Вергер у долині людей

Гігантська мавпоподібна істота на ім’я Бук неслася вниз заметеним схилом. Іскри тріскучого крижаного снігу летіли йому прямо в обличчя, морозний вітер покривав піщано-бежеву шкіру льодовою кіркою і роздирав легені, а в густе біле хутро вплавлявся ковтунами сніг. Проте навіть біла шерсть Бука виглядала молочною на тлі чистого білосніжного покриву, що вкривав майже всю поверхню його рідної планети – Бласкена.

Бласкен славився кращими гірськолижними курортами на найближчі планетні системи. Велика заслуга в цьому була і Бука. Він мав власну майстерню, де чарами й підручними інструментами творив кращі лижі, санки, борди, і все, що міг вигадати. Але сам Бук мало користувався усіма приспособами, які споряджав, – так проявлялася його сніжна натура і любов до того унікального зв’язку з природою, характерного для вергерів, і який відчувався тільки сам на сам з природою, без споряджень і спеціальних інструментів. Тож Бук з неймовірною швидкістю спускався з одного з найкрутіших піків на планеті, використовуючи цупкий майже необтесаний шматок кори.

Буку здалося, що він бачить перед собою ледь помітне прозоре коло радіусом не менше трьох метрів. Воно віддавало невеликим зибом, а те, що лежало поза колом бачилося, ніби через старе затуманене дзеркало. Не встигши ні подумати, ні зманеврувати, Бук був осліплений біло-золотистим світлом. Він зажмурився і прикрився ліктем, але дуже швидко мусив розплющити очі – його імпровізований борд з кори почав спотикатися і дрижати.

Місцевість навколо Бука змінилася – білий сніг став брудного майже сірого кольору, його значно поменшало; дерева з височезних пишних м’яких крев блакитно-сизого кольору змінилися на низькі кострубаті темно-зелені, вкриті голками; на небі не було ні натяку на смарагдовий колір. На інакшість вказували й нові істоти, котрих стрімголов скочуючись донизу помітив Бук. Таких він ніколи не бачив – низенькі, худі, без хутра, але в синтетичних шубах невідомого походження. Вони з жахом подивилися на вергера, а Бук перелякано подивився на них.

Кора під ногами тріснула, не витримавши спуску по горбистому малосніжному ґрунту, і Бук некеровано котився вниз власним тілом. Під ним тріщали гілки, весь лісовий покрив цупко вплітався в шерсть разом із грязюкою від розталого снігу. В куряві, було майже неможливо розгледіти дорогу, тому Бук дізнався, що та вже закінчилася лише коли відчув себе у вільному падінні з обриву. Майнула поверхня брудно-зеленого кольору, в ніздрі вдарив запах застояної води із ще якимись примішками – Бук пірнув під воду. Вергери, вид до якого належав Бук, не любили цю субстанцію, через шерсть плавати було важко і неприємно, на дотик вода була незвичною і чужою, а запах для чутливих носів вергерів зовсім не підходив.

Бук не міг дістати дна, відчайдушно гріб лапами і намагався розгледіти берег, але пасма шерсті опадали на його лису морду. Задихаючись, він добрався до берега. Тепер він упізнав сторонній запах – це була глина, і озеро було глиняним. Бук загорлав у відчаї – берег був занадто крутим і слизьким від мокрої глини, щоб на нього забратися. Вергер зумів відкинути трохи шерсті з очей і запримітив нижчий берег на метрів п’ятнадцять лівіше. Він направив всі сили на те, щоб дібратися туди.

Знесилений, Бук впав на глиняний берег. Жаль і страх скували тіло істоти, яка не мала б нічого боятися, янтарні очі вергера здавалося вигоріли. Виглядав Бук так само як почувався – від білого кольору шерсті не лишилося і сліду, з нього стікав бруд, мул і глина, зі скуйовдженої шерсті стирчали соснові гілки.

Трохи віддихавшись, Бук піднявся, щоб роззирнутися. Помилки бути не могло – він опинився на іншій планеті, невідомо де, як і для чого. Обміркувавши що діяти, Бук почав підійматися на гору, щоб знайти те дивне коло, через яке він сюди потрапив. Слід він за собою лишив помітний, ніби хтось волочив великий мішок. “Все ж природа тут зовсім не така, і запахи інші. Так пахне хвоя з планети Леві”, – розмірковування Бука перервав кінець шляху, вірніше початок. Він точно з’явився тут, але кола вже не було. Помітивши, що з висотою снігу стає більше, Бук вирішив забратися якомога вище в гори. Так він і зробив.

