Загадкові прибульці

Загадкові прибульці

Оповідання

Розділ І

Конвертик

Усе розпочалося з дощового жовтня. Доки ляпавиця вкрита золото-червоним листям, а пронизливий вітер розносить запах мокрої казкової пори, Христя поспішає багряною аркою на роботу. Відчувається як смуток, так і захоплення.

Христина приїхала до великого міста навчатися. Рік вона прожила в кімнаті зі старшокурсницями. Вони із захопленням розповідали про заробітки, які не заважатимуть навчанню. Так дівчина почала підробляти офіціанткою. Її колеги такого ж віку, тому проблем із влаштуванням не було.

− О, привіт, Христинко! Чому запізнюєшся? – запитала напарниця.

− Привіт! Я ж тільки на три хвилинки.

− А за ці хвилинки могла б обслуговувати он той столик!

За ним сидів дідусь, який пильно роздивлявся заклад. Його капелюшок у поєднанні з темно-зеленим піджаком здавався казковим. Довірлива усмішка змушувала й самій радіти.

− Доброго ранку, бажаєте меню?

− Привіт! Ні, каву, будь ласка. Але одне прохання до вас. У мене немає грошей розплатитися. Я був би дуже вдячний, аби напій дістався безкоштовно. Розумієте, забув гаманець. Мій дім далеко…

− Ой ні. Я звичайна студентка. Якщо буду дарувати каву кожному хорошому дідусю, не зможу розрахуватися за навчання, – відповіла Христина. – Ну добре.

Щось змусило погодитися. Можливо, вона згадала свого дідуся, який вчив її допомагати. Та й це ж лише кава.

− Ваша кава. Я подумала, ви трохи зголодніли, зараз принесу омлет.

− Дівчинко, дякую. Ти дуже люб’язн. Зачекай. Я маю дещо інше для тебе.

Він просунув конверт.

Христина зайшла до гуртожитку. Утомлена дівчина відкрила подарунок дідуся. Із нього випали три малих зернини.

− Мило. Дідусь подарував мені квіти. Ну що ж, піду найду горщик.

− Христя, а ти на вихідні додому поїдеш? – запитала подруга.

− Ні, у мене робота.

− Шкода. То ти будеш одна в кімнаті. Проведеш до сходинок?

Провівши подругу, Христина вирішила посадити насіння. Вона з радістю чекатиме, що ж за квіти виростуть із цих чудернацьких зернин.

− Ростіть гарні, мої квітоньки! А я – спати.

На ранок Христина прокинулася від того, що на її обличчі було щось пухнасте. Згадавши рідний дім, вона подумала, що то кіт. Але ж вона проживає в гуртожитку. Розплющивши очі, побачила білу волохату кулю.

− Ааа! – закричала дівчина.

Христина підскочила з ліжка. На підлозі каталися ще дві такі кулі…

Розділ ІІ

Пухнастики або бобові друзяки

− Боже, я, мабуть, ще сплю, – схватилася за голову Христина.

Три пухнасті кульки розміром із кота дивилися на дівчину своїми великими очима. Їхні лапки ховалися за пухнастим тільцем.

− Навіщо ти зіскочила з ліжка? Там тепло, – сказала біла кулька.

− Ти ще й розмовляєш! Зникніть, зникніть, зникніть!

− Ти чого? Сама ж нас посадила.

Христина обернулася до горщика. У ньому стояло три квітки, які широко розгорнули свої пелюстки. Очі дівчини бігали з горщика на пухнастиків. Сонна студентка не вірила побаченому. Вона піднялася, щоб покликати когось, але різко передумала. Раптом їй мерещиться? Здаватися божевільною не хотілося.

− Так, гаразд. Хто ви й що від мене хочете?

− Ми пухнастики. Я Боб, він – Джек, а вона – Лола. Але ти нас можеш називати бобові друзяки!

− Вас так звуть, бо ви з бобів?

− Ага!

− Логічно. І багато вас таких?

− Не мало. Ми не звідси. Наше квіткове місце далеко. Справа пухнастиків – прикрашати світ квітами. Щоправда у вашому світі ми вперше. Набагато цікавіше дізнатися, чи багато вас таких?

− Яких таких?

− Із здоровезними руками й ногами. Які сплять не у квітах, а у ліжку.

Дівчина почала розглядати конверт. Здавалося, на ньому каракулі, але Джек пояснив:

− О, тут написано, що через три дні по нас повернеться дідусь. А зараз тобі доведеться піклуватися про нас.

