченою половиною її обличчя.

– То що, – розпочала нарешті, – часто тепер молодь теревенить про майтрі?

Ми перезирнулися.

– Говоримо, хамар, – відповіла за нас усіх Шахатрені обережно, – але як про мрію. І літературу.

Однак кожен з нас чув про майтрі від старших під час сімейних посиденьок, коли гості хильнули достатньо, щоб відійти від сумної теми цін і зануритися в емоційне обговорення політики.

Хамар сьорбнула кайї.

– Чую, дощ не вщухає, – сказала вона. – Пропоную обмін: ви мені свою книжку, яку обговорювали; я натомість розповім стару історію про аруф Кхметіш і справжнє диво. Усі герої історії на той час були трішечки молодші за вас. То як?

Я швиденько приніс засалене та підклеєне «Чорне та зелене».

– Перепрошую, хамар, вона в не дуже гарному стані. Ми там ще трохи понаписували на полях.

– Цінний екземпляр! Дякую. Тепер моя черга.

***

– За п`ятнадцять років до початку Другої війни аруф Кхметіш навчалася у школі, і так сталося, що я разом з нею.

Я її знала як Ішру Кмет, бо усі ми звалися на карсидський манер. Я була Газаре Шатрет і так звикла до цього імені, що забула про справжнє. Багато років потому я швидше відгукувалася на Газаре, а не Газарані.

Бачу, ви здивовані, хоча вчили це на уроках історії. Чи одна справа урок, а інша – як воно насправді?

То була дуже гарна школа, одна з найкращих у Цвірташі, або у Вірті по-карсидські, гімназіум для талановитих дітей. Вчилися там переважно діти з поважних, лояльних і заможних родин, які вдало поставили себе після поразки у Першій війні. Однак хорошою школа вважалася, бо половина учнів була з карсидців. Справжніх карсидців, а не таких поганеньких, як ото були ми.

Саме так, я не обмовилася.

Усе життя вам розповідають про півсотні літ завзятого опору загарбникам. У серці кожного ргашетрені палало полум`я жаги до свободи, кожна хвилина неволі була мукою, душа боліла за полеглих у Першій війни та замучених у застінках. І навіть як хтось мусив вдавати покору, все одно плекав люту ненависть до імперії. Я правильно кажу?

Звісно, такі люди були. На той час кілька сотень чи тисяча на весь Хаш-Ргашет. Адже у застінки легко потрапити, а от як вийдеш звідти в мішку, і те саме буде з рідними та нещасними, яким не поталанило знатися з майтрістом? Пересічні ргашетрені збурювачів спокою вважали небезпечними або божевільними. А ми, діти, жодної особливої думки про них не мали, бо за сприяння власних батьків відчували себе карсидцями.

Так було по усій країні. Тобто провінції Хаш-Ргашет. Чом би, як живеш у Карсидській імперії, не бути карсидцем? Це природньо та вигідно. А наполягати, що ти ргашетрені, нерозумно, відразу всі придивляються, чи ти не майтріст.

У гімназіумі вчилися діти працівників карсидського магістрату. Між нами та карсидцями не робили різниці, однак за кількох мовчазних умов. Ми ті умови відчували власними дупами.

Перша – ми мали бути більшими карсидцями, ніж навіть самі карсидці. Друга – ми повинні були гарно усвідомлювати своє справжнє місце. Третя умова – оце все треба було називати рівністю та прогресом. Бо Карсида тоді саме намагалася наздогнати Хоптавн, порівняно з яким ми усі виглядали дикунами. Мушу зазначити, що нам, школярам, подобався прогрес, а ті правила не заважали. Нашим батькам не заважали. Інші нам заздрили. І найкращі з учнів, карсидці і не зовсім, мріяли про технічні дива, про науку, про небесне місто і про політ на невидимий бік Ашшак теж.