Перші дні було особливо важко. Він відчайдушно шукав як можна повернутися, але не знаходив жодних варіантів. Він натрапляв на невідомих йому тварин, проте ніхто з них не розумів мови вергерів, від чого Бук почав сумніватися в розумності життя на цій планеті.

Бук сколотив з дерев і снігу подобу житла. Його чари не працювали, та й інструментів ніде не знайшлося – довелося все роботи голими лапами. Нестерпно хотілося до своєї домівки, проте вибору не було, і вергер потрохи обживався. Бук звикав до клімату, на цих висотах температура і вологість його навіть дуже влаштовували. З раціоном, щоправда, було бідно – риби він ніде не зміг знайти, окрім озера, в яке він впав, але вода там смерділа жахливо. Тож він їв кору і соснові гілки, вони віддалено нагадували креви, – дерева з Бласкену, – і літній салат. Інколи випадало знайти ягоди. А ще, він рахував дні й пробував знайти шлях додому.

Надії на те, щоб піти за межі гір і попросити допомогу скоро стали ще більш туманними. Приблизно через пару тижнів після початку Букових пригод він знову натрапив на тих маленьких безхутряних істот на двох кінцівках. Вони жили в тентах, і раніше Бук їх тут не зустрічав. Проте зустріч тривала не довго. Побачивши його – громадну істоту, в ковтунистій шерсті сіро-зеленого кольору, – люди почали тікати увсебіч і кричати невідомою мовою. Бук посунув назад. Він приходив на ту галявину пізніше, але ніхто не повернувся, так Бук розжився новими корисними речами й поповнив запаси їжі.

З плином часу снігу ставало все менше, ягід все більше. Бук мігрував вище у гори. Він освоювався, обходив більший периметр, і час від часу натрапляв на тих самих істот, які його боялися. Дивно, але минуло пару місяців, і людей він зустрічав рідше й рідше. Бук страшенно через це переживав.

***

На іншому боці гірського хребта, у селищі, що розташовувалося побіля гір у долині внизу, про Бука починали ширитися легенди. Це було маленьке поселення, не більше, ніж на сотню людей. Ще з півсотні назбиралося б з побіжних хуторів, що огортали селище з усіх боків. Котрісь хутори ближче, котрісь далі, деякі трохи більш заховані у лісові хащі, деякі – майже у самих горах. Але чутка про невідому страшну істоту дійшла до всіх.

В одному з цих хуторів, у будинку, який стояв віддалік від решти, дуже близько до гір, жила сім’я Фінбергів. Перше, що кидалося про них в очі – це схожість на ведмедів: кремезний квадратний батько-ведмідь, трохи менша і делікатніша мама-ведмедиця, і двоє дітей-ведмежат – Янґрета і Ґерріт, хоча й не близнюків, але дуже схожих між собою. Всі вони мали обличчя квадратної форми, світлі карі очі з живим і допитливим поглядом, каштанове волосся, і однодушну любов до місця в якому вони жили й укладу свого життя.

Янґрета і Ґерріт завжди шукали собі пригод, вони часто тікали у головне селище, хоча батьки їм забороняли. Бо хоч куди вони не йшли у всій окрузі, їх знали. Знали і недолюблювали. Їх вважали дивними, в основному за те, що Ґерріт часто говорив нікому не відомою і не зрозумілою мовою. Ніхто не знав з яких причин так траплялося і що це була за мова. Людей це лякало – людям природно лякатися невідомого. Батьків Ґерріта звуки чужої мови з уст сина анітрохи не бентежили, а Янґрета навіть любила цю дивину, хоча скільки вона не намагалася дібрати сенсу в мові, в її вивченні вони не просунулися ні на крок. Ґерріт свою особливість ненавидів і з радістю б її позбувся, якби міг.

Зараз, брат з сестрою в непроглядній темряві досвітанкового ранку кралися до селища. Сьогоднішньою місією вони поставили розпитати про чутки, які ширилися про монстра в горах. Найраніше оживлявся ринок, Янґрета і Ґерріт прямували туди. За годину вони обійшли чимало прилавків, і поговорили з багатьма людьми. Наступним і останнім пунктом їх подорожі була таверна – не місце для дітей, тому їх дуже швидко звідти вигнали у три шиї, з купою образ і прокльонів на Ґерріта, назвавши його чаклуном і перевертнем.