Доки Христина починала вірити в реальність пухнастиків, один із них оглядав кімнату. Лола роздивлялася підбори дівчини.

− Схоже на горщик!

Боб проник до шафи й знайшов там панчохи. Але до цього він побачив светр, який був схожий на ковдру, бюстгальтер, подібний на шолом. А ось панчохи ні на що не були схожі.

− Кепські справи. І ви це надіваєте на голову? – запитав Боб.

− Ахах, зовсім ні. Це на наші здоровезні ноги.

− Що це за звук?

− Годинник. О ні! Я ж запізнююсь!

Христина почала швидко збиратися на роботу, а бобові друзяки обговорювали світ людей.

− О Боже! Дивіться! Ця штука відображує мене! – кричала Лола.

− Тепер у ній ми з Джеком! О ні!

− Не хвилюйтесь, а головне – перестаньте пищати. Це люстерко. Воно точно вас нікуди не забере, а ось я… Доведеться взяти з собою на роботу. Лізьте в рюкзак!

Дівчину заспокоювало, що це тільки на три дні.

Розділ ІІІ

Перший день пухнастиків

У кафе було багато роботи. Сьогодні вихідний, люди прийшли відпочити з друзями. Христина швидко переодяглася й хотіла б уже працювати, але згадала про пухнастиків.

− Залишайтеся в рюкзаку. Я буду вас навідувати щогодини.

Дівчина побігла працювати. А тим часом друзі з іншого світу вже почули солодкий запах із кухні.

− Це схоже на смачненьке, – облизався Джек.

− О ні. Ми не будемо підводити Христину.

Та через декілька хвилин вони вже намагалися розстібнути рюкзак. Звісно, їм вдалося. Ось вже три білих кульки стрибали до кухні. Усе б вийшло, аби не кухар попереду. У цю хвилину зайшла Христина.

− Піца має буде готова через тридцять хвилин.

− Добре, скоро прийду.

Кухар закінчив із начинкою й відійшов до комори. Пухнастики ж, користуючись моментом, забралися на стіл.

− Ммм, яка смачна червона штука! Ці люди, звісно, дивні, але їжа в них неперевершена, – упевнився Боб.

− Що ви тут робите? – позаду стояла Христя.

Доки вона сварила пухнастиків, кухар повернувся з комори.

− Христино? Ти одна? Мені здалося, що ти з кимось говорила… Піца ще не готова.

− Тобі, мабуть, почулося.

Христина швидко заховала в кишені пухнастиків і пішла, але кухар її зупинив:

− Стій. Це ти з’їла ковбасу?

− Що? Звісно, ні!

− Тоді хто? Упевнений, що я її накладав. Ти точно з кимось говорила, хто це був?

− Та… гаразд. Так. Це я з’їла твою ковбасу, вибач. Просто зранку нічого не їла.

Після того, як Христина розібралася з кухарем, вона почала думати, куди можна сховати пухнастиків. Було зрозуміло, що ці створіння знайдуть вихід. Небезпечно їх тут залишати. Загроза могла бути не тільки їм, а й дівчині.

− То ось як вона називається! Ковбаса! – весело сказала Лола.

− Слухайте мене, малі бешкетники. Навіщо ви з’їли ковбасу? Як взагалі потрапили на кухню?

− Вибач нас. Але ми й справді дуже голодні.

Тепер постала нова проблема. Ніхто не знав, що їдять пухнастики. Було вирішено йти додому й там щось думати. Голодні були не тільки ці створіння.

− О! Я можу приготувати вам борщ!

− Що? Ти приготуєш нам Боба? – злякалася Лола.

− Ні. Хочу пригостити вас українською стравою, яку люблять усі.

Христина почала чистити картоплю. Люб’язні пухнастики запропонували свою допомогу. Вони й справді розумні. Для них було дивно бачити буряк чи цибулю. Лола, Боб та Джек хвилювалися, що їдять таких же пухнастиків, як вони.

Ось дівчина знайшла малесенькі тарілочки для милих створінь.

− Це й справді смачно! Якби ми тобі не допомагали, можна було б припустити, що ти когось убила. Страва така червона!

Розділ IV

Благодійна бесіда

Як то кажуть, ранок почався не з кави. Христину знову розбудили, але це не були пухнастики. Її телефон розривався від повідомлень та дзвінків. Що могло важливого трапитися у вихідний день? Насправді багато що. Дівчина, напевно, уже й забула про свої плани.

Нарешті Христина проснулася.

