Воду будеш?

Краєвид за вікном створював бодай якусь візуальну опору для Джейн, яка вже другу годину нудилася в цьому жахливому міжміському автобусі рейсу Розуелл-Альбукерке. Одноманітні картини з кактусів та сухої трави у людський зріст, притаманні південному заходу Америки, миготіли, мов у старому доброму кіно.

Її внутрішній стан балансував між глухим роздратуванням «як ви всі мене дістали» та пекучим жалем до себе. Ну як так могло статися, що секретарка — ця коза Джессіка! — переплутала маршрути?

Але найбільше допікав попутник у цій жахливій фіолетовій тенісці, яка вийшла з моди раніше, ніж він народився. Його нервове вовтузіння на сидінні та марне бажання познайомитися просто вибішували — хлопець раз у раз совався, але так і не наважився бодай заговорити.

І дякувати Небу, — подумала Джейн, — він навіть не уявляє, що таке роздратована гламурна пані. Запам’ятав би на все життя.

Прийшло якесь повідомлення на її айфон. Вона майже на автоматі дістала його з дизайнерської сумочки, підібраної під колір її сукні та макіяжу. Повідомлення було від гадюки Джессіки, яка з неприхованим єхидством цікавилася, де та.

Щоб хоч якось заспокоїтися, Джейн почала гортати галерею. Ось святкування її тридцятиріччя у найдорожчому ресторані Маямі. На наступному знімку вона щойно здобула титул «Дизайнер року» від Американської ради модельєрів, та всесвітнє визнання. Далі — кадр, де вона відкриває разом із бізнес-партнером спільний Будинок моди, який блискавично увірвався на світові подіуми та стрімко набирав обертів. А на цих фото вона — неофіційне обличчя культових брендів, чиї світлини прикрашали обкладинки найвідоміших глянців. А ось і зовсім свіжі кадри з показу нової колекції у Розуеллі, влаштованого прямо на закинутому звалищі літаків. І, нарешті, та сама вечірка, де вона так гучно схибила.

Гортання стрічки власних досягнень трішки заспокоїло леді. Аж раптом якась дитина із заднього ряду просунула голову між кріслами й геть недоречно перекинула пляшечку мінералки прямісінько на Джейн. Дівчинка мило всміхалася, гіпнотизуючи її тими чарівними оченятами, які бувають лише в дітей до п’яти років. Мати дівчинки навіть не подумала перепросити — лише задля ввічливості щось буркнула: — Вона в мене така непосидюча, — і розпливлася в усмішці, демонструючи далеко не білі та й геть недоглянуті зуби.

А попутник, цей бовдур — ну що б ви думали? — кинувся витирати сукню. Цей телепень бодай уявляє, скільки вона коштує?!

Джейн не витримала й вибухнула. Спершу вона нагримала на цього прищавого, метушливого провінціала, а потім, помітивши попереду в’їзний знак якогось невеликого містечка та зупинку, крикнула водієві, щоб той негайно загальмував.

Краще вже пішки дійди до аеропорту, ніж їхати в цьому смердючому автобусі з провінціалами – невдахами, — подумала Джейн.

Провінція всюди схожа та одноманітна. Вона пахне спокоєм та застоєм. Щойно автобус зник за рогом, Джейн з полегшенням видихнула. Нерви будуть здоровіші. Спершу вона підправила зачіску, потім розгладила легку сукню, яка вже встигла трішки пом’ятися, дістала з сумочки пляшечку води й за два ковтки спустошила її.

Вгамувати спрагу не вдалося, радше ще більше захотілось пити. Спека набирала обертів — що ж ви хотіли, Нью–Мексико в червні випробовує сонцем та абсолютною відсутністю затінку.

З’явилася думка зателефонувати своїм помічникам — цій армії дармоїдів: усім цим секретарям, водіям, радникам та іншим. Вона дістала айфон, але щойно ввімкнула його, як він одразу розрядився. На додачу до всього, вона ще й забула зарядний пристрій.

Джейн смачно вилаялася, що робила вкрай рідко. Підхопила валізу на коліщатах і рушила запиленою теракотовою дорогою в туфлях за три тисячі доларів у пошуках пляшечки води та душевного спокою в напрямку містечка Драй-Геп, помітивши попереду невеличку крамничку. Сухий прохід — так перекладалася назва цього маленького, богом забутого поселення на перетині двох штатів.