Ішра була звичайною дівчиною. Спокійною. Ми з нею спочатку не дуже й спілкувалися, аж допоки не опинилися у спільній компанії з Авою. Так, справжнє ім`я Аварані, але хай буде Ава, я пам`ятаю її саме так. Тепер я мушу розповісти про неї.

Ава, на відміну від нас, походила з родини сумнівної і незаможної. У гімназіум її взяли за розум. Ми під час канікул подорожували узбережжям або до столиці… Я не про Цвірташ, а про столицю Карсиди. Справжню столицю, як ми вважали. Ава сапала цата, збирала за мідяки амш’ю у фермерському садку чи сиділа із сусідською малечею. Здавалося, нам було про що розповідати, а їй не дуже. Однак навпаки, ми могли хіба сказати, що море солоне, а будівлі красиві та величні, у Ави що не розповідь – захоплива пригода. На фермі вона влаштовувала змагання із сільськими жінками, які потай показували їй прикопані укріплення з війни. З красунчиком вночі Ава шукала скарб і знаходила згортки із ще довоєнними забороненими листівками, які потім таємно і романтично спалювали в лісі, і ось-ось мала з’явитися поліція.

Ава щедро давала списувати, і час від часу, коли це викривалося, влітало і нам, і їй. Вона могла швидко пояснити будь-що незрозуміле з будь-якого предмету. З нею завжди відбувалося щось цікаве, хоча й не завжди цілковито приємне. Ми, звичайні, менш обдаровані діти у гарних костюмчиках, заглядали їй у рота, і більшості з нас було байдуже, що вона в одязі з чужого плеча.

Аруф Кхметіш, як і я, входила тоді до чималого гурту шанувальників Ави. Отак ми затоваришували.

Вчителі ставилися до Ави… Суперечливо. Ніби вона не сповна усвідомлює, як їй пощастило опинитися саме у цій школі. Час від часу їй про це нагадували. Найбільше, як не дивно, переймалися вчителі, що походили з ргашетрені. Особливо пан Феррет, вчитель місцевих мов.

Бачу, вам незрозуміло. Отже, якщо ти карсидець, то є опікуном отари малих народів, які потребують твоєї допомоги. Навіть якщо ти школяр-карсидець. А як ти їм допоможеш, коли вони тебе не розуміють, бо не знають карсидської? Ти маєш оволодіти на початковому рівні хоча б кількома малими мовами імперії. Це також повага до народів, опікуном яких ти є. І ні, ргашетрі ніде не вивчали, бо ргашетрені на той час встигли достатньо оволодіти карсидською, усі одне одного прекрасно розуміли.

Пан Феррет викладав нам три мови народів, що жили по той бік Карсиди. Він, гадаю, дуже любив мови, не лише ті три, а взагалі. Ми навіть винайшли спосіб відволікати його: треба було спитати щось вигадливо-мовознавче. І тоді він радо порівнював корені еггельскої та карсидської або цитував давніх поетів, щоб довести походження назви Ашшак із хіддійської. Пан Феррет був справжнім вченим, а мусив вчити тупих дітей правильно вимовляти «доброго дня, як пройти до магістрату» еггельскою. Трохи безнадійна справа.

Саме Ава розгадала нашого вчителя. І саме вона ставила зазвичай ті хитрі питання, вихваляючись, наприклад, що зможе відволікти його не менш як на чверть години і зірвати тест, до якого ми не підготувалися, або введе в оману додатковим питанням, коли Феррет вже згадає про план уроку. Ми робили ставки, і вона вигравала шкільні обіди, різнокольорові ручки, модні дрібнички. Кожен з учнів знав, що програє, але це було в біса весело, і той мотлох ми не цінували.

Пан Феррет здогадувався, що над ним кпинять, але нічого не міг з собою вдіяти – бажання поговорити про улюблений предмет перемагало здоровий глузд. Ава була його улюбленою та найненависнішою ученицею. Мабуть, вона єдина щось розуміла у його пристрастних мовознавчих промовах. От я позіхала і кліпала очима вже на другій хвилині. Саме Ава отримувала від пана Феррета найвищі оцінки і ледь не після кожного уроку, як не встигала втекти, мусила слухати докори на свою нечемність і невміння гарно поводитись, сором для батьків. Втім, директорці пан Феррет жодного разу не пожалівся.