− О ні! Уже десята ранку! Як я могла проспати?

Від такого переполоху прокинулися навіть пухнастики. Лола викотилася з шухляди, вона вирішила спати там.

− Кожного ранку ти якась стривожена та швидка. Це звичка всіх людей? – запитав сонний Джек.

− Думаю, цю звичку мають дуже багато людей.

− То ти кудись поспішаєш?

− Так! До міста приїжджає моя улюблена телеведуча. Обожнюю її поради! Сьогодні вона проводить благодійний захід. Ця жінка й справді крута, адже допомагає дітям із інвалідністю та сиротам.

− Ого! Можна ми підемо з тобою? Будь ласка! – благав Боб.

− Ні, ні, ні!

Через пів години Христина вже поспішала на зупинку. У рюкзаку вона мала не тільки печиво й блокнот із ручкою, а й три білі кульки на ім’я Боб, Лола та Джек. Ці милі створіння легко впораються з перешкодами завдяки своїм великим очиськам.

− Доведеться їхати самій. Мої друзі вже давно знайшли зал.

Христина сиділа на зупинці щонайменше хвилин двадцять, але потім до неї підійшов чоловік:

− Дівчинко, чого ти чекаєш?

− Тролейбус до центру.

− Сьогодні ж неділя, останній транспорт уже поїхав.

Дівчина не здавалася. Бажання поспілкуватися з телеведучою давало їй надії. Рішення було прийнято – треба викликати таксі!

− Алло. Доброго ранку! Мені терміново потрібне таксі.

Пухнастики тим часом доїдали печиво Христини. Теплий рюкзак нагадував будиночок.

Дівчина зайшла до свого кафе й чекала на транспорт.

− Ви тут тихенько, а я схожу до вбиральні.

Звісно, що пухнастики не могли всидіти на місці. Перший виліз Боб. За ним прямував Джек. Лола залишилася чекати в рюкзаку. Їй ще досі було соромно перед Христиною за ту з’їдену ковбасу. Відвідувачі спостерігали, як дві лахматі кульки бігали по підлозі.

− Мамо, дивись! Хом’ячки! – крикнув маленький хлопчик.

Люди сперечалася, що це за створіння. Одні казали, що це морські свинки, інші – плутали їх з дивною породою котів.

− Це щось дивне! Подивіться на їхні величезні очі!

− О ні! Як завжди! – зрозуміла в чому переполох Христя.

Тим часом пухнастики вибігли вже на вулицю. Перед ними стояв рудий лахматий кіт.

− Няв.

− Ого! Цей пухнастик схожий на нас. Щоправда мова незвична.

− Ось ви де! Я ж казала ніде не з’являтися. Пощастило, що вас сплутали з котами.

− Котами? Що це?

− Ось це створіння, – дівчина показала рудого.

− А ми й справді схожі. То, може, ми родичі?

Розділ V

Непередбачувана історія

У машині грала сумна осіння пісня. Це не сподобалося Христині, але її оцінили пухнастики. Було чутно, що вони наспівують щось незрозуміле. Коли мелодія закінчилася, таксист знову поставив її на програвач. І так було разів зо три.

− Навіщо ви перемикаєте?

− Мені здалося, що вам сподобалася пісня.

− Мені? Чому ж?

− Я чую, як ви її наспівуєте.

− Ааа… О, так. Але хай уже звучить наступна.

Дівчина розстібнула рюкзак і показала своє незадоволення. Пухнастики затихли. Нарешті спокій. Ось-ось почнеться благодійна бесіда. Христина не мала її пропустити. Та таксі вже під’їжджало. Але неочікувано машина стала.

− Будь ласка, не говоріть, що це…

− Пробка.

− Як ви вважаєте, я встигну за двадцять хвилин до залу «Русалка»?

− Певен, що так.

Христина розплатилася й вийшла з машини. До початку залишалося рівно п’ятнадцять хвилин. Дівчина бігла й не звертала уваги ні на що. Ось зал уже був за п’ятнадцять метрів від неї.

− Так! Ми встигли! Пухнастики, ви мене чуєте? Ми тут!

Христина помітила, що в руках тримає тільки телефон. Рюкзак, схоже, залишився в машині.

− Я не можу покинути їх там. Про них ніхто не буде піклуватися. А що, як їх візьмуть на допити?

Христина почала телефонувати таксисту, та він не брав слухавку. Нарешті почулося:

− Алло. Слухаю.