Янґрета і Ґерріт дізналися усе, що могли – гірський монстр з’явився десь в кінці весни, і за пару місяців його бачили багато разів, люди його боялися, але він ні на кого не напав. Всі описували його однаково, і судячи з їх слів впізнати істоту буде не складно. Брат з сестрою повернулися додому, і отримавши наганяй, тепер сиділи у своїй улюбленій великій кімнаті з каміном з чашками какао в руках, і обговорювали план.

– Отже, що нам треба в першу чергу? – Ґерріт повертав чашку, голосно брязкаючи нею по блюдцю. – Їжа.

– Мотузка. – сказали вони одночасно.

– Що? – Ґерріт грюкнув чашкою від гніву так різко, що ледь не розбив. – Нащо мотузка?

– Ну як? Зв’язати. Ми ж хочемо його зловити й притягти у селище, так?

– Ти знаєш що люди з ним зроблять? Пропоную набрати їжі та спробувати його підгодувати, зрозуміти хто це чи що це.

– Хе, я не думаю, що ЦЕ можна буде підгодувати. Ти ж не дикого кабана хочеш приручити. – Янґрета всміхалася.

Ґерріт хотів щось сказати, але з його уст полилася та сама невідома мова, що ніколи не давала спокою. Він закрив своє обличчя руками, і замовк, не бажаючи говорити більше ніколи. Янґрета і бровою не повела.

– Ну, якщо сер головний маг так каже, то так і буде.

Ґерріт кинув у неї подушкою, але бажання зникнути з лиця землі вже розвіялося.

За день Янґрета і Ґерріт зібрали все необхідне для походу, особливо подбавши про різноманіття їжі. Янґрета взяла пару ножів, на випадок самозахисту. Перед виходом наступного ранку вони заглянули на кухню, де снідали батьки, і оповістили, що йдуть у гори. Вся сім’я знала округу, всі ліси й гори навколо так само добре як власний будинок, тож це не було чимось незвичним.

– Там про монстра в горах говорять. – мати з засторогою подивилася на дітей.

– Брешуть. Але будьте ще обережніші. Ножі не забули?

– Ну тат. – хотів заперечити Ґерріт.

– Взяли. – Янґрета прямо таки світилася бойовою готовністю до походу. – І компаси, і їжу, і одяг – все взяли.

– А мотузки для полювання на монстра? – Батько з насмішкою примружив очі.

– Ми ні на кого не полюємо. – Хмуро відповів Ґерріт, не розділяючи гумору.

– Раз головний маг так каже... – Батько підняв руки у жесті “здаюсь”.

Ґерріт лише закотив очі і звернувся до сестри:

– Ходімо вже.

***

Бук виглянув зі свого житла. Він уже давно чув шурхіт, який тепер звучав зовсім поряд. З острахом подумалося, що ті істоти, котрих він зустрічав, таки оголосили на нього полювання. Шкодити іншим було проти кодексу вергерів, тому Бук вийшов на розвідку з голими руками. До його здивування, перед ним стояв не легіон озброєних людей, а двоє маленьких істот того самого виду, що він зустрічав. Вони стояли майже не рухаючись, іноді тихо перемовляючись між собою.

– Добридень. – Бук привітався зі своїми гостями.

Дівчинка скрикнула і підскочила на місці.

– Що воно на нас гарчить? Я передумала, ходімо звідси. – Янґрета посмикала брата за куртку.

Бук спробував говорити далі. Але люди чули тільки гарчання і крик з інтонаціями відчаю і безнадійності.

– Він ніби весь час каже “горгондзола”, нічого не ясно. – Янґрета сіла на звалене дерево. – Дивись!

Ґерріт підійшов до неї. На дереві були вишкрябані чудернацькі малюнки: невідомі дерева, істоти, багато з яких нагадували того, хто стояв перед ними. Частина малюнків вочевидь була літерами й означала якийсь текст. Світ навколо Ґерріта завертівся, він втратив рівновагу. До тями хлопчик прийшов у лапах волохатої істоти. Янґрета зжата в клубочок і з широко відкритими переляканими очима сиділа там само, переводячи погляд то на Ґерріта, то на Бука.

Істота знову завила-заскулила. Янґрета підстрибнула на місці. Вона хотіла втекти, але не знала як забрати брата із лап цієї мавпи – хто ж знав, що та так швидко пересувається і має інтерес до людей, що падають.

