Щоденник Реда

Запис 18

За два тижні до подій у Колонії

Я вирішив їхати з ними.

Спершу хотів відмовитися. Можливо, вперше в житті мені справді хотілося просто сказати батькові «ні». Без пояснень, без спроб зрозуміти його логіку, без чергових розмов про необхідність, безпеку й більшу мету. Просто «ні».

А потім я подивився на Патріка, Бет і Кейла й зрозумів, що не зможу їх відпустити самих.

Тепер Кейл і Бет живуть у нас, у Вінґардів. Батько забрав їх після того, як Спільнота конфіскувала майно Старлайтів. Їхній будинок тепер належить не їм, як і гроші, автівки та все інше, що залишилося після батьків. Для них це ще одна втрата, про яку вони майже не говорять. Принаймні я не чув, щоб говорили. Після смерті батьків у них і без того було достатньо всього, про що доводилося думати.

Мені, навпаки, навіть добре від того, що вони тепер у нас. Я можу бачити їх щодня, чути, як Кейл перебирає струни гітари, ловити голос Бет із сусідньої кімнати й помічати моменти, коли Патрік раптом сміється над якоюсь новою дурницею Кейла. Проте водночас я розумію: цей дім так і не стане їхнім. Ми лише дали їм прихисток — місце, де можна побути, поки вони не вирушать у Колонію. І від цієї думки мені стає ніяково.

Певно, тому останніми днями я помічаю речі, на які раніше не звертав би уваги.

Патрік силкується поводитися так, ніби все гаразд. Але його думки тепер набагато тихіші: він рідше ділиться з Кейлом своїми вигадками, майже не сперечається з ним через музику чи ігри й усе частіше просто сидить сам у кімнаті. Наче вирішив, що зі своїми переживаннями має впоратися сам.

Кейл, навпаки, говорить більше, ніж зазвичай. Жартує, чіпляється до всіх, раз у раз каже якусь нісенітницю, яка нікому не потрібна. Колись я вирішив би, що він просто намагається підняти нам настрій. Тепер розумію: Кейл говорить, аби не залишатися наодинці з власними думками, а кожен новий жарт ніби змушує його рухатися далі, не зупинятися й не відчувати те, від чого він тікає.

А Бет...

З нею найважче. Вона злиться на все: на Спільноту, на Колонію, на батька, на мене, коли я кажу щось не те. Навіть на Кейла, коли він старається її розсмішити. Вона кричить, лається, грюкає дверима, каже, що нікуди не поїде й ніхто не змусить її залишити Місто. А потім через кілька хвилин може розплакатися через якусь дрібницю й одразу ж розлютитися на себе за те, що не стрималася.

Я відчуваю, як її кидає від одного стану до іншого, і від цього часом самому стає важко. Злість змінюється страхом, страх — розпачем, а потім знову повертається злість. І ще є щось, про що вона майже ніколи не говорить уголос. Та за всією її агресією ховається страх. Такий сильний, що іноді я відчуваю його навіть гостріше за неї саму. Страх залишитися без батьків, без дому, без того звичного життя, у якому вона завжди знала, ким є і яке місце займає.

Після останніх тренувань із батьком я навчився довше впливати на чужі емоції на відстані. Раніше міг лише ненадовго приглушити сильні відчуття, перш ніж вони поверталися з тією самою силою. Тепер можу тримати їх тихішими довше. Ні, я не можу забрати весь біль чи стерти страх — лише роблю його менш гучним.

Учора вночі я відчув Бет навіть крізь стіну. Вона ходила кімнатою: відкривала шафу, зачиняла її, сідала на ліжко, вставала, лягала й знову підводилася через кілька хвилин.

Я довго вагався, чи варто втручатися. Зрештою, втрутився. Лише трохи приглушив те, що йшло від неї. Не більше.

За кілька хвилин вона заспокоїлася, і в її кімнаті стало тихо. А вранці вона сказала, що вперше за довгий час нормально виспалася. Вона навіть не здогадалася, чому. І це тішить.

Патріку я теж допомагаю. Зовні він майже не показує, що відчуває. Та навіть у мовчанні сильні емоції прориваються крізь будь-який контроль. Він надто малий, щоб носити у собі стільки страху. Тому в такі моменти я приглушую його відчуття. Бодай ненадовго дозволяю йому повірити, що все буде добре.

Часом мені здається, що це неправильно. А іноді — що саме для цього моя здібність і потрібна. І я досі не знаю, де між цими двома речами проходить межа.

Мабуть, саме тому я й вирішив їхати. Не хочу залишати їх самих там, де все буде для них новим. Не хочу просто сидіти в Місті й переконувати себе, що достатньо знати, що з ними все гаразд.

До того ж батько дав нам завдання. Ми маємо спостерігати за іншими дітьми в Колонії. Якщо помітимо когось, хто вирізняється серед інших, повинні повідомити йому. Там нам допомагатиме його людина. Крім того, батько призначив мене головним і дав телефон для зв’язку. Тож я передаватиму йому всю інформацію, а Кейл, Бет і Патрік зможуть спілкуватися з ним через мене.

На крайній випадок ми домовилися: якщо виникнуть проблеми, Сінг приїде до Колонії. Він зможе вирішити все на місці й, якщо знадобиться, вплинути на ситуацію з Начальницею Колонії Оверсі. Хоча батько запевняв, що вже домовився з нею про все.

Та чомусь від цього мені не стало спокійніше. Якщо батько заздалегідь готується до проблем, значить, він справді вважає, що вони можуть виникнути. І водночас говорить про це так спокійно, наче будь-який варіант уже передбачений. Це дратує мене більше, ніж якби він просто зізнався, що не знає, чого чекати.

Учора батько дав кожному з нас деактиватор. Я вперше тримав його в руках: дивний сріблястий пристрій, схожий на величезну ручку. Він може вимкнути надто сильні емоції, коли людина вже не здатна впоратися сама. Але батько наголосив: це на крайній випадок. Це не заміна контролю і не спосіб уникнути труднощів. Бо якщо постійно вимикати емоції, людина так і не навчиться керувати ними. І все ж інколи організму справді потрібна пауза — це я розумію краще за багатьох. Особливо після того, що сталося з Бет. Після мого Періоду Становлення. Після всього, через що пройшов Патрік.

Мабуть, тому мені досі важко просто відкинути все, що говорить батько. Він справді намагається нас захистити. Та я дедалі менше розумію, від чого саме він нас оберігає. І навіщо йому насправді потрібні ми — діти з надздібностями. Особливо якщо він переконаний, що саме ми можемо допомогти йому знайти ліки проти Е-вірусу.

А ще я все частіше думаю про Ріку. Про ту дівчину, яку батько помітив серед тисяч дітей у Колонії № 2. Про те, що він знає про неї набагато більше, ніж мав би знати. Про те, що її ім'я з'являється в наших із ним розмовах надто часто, щоб це було випадковістю.

Я все ще спостерігаю за нею кожні три дні, хоча сам не до кінця розумію навіщо. Можливо, через батька. А можливо, тому, що хочу знайти відповідь раніше, ніж він нарешті вирішить мені її сказати. Мене не відпускає одне питання: чому саме вона?

Тому я їду. Заради Патріка. Заради Кейла й Бет. Бо якщо вони опиняться там самі, я собі цього не пробачу.

А ще я їду, бо більше не хочу дивитися на все це очима батька. Якщо він щось шукає в Колоніях, я хочу зрозуміти, що саме. І цього разу хочу дізнатися відповідь сам.