Одного спекотного дня ми – шанувальники Ави – під час перерви сиділи в затінку у трав`яному павільйоні, який самі й сплели. Щойно були місцеві мови, і чергова суперечка між паном Ферретом та Авою трохи вийшла за межі наукової дискусії. Половина класу відчувала, що завалить контрольну, і ми дуже просили Аву про порятунок.

Не пригадую, як розмова перетворилася у принциповий двобій. Ава, що було на неї геть не схоже, доводила – вивчення місцевих мов взагалі не потрібне, достатньо карсидської, це спільна мова. А пан Феррет все торочив про повагу і турботу карсидців до народів імперії, якими б мізерними та відсталими ті народи не були.

Пан Феррет вискочив з класу, ледь стримуючи себе. Контрольна не відбулася.

І от, смакуючи свій виграний хліб з дичиною, Ава раптово сказала:

– Чи помітили ви, що Феррет любить усі мови, крім однієї?

Сама вона виглядала знервованою та засмученою, але це тривало вже деякий час, і всі ми тоді сподівалися, що справа у красунчику із старшого класу. Тоді декому з нас більше подобалося вболівати за її стосунки, ніж мати власні.

Певно, у Ави були проблеми вдома, бо вона давно не носила з собою обідів. Звісно, ми легко з нею ділилися і не переймалися тим, що вона почувається незручно.

Хтось зауважив, що вчитель рідко наводить у приклад карсидську і ще про жодного карсидського вченого не мовив доброго слова.

– Ні! Є одна мова, яку він настільки не любить, що ніколи про неї не згадує. Взагалі. Ргашетрі.

Ті з нас, хто був із ргашетрені, трохи напружилися і воліли б мовчати, але справжні карсидці – ні.

– Може, він не здатен нічого вимовити і соромиться такої професійної невдачі, – втнув син голови департаменту медицини. І загавкав, отак: ршгав-ршгав-гав-гав-гав. Ми усі засміялися.

Так, я розумію ваші емоції. Але правда.

Отже, ми усі засміялися, це був звичайнісінький жарт, тоді для всіх влучний. Не секрет, що не усім дається наша вимова. Звісно, син голови департаменту медицини не зупинився.

– Насправді, я дивуюся, як місцевим вдається так гарно засвоювати карсидську, якщо їхня власна мова навіть на мову не схожа, – продовжував той хлопець. – У багатьох акцент майже непомітний.

– О, це тому, що ми дуже талановиті, майже як карсидці, – сказала Ава, і ми знову реготали.

– Ти, Аво, говориш бездоганно, хіба трішечки різкувато звучать деякі слова, – продовжував той хлопець.

– Що, все ж таки трішки не дотягую?

Він знітився.

– Звісно, чутно. У всіх місцевих чутно, але це навіть мило.

Ргашетрені почувалися дуже скуто, тема не була забороненою, але незручною. Ми звикли до жартів про ргашетрі, ніби не про нас, усі ми змалку розмовляли карсидською. Однак ця розмова змушувала нас болісно усвідомлювати свою інакшість. Ми в одну мить опинилися на кордоні і відчули за собою величезний невидимий світ, як той інший бік Ашшак.

Мені стало водночас прикро і соромно за мою бабуню, яка карсидської добре вивчити не зуміла, однак ргашетрі в її вустах звучала для мене піснею. Гадаю, у багатьох з нас була така бабуня або дідусь, ми потай дивилися один на одного і бачили на обличчях своїх приятелів те саме, приховане, але зрозуміле. Діти-карсидці доти нічого не второпали.

Ава далі вела своєї:

– Зверніть увагу на його одяг.

– Я завжди думав, він позичає шмаття у свого прадідуся, – син голови департаменту медицини намагався реабілітуватися. – Мабуть, нашим вчителям платять лише міддю.