− Це я! Ви мене щойно підвозили. Забула рюкзак. Я можу підійти, ви ще стоїте?

Таксист рушив майже одразу, як Христина вийшла.

Пухнастики та дівчина зустрілися через сорок хвилин. Таксист під’їхав і сказав:

− У вас там котик?

− Так…

Христина мала змучений вигляд. Вона втомилася з цією біганиною. Нарешті Христина знайшла зал. Зайшовши всередину, вона попередила:

− Прошу вас вести себе чемно, а головне – тихо!

− Дівчино, ви куди? – запитала охорона.

− На благодійний захід. Я купувала електронний квиток.

− Місць уже немає.

− Але ж… Моє місце автоматично заброньовано, я читала про це!

− Якби уважно читали, знали, що в тих, хто запізнився, квиток недійсний.

Христина зайшла до кімнати. У ній ще нікого не було. Пухнастики вилізли й спостерігали за дівчиною.

− Вибач нас… Ми не хотіли накоїти стільки проблем.

− Не ви ж забули себе в таксі… Та й не ви проспали тролейбус…

− Ми для тебе дещо маємо! – Джек протягнув фотокартку з песиком.

− Це ж її автограф! Як вам це вдалося?

Розділ VI

Загадковий дідусь

Доки Христина намагалася розібратися з охороною та доводила, що про запізнення нічого не уточнювалося, пухнастики проникли всередину. Вони почули стукіт підборів. Перед ними стояла жінка, схожа на зірку.

− Це точно телеведуча! – переконувала Лола.

Вони зрозуміли, що вихід тільки один – треба звернути на себе увагу. Над цим думати не довелося, жіночка вже їх помітила.

− Які милі! Ви, мабуть, хом’ячки!

− Ні, ми пухнастики.

− Ого, ви й справді говорите? Невже це сон? Можна вас сфотографувати?

− О! Лише один автограф дорівнюватиме селфі.

− Добре! У мене з собою тільки телефон, гаманець… О! Я маю серветки.

− Ні, ні, ні! Серветки не підходять.

− У мене є фото мого песика! – телеведуча показала пухнасте створіння.

− Серйозно? Ваш песик також схожий на пухнастиків і котів! Гаразд, згода.

Христина була приголомшена розповіддю створінь. Обійнявши їх, усі почали готуватися до сну.

Сонячний ранок. Христина зібралася на навчання. Подружка хотіла зачекати її, як завжди, але дівчина переконалася, що надовго запізниться. Пухнастики нарешті прокинулися. Вони готувалися, що сьогодні потраплять додому. Їм не хотілося про це думати, як і Христині.

− Ну що? Голодні?

− Так.

− Тримайте сандвічі! Скуштуйте, тут є ковбаса.

− Це щось схоже на піцу?

− Зовсім ні! Гаразд, ходімо. Я маю зустрітися з вашим дідусем.

По дорозі до навчального закладу сидів той самий дідусь, якого Христина пригостила кавою. Реакція пухнастиків здивувала її. Це і був їх дідусь. Але історія, яку розповів старенький, вразила ще більше.

Виявляється, дідусь – також пухнастик. Ще дуже давно він цікавився іншими світами, хоч ніхто його не підтримував. Але дружина завжди допомагала розпізнати та дізнатися про людей. Одного разу дідусю вдалося потрапити до світу людей. Щастя та здивування неможливо передати словами! Він навчив цього інших пухнастиків, але дещо по-іншому. Вони не могли перетворюватися в людей, як цей дідусь. Одного разу, повернувшись до свого дому з людського, жінки вже не було. Це сприяло замкненню порталу. Світи пухнастиків і людей навіки розійшлися. Тільки дідусь підвладний переміщатися.

− Як тоді це вдалося Джеку, Бобу та Лолі?

− Я переніс їх ще бобами, це можливо. Зараз я забираю їх назад, адже такі правила. Інакше більше додому вони не повернуться.

Христина попрощалася з новими друзями й пішла. Їй було сумно, що від неї забирають цих малят.

− Ні, дідусю! Ми залишаємося в людському світі!

− Що?

− Так. Я вже звик до цих довгоногих. Та і їжа. Дідусю, ти куштував борщ? А люстерко? Тебе колись поїдало люстерко?

Так Христина почала жити з пухнастиками. Ці милі створіння нарешті стали слухняними, а друзі також звикли й мовчали про таємницю дівчини. До речі, коли всі побачили пост телеведучої з пухнастиками, їй ніхто не повірив. На щастя! Дива трапляються…