Щоденник Реда

Запис 10

За вісім місяців до подій в Колонії

Два дні тому Бет сказала, що йде від мене. Вона не плакала — лише виглядала дуже втомленою. Я відчував її так само чітко, як завжди. Біль був. Смуток теж. Але водночас десь глибоко всередині — дивне відчуття звільнення. Наче вона нарешті відпустила те, що вже не могло зробити нас щасливими. І саме тоді я зрозумів, що відчуваю майже те саме.

Коли двері за нею зачинилися, я залишився сидіти в тиші, чекаючи, що всередині все розсиплеться. Але нічого не сталося.

Найдивніше, що першою моєю емоцією було не те, чого я очікував. Не біль, а полегшення. І саме це налякало мене. Адже я так довго хотів бути з нею, стільки разів уявляв наше майбутнє, стільки місяців вірив, що я найщасливіший у світі. А коли все закінчилося, частина мене наче нарешті видихнула. Можливо, це робить мене поганою людиною. А можливо, я лише зараз починаю чесно дивитися на те, чим насправді були наші стосунки.

Бет сказала, що справа не в мені. Я ненавиджу цю фразу — зазвичай після неї йде щось, що стосується тебе найбільше. Вона говорила спокійно, навіть занадто спокійно, немов вже давно все вирішила для себе. Я не став сперечатися, не просив залишитися. І це теж дивно. Раніше я зробив би все, аби її не втратити. Але тоді просто дивився, як вона йде.

А найскладніше навіть не те що ми розійшлися. А те що після цього майже нічого не змінилося. Ми й далі бачимося в школі. Після уроків разом їдемо на тренування до Сінга. Потім — додому, де батько знову змушує нас годинами відпрацьовувати свої здібності. Сидимо за одним столом, слухаємо одні й ті самі пояснення, виконуємо одні й ті самі вправи. Наші життя занадто міцно переплелися, щоб можна було просто перестати спілкуватися чи вдавати, ніби ми одне одному чужі.

А от для інших усе значно простіше. Вони бачать лише одне: ми більше не разом. І дивляться на мене так, ніби я зламався. Ще тиждень тому нас називали «Ред і Бет». А тепер кожен другий питає, як я тримаюся — друзі, знайомі, навіть ті, з ким я майже не спілкувався. Наче наш розрив став трагедією для всього Міста.

Лише Кейл удає, що нічого не сталося. Жартує ще більше, ніж зазвичай. Спеціально. Думає, я не помічаю. Та я помічаю.

Патрік кілька разів питав, чи я сумую. І чомусь саме це виявилося найважчим. Бо він не розуміє: іноді люди можуть щось втратити й водночас відчути полегшення.

Мабуть, не розуміє цього й батько. І, здається, усе це його засмутило. Адже він рідко говорить прямо про почуття, однак сьогодні дивився на мене інакше — зі співчуттям. Це було напрочуд дивно. Я звик бачити його холодним, зосередженим, уважним. Проте не таким. Ніколи не думав, що він взагалі може дивитися на мене не як на того, кого потрібно виправити, а просто як на сина.

Сьогодні після тренування я й сам не помітив, як знову опинився біля тієї старої багатоповерхівки. Дивно. Виходить, коли не знаю, що робити далі, приходжу саме туди.

Місто залишалося тим самим — ті ж вогні, ті ж вулиці. Лише я дивився на них інакше. Минулого разу я стояв там і боявся втратити Бет. Тепер намагався зрозуміти, чи не вигадав я ту версію себе, яка існувала лише поруч із нею.

Найдивніше, що я досі не знаю, за чим саме сумую. За нею? За нами? Чи за тим відчуттям, яке вона мені дарувала? У пам’яті знову й знову спливають наші розмови, її сміх, наші безглузді суперечки. І щоразу ловлю себе на думці, що пам'ятаю нас трохи кращими, ніж ми були насправді. Може, я так сильно тримався за свою мрію, що не помічав очевидних речей. Може, надто довго вірив у ту історію, яку сам собі про нас придумав.

Мабуть, колись усе це стане зрозумілішим. Але точно не сьогодні.