– Можливо. Завжди темна, до чорного, сорочка. Заширока, так вже давно не носять. Гидкий, линялий в зелене, пояс. Неохайні штуки на штанях, оті, що звисають. Що ж вони мені нагадують…

Тут я вкрилася холодним потом. Варто було їй це проговорити, і досі непомічене стало очевидним. Пан Феррет носив вкрай спрощений та стилізований шеххе – чоловіче вбрання для служби на честь майтрі. Я одного дня витягла такий з бабусиної скрині, і мені добряче дісталося. Офіційної заборони на шеххе не існувало, вона була непотрібна.

Ава обвела поглядом наші витягнуті, перелякані обличчя і ледь посміхнулася:

– Ні, не пригадую. Знаєте, що я думаю? Феррет насправді… Консерватор!

Оце була звична та безпечна лайка.

Карсида кілька років як відновила втрачений ще за доісторичних часів радіо-зв`язок з Хоптавном, який, доки не перевідкрили радіо, вважали казками чи витвором богів. І, звісно, імперія оголосила себе єдиною силою, що рухає народи вперед. Всі вдавали, що жорсткі «передвічні» карсидські звичаї взагалі ніколи не існували, і нам, молодим, вдавалося це найкраще. Карсида тягнула відсталий Хаш-Ргашеш до світлого технологічного майбутнього, не гіршого, ніж в Хоптавні, а навіть і величнішого, от лише довчимося. Тож дівчата більше не мусили ховати волосся, нашу школу очолювала одна з перших на всю Карсиду директорок, на нас усіх чекала блискуча кар`єра, ми встигли скористатися з переваг прогресу та відчували себе його передовими бійцями.

Уявіть, ми були першим поколінням, яке не мало сумнівів, що Терра – не містична земля заповіту, де чекають душі праведників, а така сама планета, хай ми підзабули, де шукати її зірку.

Ава продовжувала:

– Всі його прискіпування до мене – нестримана, не мовчу, ганьблю рід. Це все розмови консерватора. І вдягається він не просто старомодно, що було б звичайно для такого дідугана, а вкрай консервативно.

Ми, ргашетрені, видихнули з полегшенням. Не страшно, то звичайна справа, якщо немолодий вчитель не встигає за рухом прогресу, а от якщо він майтріст… Навіть саме це слово було лайливим.

– Знаєте, Феррет мене сьогодні образив, дуже образив, хоча я сама навмисно провокувала. Не просіть пояснити, не хочу. Планую дещо зробити на репетиції, потім побачите, – сказала Ава і чарівно нам посміхнулася.

Щороку у нашій школі проводили конкурс талантів, мабуть, так роблять у всіх школах, але наша мала справжній глядацький зал. Я участі у конкурсі не брала, натомість напросилася у помічники реквізитора, і під час виступів за допомогою мотузок та важелів пересувала завіси й нечисленні декорації. Могла бачити, що відбувалося за лаштунками, та спостерігати за виступами, ховаючись збоку від сцени, і цим була дуже втішена. На репетицію не запрошували батьків та попечителів школи, але зібралося чимало учнів та вчителів.

Ава примудрилася перевдягтися до виступу так, що ніхто її не побачив, тож коли вона швидким кроком промайнула повз мене та вийшла на сцену, я так само, як усі, не могла повірити власним очам.

На Аві був справжнісінький, і добряче на неї великий, жіночий шеххерет. Якщо у костюмі пана Феррета розгледіти традиційне вбрання було не так легко, завжди залишалася можливість списати побачене на бурхливу уяву, тут не доводилося сумніватися. З-за лаштунків я бачила, що шеххерет впізнали вчителі-карсидці.

Та й не дивно. Тоді карсидське плаття вище щиколотки вважалося відвертим, а шеххерет був звичайний, як носили до Першої війни, з короткими шальварами в чорні та зелені стрічки, широкою сорочкою, що відкривала плечі та руки. На поясі висіли топірці.

