11.
День урочистого візиту нацкуратора Енергонезалежності став центральним епізодом усіх зрілих версій «Муровського циклу». Іноді повнобарвним переказом подій цього дня замінюють увесь міф, позбавляючи непідготовленого слухача передісторії, яка, на погляд професійних мистецтвознавців і наших редакторів-аналітиків, дає значно ширше розуміння описуваних подій і самої постаті М.А. Мурового.
За різними джерелами, на святкування чи то річниці Правильного Вибору, чи то Дня Єдиного Курсу до Полярної Межі відрядили нацкуратора Енергонезалежності — посаду, яка до останньої реформи називалася скромніше й простіше: міністр палива та енергетики. Нова назва з’явилася після того, як у Центрі вирішили, що міністри надто нагадують про політику, а от куратори — про турботу.
Прибуття високої особи було не просто пишним — воно було тріумфальним: з особистою інспекцією ресурсовидобувних потужностей, з промовою про північну стійкість, із двома заступниками, трьома пресгрупами й одним підрозділом Служби безпеки Перших осіб, який виглядав так, ніби його збирали не для охорони мислячої людини, а для захисту рідкісного біологічного зразка від токсичного впливу зовнішнього світу.
На той момент у Столиці вже знали про Мурового. Не все, звісно. Про Мурового взагалі неможливо було знати «все», оскільки кожен новий звіт додавав не відомості, а ще один шар кабінетної обачливості. У закритій довідці Головного управління НСБ «Про оперативну обстановку в місці прибуття», підготовленій для побіжного ознайомлення під час перельоту надзвуковим глайдером, окремим пунктом значилося:
«4.0.1. Громадянин М.А. Муровий, друге призначення, профіль неповний, рівень апаратного інтересу не встановлено, соціальна реакція непропорційна статусу».
Остання ремарка, вочевидь, і зіпсувала настрій чиновнику ще до виходу з аерошлюзу: високі чини не люблять непропорційних реакцій. У правильно влаштованій державі непропорційним може бути лише фінансування. Охорона, яка його супроводжувала, була збуджена ще сильніше. Для неї Муровий був не полярною аномалією, а нечітким місцем в інструкції.
Омелян Бурдей, який зустрічав нацкуратора біля дверей шлюзу, одразу зрозумів, що візит зіпсований ще до офіційного старту. Права рука Верховного надто уважно дивився на Адміністративний квартал, надто довго затримався біля схеми теплорозподілу й поставив аж два запитання про запаси палива, на які начальник Департаменту резервного забезпечення відповів би краще, якби мав змогу відповідати без свідків. Треба було терміново змістити фокус уваги шановного гостя.
І Бурдей зробив те, що в той момент здалося йому елегантним до геніальності. Він вирішив наново явити світові Мурового, але вже як власну знахідку.
Якщо місто вже бачило в Муровому фігуру, слід було показати, що фігура ця не виросла сама собою з тривог нижніх секторів, а була дбайливо введена в суспільне поле мудрою муніципальною владою. Інакше кажучи, мер спробував перетворити чужу легенду на власну ініціативу раніше, ніж легенда остаточно перетворить його на комірку колумбарію.
Площа урочистих подій на той час уже була заповнена. Люди прийшли подивитися на нацкуратора Енергонезалежності, Праву руку Верховного, повелителя тепла й володаря світла. Над сценою висів прозорий екран із девізом зустрічі:
«ЕНЕРГІЯ ПІВНОЧІ — ДОВІРА ЦЕНТРУ».
Під екраном тремтів на вітру прапор, під прапором стояли люди, яким довіру Центру зазвичай видавали разом із підпискою про нерозголошення.
Нацкуратор говорив першим. Голос його був добре поставлений, згладжений, позбавлений місцевих шорсткостей.
— …і тому Полярна Межа сьогодні є не віддаленою точкою на мапі, а одним із вузлів нової енергетичної відповідальності…
Потім говорив Бурдей. Його промова була коротшою й обережнішою. Він дякував Центру, мешканцям, працівникам, службі, клімату, терпінню та всім іншим силам, із якими мер північного міста зобов’язаний підтримувати дипломатичні відносини.