До крамниці було метрів із триста, і дорогою Джейн пригадала те шалене афтепаті. Як ця бісова Джессіка, підпоївши її, зачепила за живе.

Мовляв, вона без своїх помічників навіть до аеропорту самостійно не добереться громадським транспортом. Звісно, такої образи зіркова дизайнерка не проковтнула й одразу прийняла виклик. І тепер вона самотньо чимчикує цим ні живим ні мертвим містечком.

А ще згадала, як уперше замовила квитки онлайн, та й так невдало, як виявилось згодом. «Але Джессіці цього все одно не подарую. Повернуся — звільню її до бісової матері!» — бурмотіла вродлива та успішна жінка, перемкнувши увагу на власника крамниці.

З крамниці вийшов круглий з усіх боків власник. У нього круглим був не лише живіт, а й голова та навіть очі. Таке собі перекотиполе з хитрющими поросячими очима. «На таких типів навіть гидко дивитися, не те що розмовляти з ними», — подумала Джейн.

Зверхньо, заледве вичавивши з себе слова, вона буркнула: — Пляшку води.

Власник, переставляючи ящики з місця на місце й стріляючи своїми хитрющими, липкими очима, з уїдливою посмішкою, від якої зводило судоми, повідомив: — У нас саме зараз переоблік, тож варто пройти далі, до іншої крамниці.

«От телепень, — подумала Джейн. — Він мав би пишатися, що продав воду і міг прислужитися такій відомій і чарівній особі».

Вона зневажливо фиркнула, і коліщата валізи знову заторохкотіли запиленою теракотовою дорогою, несучи велич її тріумфу та неперевершеності.

Провінція нікуди не поспішає, особливо в будні. Власник наступної крамниці машинально докурював сигарету, попіл з якої ось-ось мав упасти йому на сорочку. Він струсив його й однією затяжкою допалив її з таким виглядом, ніби виконав якусь надважливу місію. Не помітити Джейн було неможливо, але цей тип лише поправив капелюха та збирався зайти всередину.

Джейн його гукнула: — Пляшечку води…— трішки подумавши, додала: — Містере.

Цей стрункий, високий чолов’яга з різким, проникливим поглядом, ніби й не помічаючи її, заявив, що вони ще зачинені й відчиняться десь за сорок хвилин, тож хай пошукає воду деінде. Він розмовляв із нею так, ніби вона була для нього порожнім місцем, а не зірковою панянкою, яка так несподівано з’явилася на краю світу. Є такі типи, які однією фразою можуть стерти на порох твоє виплекане роками й тяжкою працею неперевершене его. Причому на нього не діяли ні її розкішна зовнішність, ані навіть те, що цього разу вона змусила себе вимовити це «містере».

Кожна секунда, проведена поруч із ним, лише знецінювала і без того похитнуту впевненість у власній неперевершеності.

«Єдине розумне рішення, яке спадало на думку, — просто йти далі, подалі від цих селюків та провінціалів, бо повернути собі колишній глянець потім обійдеться дорожче», — подумала Джейн, знову зневажливо фиркнувши на прощання цьому телепню.

За спорудою, яка відрізнялася від інших стриманістю та класичними лініями й була, видно, осередком місцевого самоврядування, виднілася значно більша крамниця. Джейн, із пересохлими від зневоднення губами, зібравши останні сили, рушила туди. Під помпезною назвою «Оаза туриста» ховалися чималенький магазин і ресторан із відкритою терасою. Джейн так зраділа ознакам цивілізації, що заздалегідь почала перебирати в голові, скільки та чого замовить на сніданок та кому першому зателефонує, щойно зарядить iPhone.

— Вітаю! — майже з неприхованою радістю, без жодного натяку на колишню зверхність звернулася вона до власника цієї благословенної оази, її порятунку й рятівного квитка у звичний світ. — Пляшечку води, будь ласка.

Чоловік був худорлявий і неймовірно схожий на Луї де Фюнеса. Він справді міг би його зіграти. Швидкі, різкі рухи та живий погляд створювали враження справжнього фонтана енергії, готового щомиті вирватися назовні дотепним жартом, байкою чи фліртом.