Ава стала у центрі сцени та промовила, спочатку тремтячим голосом, потім впевненіше:

– Вітаю вас усіх. Мене завжди захоплювало наше, карсидське вміння з повагою ставитися до культур різних народів імперії. Останнім часом все більше уваги приділяють старовинним пісням, обрядам, звичаям, ми можемо їх вивчати і зберігати для майбутніх поколінь карсидців. Тому я зараз виконаю традиційну пісню ргашетрені.

І вона заспівала гімн ходи майтрі.

Так, той самий, що має сповістити прихід майтрі та ознаменуватися дивами, а далі, завдяки еманованій Ргаш силі, має настати чудесне звільнення ргашетрені, нове, справедливе правління… Ви усі це знаєте. Ми, попри все виховання, знали також. І вчителі-карсидці знали.

У Ави був гарний голос, трохи невпевнений, вона хвилювалася. Під час співу вона виконала також кілька рухів танцю майтрі, кроки вперед та назад та помахи руками.

Тоді я вперше почула цей гімн. І зрозуміла, що саме так часто мугикає без слів моя бабуня.

Ава закінчила співати, але залишилася на сцені.

Кілька секунд тривало могильне мовчання, а потім на ноги схопилися спочатку вчителі, а за ними усі присутні. Піднявся страшний гвалт. Я бачила, що Ава тремтить. Нарешті пан Феррет відділився від групи волаючих вчителів, бігом піднявся на сцену, схопив Аву за руку та відтягнув за лаштунки. Про мене він забув.

На сцену вийшов розгублений наступний учасник, хлопець кілька разів намагався почати виступ і нарешті пішов у зал. За ним спустилася решта артистів. А я тихенько прокралася до кімнатки, яку використовували як гримерну, і звідки чувся голос пана Феррета, та застигла біля зачинених дверей.

Ава плакала. Гірко та з відчаєм ридала. Пан Феррет на неї кричав, не як зазвичай, а із справжньою злістю:

– Про що ти думала, навіщо влаштувала цю ганьбу? Бідні твої батьки, який сором!

– Я з ними розсварилася, – проридала йому у відповідь Ава.

– Та хто ти така, щоб з ними сваритися? Безсоромне, дурне дівчисько! Де ти взяла шеххерет, у кого вкрала? Як посміла принести священну зброю на карсидське збіговисько?! Ти мала тією зброєю черепи ворогів трощити, а не виставлятися перед карсидцями, щоб слину ковтали. Гадаєш, хтось з них тебе візьме? Побавляться та викинуть. Вони завжди так роблять, от уже п`ятьдесят років одна ганьба. Ганьба, а ви втратили гідність, все лізете до них і лізете. Бачить Ргаш, через таких, як ти, майтрі гидує приходити у цей світ, прокляті ми навічно!

– Я думала, ви будете сварити, що я наразила всіх на небезпеку, я думала…

Але пан Феррет бачив ситуацію інакше.

– Нічого тобі не зроблять, дурепа зарозуміла! Розставиш перед карсидцем ноги, як ви усі робите, і відбудеш. Такий був твій план, карсидська хцара?

І це було єдине слово на ргашетрі, яке я коли-небудь чула від пана Феррета.

Ава далі плакала, вчитель далі кричав. Якоїсь миті я зрозуміла, що він наляканий, але всі його атаки на Аву були не про небезпеку, а про злягання з карсидцями. Вона насправді викрила його, розкусила: він був майтрістом. Але, дивним чином, саме це заважало їм порозумітися, незважаючи на небачено сміливий, як на ті часи, вчинок Ави.

Я почула, що йдуть інші вчителі, і знову сховалася за декораціями. Пану Феррету більше не вільно було говорити відверто, далі розмова точилася не про загублену честь усіх жінок ргашетрені, а про те, як Ава наважилася таке втнути, чого вона цим виступом прагнула добитися, та головне, хто її навчив.