— …і особливо важливо, — сказав він, роблячи паузу, яку заздалегідь не репетирував, — що наша громада вміє чути не лише розпорядження, а й людей. Іноді один громадянин своїм спокоєм допомагає місту зберегти внутрішній порядок краще за будь-який декрет.
Нацкуратор трохи повернув голову в бік промовця, Бурдей зробив вигляд, що не помітив.
— Я хочу запросити на сцену нашого дорогого Матвія Аркадійовича Мурового. Нашого нового мешканця, людину, чия особиста витримка стала для багатьох прикладом північної гідності.
У натовпі щось змінилося: не шум, а радше щільність повітря. Тисячі поглядів відірвалися від постаті нацкуратора й заметалися площею у пошуках дорогого Матвія Аркадійовича. Біля бокового проходу квартальна координаторка допомогла Муровому піднятися на першу сходинку.
Муровий ішов повільно. На ньому було доречне для події темне пальто, тепле, але все ж надто легке для погоди того дня, і сірий шарф, який увесь час сповзав набік. На обличчі застиг вираз людини, що прийняла наполегливе запрошення, але не розуміє, на що саме погодилася.
Бурдей зустрів його біля краю сцени демонстративно тепло. Взяв обома руками його руку, затримав трохи довше, ніж вимагала медійна ввічливість, і повернувся до площі так, щоб камери встигли вловити картинку: муніципальна Влада піднімає народний Авторитет на одну сцену з Центром.
— Матвію Аркадійовичу, буквально кілька слів, — попросив мер. — Для людей. Про довіру, про стійкість, про нашу спільну роботу.
Муровий кліпнув.
— Я не готував…
— Від серця, — швидко підказав Бурдей.
Ця репліка потім зникла з більшості записів, можливо, з милосердя до мера.
Муровий зробив крок до мікрофона. Нацкуратор стояв праворуч, трохи далі, з обличчям, у якому ще зберігалася державна усмішка, але вже зароджувалася службова тривога. Муровий повернувся до нього, намагаючись зрозуміти, чи вимагає протокол потиснути руку і цій людині теж. У його колишньому житті, вочевидь, такі речі ще вирішувалися за людськими правилами, у новому — за рівнем допуску, з яким його не спромоглися ознайомити. Він підняв руку на кілька сантиметрів, нацкуратор не встиг вирішити, чи помітив цей жест…
І тут Муровий чхнув.
Чхання було раптовим, сухим, майже ображеним на власне тіло. Сам Муровий, здається, злякався його більше за всіх. Але мікрофон перед ним був міським, тобто пережив більше зим, ніж годилося будь-якій електронній начинці. Мороз підточив компресор, контакт у стійці давно жив самостійним життям, а захисна сітка була забита крижаним пилом. Звук увійшов у систему не як чхання, а як викривлений сигнал: різкий хлопок, вологий зрив, низький металевий шлейф.
Динаміки на площі повторили його з жахаючою старанністю. Те, що вийшло назовні, вже не належало Муровому. Це був не звук старої людини, а звук утомленого міста, якому підсунули мікрофон у невдалий момент. Він прокотився площею, вдарився об фасад Адміністрації, повернувся від скла Культурно-інформаційного Центру й на мить зробив усіх присутніх учасниками одного колективно пропущеного вдиху.
У наступну секунду одночасно відбулося кілька подій.
ШІ-асистент єдиної міської системи життєзабезпечення, підключений до сценічного аудіоконтуру в межах програми «Безпечна масова присутність», проаналізував спотворений сигнал як «гострий прояв респіраторного ураження під час локальної бактеріологічної атаки». У нормальному місті це видалося б безглуздям і було б одразу відфільтроване іншим ШІ-асистентом, покликаним стримувати надмірну заповзятість першого. У Полярній Межі, де все було пов’язане з усім заради економії, мікрофон міг бути елементом контуру санітарного моніторингу, ліхтар — контуру нагляду за рухом мас, а ось запасному контуру адекватності в міській колекції контурів місця не знайшлося.
