Полярна Межа

Доповідна записка Інги Рут потрапила до молодшого регіонкуратора наприкінці робочого дня, коли міське управління НСБ уже переходило у вечірній режим: монітори тьмяніли, чергові починали розмовляти впівголоса, а в коридорах запановувала тиша, що не додавала ані краплі затишку.

Сиврук прочитав доповідну двічі: уперше — як начальник, удруге — як людина, що вже кілька днів боролася із сумнівами.

«Контакт встановлено… Спротиву не виявлено… З опорою на самостійну активність…»

Для зовнішнього читача цей текст міг виглядати як обережний успіх. Для професіонала він означав протилежне: Рут не змогла взяти Мурового.

Сиврук відклав планшет і відкрив нижню шухляду столу. Флакон стояв там, де й мав: поруч із чистими бланками для добровільних пояснень. Він налив у склянку більше, ніж зазвичай, і ще трохи. Потім знову втупився в доповідну.

Найнеприємніше полягало в тому, що Рут зробила все правильно. Якби М.А. Муровий був звичайним старим, він десь та й проявився б: спробував виторгувати допомогу, поцікавився б, хто за нею стоїть, натякнув би на минулі зв’язки. Варіантів було багато: звичайні люди завжди видають себе тим, який важіль вважають головним. Муровий не видав нічого.

Він відповідав так, ніби розумів кожну запропоновану пастку й обходив її по лінивій дузі, не наступаючи навіть на краї. Сиврук добре знав цей стиль: так поводилися не випадкові люди, а підготовлені. Або надто старі для цього енергійного, молодого світу. Але старість не пояснювала бідний профіль, завислу звірку, акуратні порожнечі в південних реєстрах. І також зовсім не додавало втіхи, що місто говорило про Мурового так, ніби отримало дозвіл на нову релігію.

Сиврук вирішив відступити. Не голосно, не помітно, не у формі наказу. Він просто перестане чіпати Мурового руками служби. Залишить Рут її «м’який супровід»: нехай місто дивиться, нехай старий ходить. Нехай легенда набирає ваги сама, без підпису НСБ унизу сторінки. Іноді найкращий спосіб зберегти посаду — дати незрозумілому явищу пройти повз, а потім упевнено пояснити, що ти від самого початку забезпечував йому коридор. У крайньому разі саме Інга ініціювала героя в очах мас. Це було зафіксовано документально — насамперед, у її власних доповідях. Що ж, вона знала, як коливається ціна будь-якої ініціативи у відомстві, покровительством якого користувалася.

До вечора Сиврук зателефонував Омеляну Бурдею.

Бурдей був мером Полярної Межі вже сьомий рік, що в ресурсовидобувній смузі вважалося майже геологічним терміном. Він мав велике обличчя, важкі повіки, акуратно підстрижені вуса й манеру слухати співрозмовника так, ніби економить на міміці. Його часто сприймали за повільну людину й функціонера. Це була корисна омана: мер просто давно зрозумів, що в країні, де кожне рішення рано чи пізно виявляється чиєюсь помилкою, краще рухатися з такою швидкістю, щоб помилка встигала постаріти ще до підписання розпорядження.

Другим був запрошений Юхим Коренець — начальник Департаменту резервного забезпечення. У просторіччі його відомство називали запасниками, але Коренець цього слова не любив: «запасники» звучало так, ніби там щось лежить, а «резервне забезпечення» — так, ніби нестача чогось є частиною стратегії розвитку.

Коренець був високим, худим чоловіком із довгими пальцями й обличчям доброзичливого бухгалтера, який уже знайшов нестачу, але поки не вирішив, кому вигідніше про це повідомити. В юності він, за чутками, працював у логістиці десь на Півдні, де навчився головному мистецтву постачальника: ніколи не казати «ні», якщо можна сказати «після уточнення ліміту». У Полярній Межі його боялися менше, ніж Сиврука, але просили частіше. Це робило його фігуру цінною в мережі контактів молодшого регіонкуратора.

Вони зустрілися в одній з VIP-кімнат «Сухого залишку», де, якщо й були змонтовані засоби прихованого аудіовізуального спостереження, то виключно підконтрольні Сивруку, що цілком усвідомлено приймалося його нинішніми візаві. Сиврук прибув першим, автоматично сів спиною до стіни й обличчям до дверей — звички служби невикорінні, та він і не бачив у них нічого обтяжливого.