– Зачекай. – заговорив Ґерріт. – Здається я його розумію. Він питає... Чи в порядку я? – Ґерріт здивовано дивився на істоту.

Він піднявся і сів коло сестри. Діставши батончики й горіхи, він розділив їх між усіма ними. Те з якою швидкістю і азартом Бук уплітав все, що йому давали, лякало Янґрету, а от Ґерріт, здається, почував себе комфортно. Після цього, брат з сестрою декілька годин з перемінним успіхом слухали Бука, – тепер вони принаймні знали його ім’я. Ґерріт розумів менше половини того, що істота – вергер, як вони дізналися, – говорить, тому в хід шли палички й писанина на снігу, жести і пантоміми.

Ближче до вечора, Янґрета і Ґерріт сиділи біля багаття, яке розклав Бук, і пошепки говорили між собою. Ґерріт хотів забрати Бука – він відчував провину, що вони не можуть допомогти йому потрапити додому, та і прирікати розумну істоту на одиноке життя в лісі жорстоко. Янґрета вважала, що селище надто небезпечне для вергера. В ході суперечки у Ґерріті знову прокинулася та невідома мова, і цього разу він абсолютно не міг зупинити потік слів. Всі зорі зійшлись – Бук розумів Ґерріта, хоч їх діалекти мали відмінності, а Ґерріт вперше в житті відчував себе обдарованим, а не проклятим. Не менше ніж годину Янґрета слухала тарабарщину між ними, яка вочевидь була повноцінною мовою, і не могла дочекатися коли це закінчиться, їй нестерпно хотілося додому.

– Вирішено. Бук йде з нами, він житиме в сараї. – сказав Ґерріт після того, як чужорідна мова вичерпалася.

– Чудесно, ходімо. – Янґрету не потрібно було довго переконувати. Що до Бука як до нового члена сім’ї доведеться звикати вона зрозуміла ще на п’ятій хвилині їх тарабарщини.

Бук склав свої невеликі пожитки і з радістю покинув свою халупу. Тепер він бачив надію.

***

– Що це таке? Ґерріт! Янґрета! – Діти підскочили на дивані. Крик батька лунав із сараю. – Швидко сюди!

Брат з сестрою неохоче посунули до сараю. Їм належало довго пояснювати як там опинився гігантський вергер. Й так пощастило, що вони встигли відмити Бука і привести до цілком стерпного вигляду, інакше реакція була б гіршою.

Палкі дебати що робити далі сколихнули весь будинок дружного сімейства, звичайно після гарної взбучки від батьків про безвідповідальність і небезпеку іншопланетних істот в сараї. Останнім аргументом на користь того, що Бук лишиться стала демонстрація спілкування між Ґеррітом і Буком, від котрого швидко починала боліти голова.

Бук тепер офіційно оселився в сараї, хоча більшість дня проводив у будинку. Ґерріт майже досконало опанував мову – скнійську, як виявилося. Потиху, вся сім’я починала вчити цю мову. Бук вдосталь наїдався рибою (м’яса він категорично не їв), горіхами, ягодами і, на здивування Фінбергів, також квітами.

Вергер відчував себе цілком щасливо, і до нього почала повертатися магія. Бук знайшов в сараї інструменти й фарби, назбирав дерева в лісі, і спробував зробити простенький борд для катання. Домашні мешканці ахнули, коли побачили як Бук працює – він не торкався до жодної з речей руками, всі предмети літали навколо нього, а сарай заливало тепле золотаве світло, що сочилося з лап Бука, який постійно перекладав одну долоню над іншою, перебираючи повітря. Дошки витісувалися, міняли свою форму, фарбувалися самі по собі, а в повітрі витав запах смоли, свіжого дерева, і фарби. За декілька місяців Бук повільно, але впевнено витесав десяток бордів для катання, пару санок, одну пару лиж, і ще декілька невідомих агрегатів сніжного напрямку. Осінь вступала у свою повну силу, і Бук не міг дочекатися коли сніг засипле все, а не лежатиме маленькими брудними клаптями як нині.