На диво, Ава опанувала себе. Вона й далі плакала, але вже без відчаю, тепер це були не дуже щирі сльози. Вона розповідала про книжку з етнографії, яку знайшла у бібліотеці. Автор карсидець, поважний вчений. Казала, то жарт, що усі мали б сміятися зі співів мовою, яка звучить як гавкання. Не пригадую, що вона брехала про те, звідки взяла шеххерет.

Це тривало довго, я втомилася і, доки мене не помітили, пішла геть. Учні не розходилися, тож я приєдналася до нашої компанії шанувальників Ави. Тобто, до половини компанії. Бо ми раптово розділилися на ргашетрені та карсидців.

Про дивну розмову Ави та пана Феррета я тоді нікому не розповіла, це не вкладалося у мене в голові.

Ми всі були приголомшені. Хтось жалівся, що наляканий. Хтось заплакав, що Аву тепер виключать. Гірше ми боялися уявити. А хтось прошепотів:

– Я не знав, що так можна.

Це було головне. Раніше ми не знали, що так можна.

Ми не зовсім карсидці або й взагалі ніякі не карсидці, і цей факт постав перед нами до самого неба. Ми не знали, як тепер сприймати себе, своїх друзів-карсидців, школу, прогрес та, врешті, усю Карсидську імперію, нашу батьківщину.

Може, якби вчителі виступ Ави прийняли, як належне, так усе б і минулося. Але ні. Ми у вікно бачили, що приїхала пані-директорка. Скандал не вщухав довго. Викликали батьків Ави. Збиралася комісія попечителів і до ночі засідала, але нам Ава не розповідала нічого. Повідомили поліцію, і багато днів на уроках сидів офіцер. Це виглядало божевіллям. Ходили чутки про доноси у ще гірші місця, і ми довго жахалися від кожної тіні, бо вважали, що за нами стежать і підслуховують.

Але все минулося. Аву не відрахували. Пан Феррет продовжував викладати і більше не вдягав підозрілий одяг.

Втім, минулося не безслідно. Не так виступ Ави, як реакція на нього дорослих поставила для нас усе з ніг на голову. Деякі учні-карсидці тепер поводилися так, ніби кожен з ргашетрені може будь-якої миті вибухнути, а ще недавно вони не бачили між нами жодної різниці. А ми, ргашетрені, почувалися іншими, несправжніми людьми через речі, яких раніше не помічали. Наприклад, кожного разу, коли з вуличного радіо-рупору лунали карсидські пісні, завжди карсидські.

Ава довго усіх нас уникала, мовчки виконувала завдання на уроках та йшла. А коли отямилася, ми зрозуміли, що вона перестала бути сонечком, яке світить усім. Власне, Ава більше не світила ргашетрені. Її жарти стали злими і мстивими, а погляд зарозумілим. Тепер хіба діти поважних карсидців були її гідні.

А чи таким вже природнім та невимушеним було її «світло» раніше? Чи, може, дівчина з бідної родини почувалася кепсько та незручно серед багатіїв і намагалася дати собі раду, як уміла. Але я й зараз готова поручитися, що щирою вона була до того виступу, а не після.

Отже, аруф Кхметіш.

Поступово усе поверталося на своє місце, ми усі призвичаювалися та забували. Усі, крім Ішри Кмет. Спочатку вона чекала, що Ава прийде до тями, і ми разом обговоримо наше становище у школі і все інше, що викрилося нам про Карсиду. Потім намагалася поговорити. Ава уникала Ішру, а згодом почала кепкувати з неї. Вони сварилися, ледь не побилися. На наше щастя, тих сварок не чув ніхто із карсидців, бо слова Ішри коротко можна було б викласти як: ми маємо щось із цим робити.

А це був вже відвертий майтрізм.

Попри сварки, Ава нас не викрила.

Ішрані була вперта і не давала нам забути. На наступний рік ми створили гурток, нас було лише п’ятеро. Завдання перед Ішрою було складне – переконати дітей-ргашетрені, що їхні друзі-карсидці їм зовсім не друзі, а смертельні вороги. Та Ішра впоралася.