Бурдей прийшов другим, зняв рукавички, поклав їх поруч із келихом, що вже чекав на нього, й подивився на Сиврука з нетерпінням людини, яку викликали не пити, а підтверджувати чужу тривогу.

— Що по нашому старичку? — спитав він.

— По вашому, — не замислюючись відбив Сиврук.

— Старички в нас тепер спільні, — усміхнувся мер. — Особливо якщо їх обговорюють частіше, ніж проблеми з вивезенням сміття.

Коренець з’явився, як завжди, майже непомітно й одразу опинився за столом, із двома келихами й закускою, ніби сидів тут уже давно. Він кивнув обом і відразу звично заторохтів:

— Якщо йдеться про тепло, у мене ліміти погоджені.

— Розслабся, — сказав Бурдей. — Поки що йдеться про дива.

— Тоді точно не до мене: цього місяця див на складах не фіксувалося.

Сиврук дочекався, поки офіціант, який зазирнув до них, пересвідчиться в комфорті дорогих гостей, оновить і без того порожню попільничку й безшумно зникне, прикривши за собою двері. Келихи на столі були ще майже повні — товстостінні й важкі, з декоративними прожилками повітря в товщі скла, вони добре вписувалися в картину бесіди трьох старих знайомих солідного вигляду, після якої кожен міг стверджувати, що нічого не почув виразно.

— Мурового не чіпайте, — оголосив Сиврук.

Бурдей повільно підвів одну брову.

— В якому сенсі?

— В усіх. Не викликайте, не перевіряйте, не тримайте в черзі довше необхідного, не просіть підтвердити, не просіть спростувати. Узагалі нічого не просіть.

Коренець відпив і скривився.

— А якщо він сам чогось попросить?

— Дайте.

— Усе, що попросить? — уточнив постачальник.

— У межах розумного.

Коренець повернувся до Бурдея.

— Арсен сьогодні щедрий, треба записати.

— Не записуй, — сказав Сиврук. — Особливо це.

Бурдей трохи подався вперед. На його обличчі з’явилася уважність, яку він зазвичай ховав під бюрократичною сонливістю.

— Арсене, давай простіше. Ти щось знаєш?

Сиврук покрутив келих.

— Я знаю, що не хочу знати зайвого, — видав силовик.

Коренець тихо зареготав.

— Прекрасна формула. Її б — на герб твого управління.

— Я серйозно, Химо.

— Я теж. Відтоді як у мене три контейнери повітряних фільтрів значаться як «втрати під час інвентаризації», я взагалі став серйозно ставитися до всього, що звучить як недо-знання.

Молодший регіонкуратор махнув рукою на балагура й уставився в стіну. Бурдей кашлянув. Не різко, але достатньо, щоб Коренець закрив рота.

У подібних репліках між ними завжди миготіла спільна історія — не кримінальна в прямому сенсі, звісно. У державах переможного Народного Представництва, іменованого в побуті «Сильною рукою», прямою кримінальщиною займалися персони дрібнішого масштабу. Справи людей поважних були тонкішими: перерозподіл житлових модулів, розширення тепломереж, оптимізація термінів придатності оптових партій медикаментів, коефіцієнти, рейтинги, позначки… Нічого такого, чого не можна було б пояснити правильною текою. Але тека, як відомо, захищає лише доти, доки ніхто не запитав, чому її заведено вчора.

— Коротше, з Муровим є ризики, — сказав Сиврук.

— Які? — спитав Бурдей.

— Некласифіковані.

— Ти можеш говорити по-людськи? — змахнув рукою мер. — Ми ж не на прийом до тебе прийшли.

— Ні, — відповів Арсен і додав із широченною усмішкою, — Але для дорогих громадян прийомні години в нас цілодобово.

Коренець постукав пальцем по столу.

— Він взагалі чий?

Сиврук подивився на нього.

— Оце хороше питання. Тільки вголос його ставити не треба.

— Значить, ваш, — кивнув сам собі постачальник і зробив великий ковток.

Усі надовго замовкли, поринувши кожен у свої думки.