Чутки про монстра у долині зринали все частіше. Але оскільки Фінберги жили віддалік від основного осередку, їм ніщо не загрожувало. Вони могли довго переховувати Бука без особливих старань, якби одного ранку сусідка з іншого хутора не заглянула з несподіваним візитом терміново попросити Янґрету посидіти з дітлахами. Сусідка зайшла на кухню, відкрила рота, але забула що хотіла сказати. За великим столом сім’я з апетитом уминала сніданок, пожвавлено розмовляючи між собою: двоє дітей, мати, батько, і волохате Єті, вдвічі більше за найздоровеннішу людину в селищі. Ця схожа на мавпу кудлата біла істота делікатно їла столовими приладами й щось гарчала до Ґерріта, який її уважно слухав і кивав.

Сусідка голосно закричала, схопившись руками за голову і так швидко як могла побігла з будинку. Їй навздогін кинулися усі, окрім Бука. Після п’яти хвилин очікування вергер не витримав і вийшов за ними. Фінберги дружно тримали тітку Бетті у дверях, всі разом щось пояснюючи. Побачивши Бука, сусідка знову скрикнула, і цього разу обімліла. Опритомніла вона у великій кімнаті, на дивані напроти незапаленого каміна. Недалеко від неї сиділо Воно. “Значить не примарилось”, – подумала тітка Бетті. Тікати було нікуди. Вона терпляче вислухала своїх сусідів, попросила пару демонстрації інтелігентності й розумності істоти, і розмов скнійської мови між Буком і Ґеррітом. Вертаючись вона дала слово, що нікому не розповість. Янґрета супроводила тітку Бетті додому – щоб приглянути за обстановкою і посидіти з дітьми.

Не менш як тиждень тітка Бетті чесно тримала язик за зубами, це був її особистий рекорд. Врешті вона не втримала і розповіла своїй сім’ї. Наступного дня на порозі Фінбергів стояло три малечі, просячи “показати великого ведмедика” – вони не зрозуміли істинний сенс слів тітки Бетті, але домислили те, що хотіли почути. Хоч перед ними постав не ведмедик, малеча була невимовно щаслива, вони обнімали Бука, плутали шерсть, і всіляко принижували, як сказав потім Бук, обурюючись радше для статусу, ніж насправді. А коли вергер показав їм борди і санки, і те, як він їх вичакловує, малеча полюбила його назавжди і безповоротно. Три борди вони забрали з собою, не слухаючи нічиїх заперечень. Ввечері по малечу прийшла тітка Бетті, вона ледве відірвала їх від Бука, видравши у нього при цьому кілька клубків шерсті. На наступний день малеча знову стукотіла у двері дому Фінбергів.

Через тиждень від запасів речей для катання у вергера не лишилося нічого, і було чому – сніг нарешті став сипати як треба, а до Бука щодень приходило все більше дітей з усієї долини. З дорослими було складніше – багато з них приходило вимагати щонайменше вигнати монстра з долини. Всі вони постійно сперечалися між собою, влаштовували то збори вдома у Фінбергів, поки ті їх не виганяли, то дебати на ринку, то засідання у таверні – останні досить швидко втрачали свою мету. Від обговорень до справ ніхто не переходив, тому мало-помалу люди почали звикати до Бука – когось переконали діти, когось пояснення Янґрети і Ґерріта, когось підкуп у вигляді новеньких якісних лиж або борда.

Сніг вкрив все навколо, завірюхи не змовкали ні на день. Бук тестував новий борд, він помітив, що їде по тому ж схилу, яким пів року тому недоладно котився вниз. Він згадував той відчай, з яким прийшов у цей світ, і раптово зрозумів наскільки щасливим почувався зараз – в нього був теплий дім, люди, які розуміють його мову, натовп дітей (і дорослих), що його обожнюють; улюблена справа, якою він займався колись на Бласкені, продовжувалася тут. Ремесло Бука швидко розвивалося і від замовлень було не відбитися. Бук став дбати не тільки про спорядження, але й місця для катання і спусків. Він застосовував всю свою майстерність і чари для створення найкращих спусків, льодових катків, ігор на льоду, котрих жителі долини ніколи не бачили. Слава про селище дійшла до інших міст і сіл. Долина розросталася, й поступово стала чимось подібним до гірськолижного курорту на рідній планеті Бука. Проте красою і душевністю своєї роботи тут він пишався більше, ніж будь-якою іншою роботою у своєму житті. Перед святами, Ґерріт з Янґретою притягли дощечку, яку вони зробили власноруч. Напис на ній мовив “Для Бука – найкращого вергера і нашого сніжного гуру”. Бук з гордістю повісив табличку на стіну свого нового справжнього дому.