У навушниках бійців Служби безпеки Перших осіб пролунало пришвидшене:
— Біоподія. Сцена. Джерело не класифіковане. Мандатна особа в зоні контакту. Повторюю…
Автоматичні дрони охорони з оглушливим вереском зірвалися вниз: чорні апарати майнули в повітрі між Муровим і нацкуратором, вишикувались у захисну дугу, а потім блискавично розстріляли все літаюче, дзижчаче й знімаюче, що не належало до їхньої екосистеми: міські коптери, медіадрони, шкільний зонд із логотипами Народної освіти й Культурно-інформаційного Центру, маленький приватний апарат, яким хтось із нижнього сектору незаконно фіксував панораму сцени, щоб показати літнім родичам. Десяток літальних камер упали в сніг на смугу, що розмежовувала високу сцену й мешканців нижніх секторів, наявність якої, можливо, врятувала кілька ні в чому не винних життів. Легші девайси перетворювалися на пил, не долітаючи до землі під дією кінетичної енергії розривних куль, випущених дронами охорони.
Нацкуратор відсахнувся. Рух був природним, швидким і тому смертельним для його публічного образу. Він відсахнувся саме від Мурового — не від дронів, не від звуку, не від мера, який завмер із розкритим ротом. Від старого з хустинкою, що стояв біля мікрофона.
Охорона злагоджено підтримала вектор руху, заданий начальством. Двоє співробітників закрили нацкуратора своїми тілами, третій потягнув його зі сцени, шестеро з другого ешелону взяли на приціл Мурового й прикривали відступ основної групи, гарячково скануючи очима периметр. Нацкуратор спробував щось сказати — можливо, наказати, можливо, вилаятися — але мікрофони вже вимкнулися, а столична служба безпеки зі спринтерською швидкістю несла його до броньовиків місцевих колег із НСБ, які раптово матеріалізувалися біля сцени.
З боку площі це виглядало однозначно: вище керівництво тікало — і тікало в паніці. М.А. Муровий буквально здмухнув його зі сцени одним своїм чханням, і жодні подальші пояснення вже не могли повернути цьому видовищу технічний сенс.
У перші секунди натовп не закричав. Справжній трепет рідко починається з крику. Він починається з тиші, в якій кожен перевіряє, чи бачили інші те саме.
Муровий залишився біля мікрофона сам. Мер стояв за два кроки позаду, не наважуючись зайвий раз ковтнути. Коренець, який перебував біля службового краю сцени, вдивлявся в уламки коптерів, що догорали в снігу, так, ніби хотів упевнитися, що інвентарні коди вже не зможе зчитати жоден сканер. Арсен Сиврук, за свідченням кількох очевидців, залишив площу раніше, ніж перший боєць держохорони зняв зброю із запобіжника. У пізніх текстових версіях міфу йдеться, що він зробив це спокійно, у ранніх — що надто швидко.
Муровий підняв свою носову хустинку на рівень очей, ніби намагаючись згадати, як вона опинилася у нього в руці. Площа все ще в цілковитій тиші стежила за цим рухом. Він акуратно витер ніс, подивився в той бік, де кілька секунд тому стояв нацкуратор, потім — на мера, потім — на людей перед сценою.
— Пробачте, — нарешті сказав він.
Мікрофон, як і раніше, не працював, але перший ряд прочитав по губах, і до вечора місто знало чергові три варіанти чергової сакральності:
«Пробачте.»
«Пробачив.»
«Пробачить.»
Жоден із варіантів не можна вважати надійним, і всі три стали канонічними.
Потім хтось зняв шапку.
Потім — іще одна людина. Потім жінка біля огорожі опустила голову. Хтось у задніх рядах взриднув — не голосно, з роздратуванням, як плачуть люди, які не хочуть виявити в собі віру при свідках. А перші ряди вже рвалися до сцени, зносячи огороджувальні турнікети. Їхній натиск намагалися стримати міські чергові, але, судячи з облич, вони вже не розуміли, кого від кого охороняють.
У той день Полярна Межа втратила авторське право на легенду про Мурового.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!