Ми не змогли сконтактувати з жодним рухом опору і вважали, що ніякого руху не існує, є лише ми. Тож ми приречені-самогубці, хіба станеться диво, старі казки справдяться, нам явиться майтрі і помахом руки скине у море розміщені у місті загони карсидської армії.

А ще рік потому пан Феррет втратив роботу, бо виявилося, що він весь час писав дослідження з лінгвістики ргашетрі, давав свої роботи іншим вченим, ті переписували, передавали далі, і так відбувалася їхня таємна наукова дискусія. Справжня змова.

Якщо хтось із вас вступить до університету Мешхени, там у дворі тепер є красивий пам`ятник, досить схожий. Книги пана Феррета усі видані, у бібліотеках шукайте за іменем Харшау Ферретіш. Колись я намагалася прочитати одну і заснула на першій сторінці. Кажуть, він зробив революцію у мовній науці, до того ж багато хто вважає його мучеником – він заради ргашетрі відмовився від блискучої кар`єри та все життя ризикував. Не дожив кілька років до Другої війни. Бо після звільнення він більше не знайшов ніякої роботи і помер у страшних злиднях. Як на мене, він не так мученик, як боєць.

Ми ж протрималися довго, ніхто не міг уявити підпілля в такій школі. Звільнення пана Феррета дуже вплинуло на всіх. І наприкінці, перед тим, як нас викрили, у діяльності гуртка брали участь ледь не усі ргашетрені гімназіуму, крім найменших і Ави.

Ава щойно почала зустрічатися із сином голови міста.

Все інше ви знаєте з уроків історії.

Нас викрили, Ішрані і ще багатьох заарештували, хоча всі ми були неповнолітні. Мене викупили від тюрми батьки, це дорого їм коштувало. Через два роки Ішрані вийшла за поручительством, її батьки теж були впливові. Вона втекла з-під нагляду, переховувалася, відкрила підпільну друкарню, писала статті, знову була заарештована, голодувала, потім штурм в`язниці і далі за підручником. Зараз ми тут.

Тепер про майтрі.

Мушу вас розчарувати: аруф Кхметіш не може бути майтрі. Звісно, і я теж.

Під час виступу Ави я бачила не лише сцену, але й те, що було над сценою. І коли вона співала, коли вона робила отакі рухи руками, над нею світилося зелене і чорне. Зелено-чорні стрічки струменіли над нею, стеля стала прозорою і було видно Ашшак і наскрізь. Не лише Хоптавн, а й інші поселення там, під поверхнею, і навіть той другий, завжди невидимий нам бік.

Я не знала, що бачила, бо анітрохи не розумілася на стародавніх легендах. А коли дізналася та переконала себе, що не марила, то розповіла Ішрані.

Кажу вам: Ішрані не здивувалася.

Вона на ті часи вже встигла двічі відсидіти, її це не зупиняло. Ава ж після школи вийшла заміж, хоча не за карсидця, та багатія, і через кілька років померла під час пологів.

Гадаю, що у книжці, яку ви дали, історія значно вигадливіша. Але й з моєї буде для вас користь.

***

Наступного дня все пройшло за планом. Дехто з нас дійсно втопив взуття, але ніхто не втратив зброю. Геть мокрий штандарт додали в ряд до двадцяти інших.

Хамар Цхатретіш офіційно привітала нас, змучених, брудних і щасливих, та вручила омріяну відзнаку. Наш шагар аж світився від гордості.

На День Перемоги усі харайї разом, як завжди, поїхали на військовий цвинтар, але того року – щойно прокладеною залізницею. Перед церемонією ми знайшли надгробок полеглої харайї, що за традицією ми вшановували під час служби кожного року. Дим з курильниць через вологу в повітрі не бажав підніматися і стелився над землею, тому написи з іменами на чорному камені було добре видно, а чорні цифри на зеленому – ні. Я протер каміння і побачив: тепер усі вони були молодші за нас.