Мер не сприймав усерйоз усю цю пелену таємничості, але чудово вловлював хід думок силовика. У молодості, за часів ідейних таранів і партійних ескалаторів, Омелян Бурдей бачив надто багато «історичних моментів», які закінчувалися заміною табличок на дверях — на жаль, не лише службових. Він знав ціну колективним страхам провінції й тим безликим словам, якими НСБ описує власні прорахунки. Але він також знав ціну Сивруку. Арсен не лякав людей просто так — йому було б шкода на це ресурсів.

— Слухай, а може, він реально — просто старий архівіст?

— Може, — знизав плечима Сиврук.

— Переселенець Другого призначення?..

— Може.

— Місто саме роздуло й усе таке…

— Може!

Коренець повернувся до розмови, поставивши келих на стіл із негучним звуком.

— Оце твоє «може»… — проворчав він, піджавши кути губ.

Сиврук кивнув. Він побачив, що постачальник нарешті почав перейматися його відчуттям ситуації.

— Тому й покликав, — повільно, але без натиску, промовив молодший регіонкуратор.

Тиша за столом стала щільнішою. Бар гомонів за дверима своїм звичним шумом, але окремих голосів було не розрізнити.

— Ти думаєш, він спостерігає? — спитав Омелян.

— Усі спостерігають, — відповів Сиврук. — Інша річ, куди спрямовуються звіти про ці спостереження.

Коренець продовжував повільно кивати власним думкам. Його відомство жило на різниці між «у наявності» й «доступно». Він прекрасно розумів, як спостерігач невідомо звідки може перетворитися на загрозу. Достатньо, щоб завтра Муровий постояв біля зачиненого розподільника, і післязавтра питати, чому розподільник зачинений, буде вже не безіменна громадськість.

— Гаразд, ти накидав, чого зі старим не робити. А чого ти ще від нас хочеш? — спитав мер.

— Відсутності різких рухів.

Бурдей подивився на нього поверх келиха з явною іронією.

— Можеш розжувати, як для юних адаптантів?

— Омеляне, — видихнув Сиврук, — якщо раптом Муровий опиниться біля будівлі Адміністрації не сам, і з вікна тобі це раптом здасться очоленою ходою, не виводь охорону демонстративно. Не треба, щоб люди бачили, що його відсікають від представника народної влади. Якщо він захоче потрапити на якийсь закритий захід, куди його не кликали — нехай потрапить. Якщо хтось із твоїх вирішить проявити службову ретельність і пошукати нестиковки в його документах — вгамуй.

— А якщо мені не здасться, а він реально почне збирати людей?

— Не почне.

— Просто тому, що не робив цього до сьогоднішнього дня? — Бурдей перестав стримувати роздратування, що підіймалось у нього всередині.

— Він ще взагалі нічого не зробив, — сказав Сиврук. — У цьому й проблема.

Коренець скривився.

— Ідеальна загроза. Нічого не зробив, а ми вже втрьох п’ємо з цього приводу.

— Саме так, — підтвердив Арсен.

Бурдей не грався мімікою. Він дивився на стіл, де під мутним лаком виднілися старі кола від склянок. Меблі тут явно пам’ятали більше, ніж писала міська хроніка.

— Його можна перевести, — сказав він нарешті.

Сиврук похитав головою.

— Не можна.

— Чому?

— Бо переведення підтвердить значущість.

— Тоді викликати на медкомісію, обґрунтувати, що «до роботи на Півночі не придатний».

— Забудь. Якщо, звісно, не хочеш сперечатися з тими, хто його сюди відрядив, або, ще гірше, обчислювати наступного спостерігача.

Коренець узявся за другу порцію. Його пальці незвично тремтіли, але він спритно приховав це, скориставшись вагою келиха.

— А якщо самим дати йому щось… Скажімо так, позапланово? — спитав він.

— Наприклад? — Арсен повернувся до нього.

— Нічого великого. Раціон кращий, змінний пуховик новіший. Пару слотів на медицину, зрештою. Нехай буде вдячний.

— Не роби через відомство, — сказав Сиврук.

— Тоді через суміжників, — запропонував Юхим і подивився на мера.

— Краще.

Бурдей зустрів погляд Коренця з невгаслим роздратуванням.

— Ти в нас уже розподіляєш милість?

— Я розподіляю блага, — Коренець і не думав ніяковіти. — Милість у нас по іншому відомству.

Сиврук нахилився ближче.

— Слухайте обоє. Якщо Муровий — нічий, місто зжере його самостійно, треба лише зачекати. Якщо він чийсь, будь-який грубий рух покаже, хто з нас обісрався. В обох випадках краще, щоб особисто він вважав особисто нас чудовими людьми.

— Так якщо він «чийсь»?! — Бурдей дивовижним чином зумів скрикнути, не підвищуючи голосу. — Якщо він із конкретним завданням? Твою мать, Арсене, які «чудові люди»?

— Поки що так, — незворушно відрізав молодший регіонкуратор.

І ця незворушність подіяла. Ніхто з його співрозмовників не вірив у пророків, «північних святих», реформаторів-самородків та інші види космічного втручання. Мер бачив, як «народна воля» виникає після правильної розсадки в залі. Голова департаменту резервного забезпечення знав, що акт списання дозволяє зробити будь-кого вдячним, винним або безпорадним. Обоє звикли вважати віру — будь-яку віру — поганою бухгалтерією. Але Сиврук не пропонував їм повірити в Мурового — він пропонував обережність. А обережність була єдиною релігією, яку вони визнавали без іронії.

— Гаразд, припустімо, — сказав Бурдей, заспокоюючись. — А що ми робимо, якщо він приходить на міський вечір?

— Саджаєте не в перший ряд — це надто явно. Не в останній. Десь збоку, ближче до проходу. Щоб його бачили й щоб він міг піти, коли йому набридне.

Коренець хмикнув.

— Цілий протокол прийому виходить.

— І ще раз, Омеляне, — натиснув Сиврук. — Скажи своїм, щоб не чіпали.

Бурдей повільно видихнув.

— А я? — постачальник теж хотів отримати остаточні інструкції.

— Ну, ти ж сам запропонував, от і дивись, щоб поруч із Муровим не траплялося дефіциту. В одній, окремо взятій черзі, — додав Арсен з посміхом.

— Дякую за комплімент, але, на жаль, — віджартувався Коренець, — не всі дефіцити залежать від мене.

— Значить, нехай із ним трапляються маленькі надлишки. Надлишки вже точно всі у твоїй владі.

Коренець замислився.

— Щоб він виглядав обласканим?

— Щоб не виглядав скривдженим.

Мер знову набув здатності їдко сміятися.

— Чудове в нас місто. Старого боїмося образити.

Тепер уже Сиврук подивився на нього роздратовано.

— Ми не старого боїмося, — прошипів він крізь зуби.

Після другого делікатного візиту офіціанта й повторення замовлення розмова зсунулася в бік старих справ, як це буває в людей, пов’язаних не дружбою, а взаємною обізнаністю. Бурдей згадав розселений тетраблок, який усе ще приносив комусь погодинну користь. Коренець поскаржився на столичних гостей, які люблять перевіряти склади пального саме в ті дні, коли цистерни заповнені нижче розрахункового рівня. Сиврук заплановано поділився міркуваннями щодо кількох анонімних повідомлень, які надійшли до його відділу й побіжно зачіпали його співрозмовників.

Далі говорили легко, майже тепло. Нічого цілісного, лише уривки контекстів, зрозумілі трьом. У цьому й полягає справжня близькість регіональної влади: кожен знає про іншого достатньо, щоб не довіряти, і так само достатньо, щоб не здати без крайньої потреби.

Перед розставанням Бурдей, уже стоячи біля дверей, запитав:

— Арсене, чесно. Ти сам віриш, що його звідкись прислали?

Сиврук застебнув комір.

— Я вірю, що розумніше поводитися так, ніби його прислали.

— Ну все-таки, а якщо це просто старий?

— Тоді він проживе в місті трохи краще, ніж планувалося. Невелика втрата для ваших бюджетів.

Коренець поправив шарф і відчув, що не може втриматися, щоб не вколоти мера наостанок.

— А якщо не просто? — спитав він, з усіх сил намагаючись надати своєму обличчю похмурого виразу.

Сиврук вийшов першим у холодний шлюз між баром і вулицею. На секунду його обличчя опинилося в синьому світлі санітарної лампи, і Бурдею здалося, що Арсен постарів за цей вечір.

— Тоді, — сказав регіон-куратор, сьогодні була не чергова п’янка, а раннє реагування.