— Дорога леді, на жаль, мушу вас засмутити…— почав він. — У нашому закладі виявили кишкову паличку, тож усе зачинено на карантин.

— А хоч смартфон можна підзарядити? — безнадійно запитала Джейн.

— На жаль, мем, знову змушений вас засмутити. Немає світла — капітальний ремонт на підстанції.

У Джейн із рук випала валіза й навіть трохи покотилася. Власник підхопив її й одразу запропонував жінці присісти та перепочити.

— Вбиральні також зачинені? — ледь чутно запитала вона.

— На жаль, — лише й відповів той.

Видно, у чоловіка прокинулися батьківські почуття, бо він спробував підбадьорити мандрівницю, запевнивши, що попереду є ще дві крамниці, тож десь вода точно знайдеться.

Джейн спиралася на руку і якийсь час просто дивилася в нікуди.

— Чому я, дурепа, вийшла з того автобуса? — картала вона себе.

— Ліпше б їхала з тим прищавим, у нього принаймні була вода.

Нічого не сказавши — та й нікому, бо власник уже подався у власних справах. Джейн із надломленою впевненістю та пекучою спрагою побрела далі. Думка про те, що попереду є ще дві крамниці, трохи її обнадіяла.

Центральна вуличка цього дивного селища майже не петляла, лише одного разу звернула градусів на тридцять. Обігнувши поворот, Джейн помітила невеличкий мінімаркет. Вона так зраділа, що, зібравши останні сили, майже побігла до входу.

Усередині вона, як не дивно, не відчула рятівної прохолоди кондиціонерів. Проте, не звернувши на це уваги, Джейн кинулася до стелажів і вхопила одразу штук п’ять пляшок води. З усмішкою дитини, якій на день народження подарували омріяну іграшку, вона рушила до каси.

— Поставте воду на місце, мем, — суворо гримнув продавець.

Він так підозріло на неї поглянув, ніби на крадійку чи шахрайку, що Джейн захотілося зазирнути в дзеркало. Що з нею не так?

— Світла ще годину не буде, тож поставте воду на місце, — повторив він, але цього разу навіть не додав отого «мем», ніби й справді мав перед собою злодійку.

— Шановний, мені просто купити кілька пляшок води, — майже благаючи промовила Джейн.

— Ви що, глуха? — грубо і безцеремонно випалив продавець. — Термінали не працюють, розрахуватися можна лише чеками. У вас є чекова книжка?

— Я маю готівку! — радо і водночас зніяковіло заявила Джейн.

— Готівку не приймаю. Прийде перевірка – потім від штрафів не відкрутишся.

— Ну, будь ласка, одну пляшечку води продайте…Ось, тримайте десять доларів.

— Сказав ні, тож покладіть воду на місце. Знаю таких: ходять, просять, такі чемні, а потім наприкінці місяця нестача у пів зарплати.

Сказав ні — і все!

Джейн отетеріла. Як це так? Мене щойно принизили й розтоптали вщент! З погляду продавця стало зрозуміло, що перед собою він бачить лише якусь пройдисвітку, яку бажано випровадити якнайшвидше. Він не зводив з неї очей, доки вона не поставила останню пляшку на місце й не вийшла з крамниці.

За Джейн зачинилися двері мінімаркету, а з ними й залишки віри в те, що в цьому клятому містечку їй таки вдасться вгамувати спрагу. У горлі пересохло, губи почали тріскатися, з’явилося легке запаморочення. Уже нічого не хотілося. Щось ніби надломилося всередині — страшна образа на цих тупоголових провінціалів. У її світі вродливі та заможні чоловіки виборюють можливість просто заговорити з нею. Кожен її прояв симпатії вважався чимось неймовірним, а папараці неодмінно підгледіли б це й розпатякали на весь світ.

Молода спрагла жінка з душею, що нила від образи й непорозуміння, та з повною безнадією в очах, заледве волочила ноги й валізу до останньої крамниці у цьому вже сотню разів подумки проклятому селищі.

Власник невеличкої лавки оцінив її поглядом, і Джейн на фізичному рівні відчула його відразу, яку він навіть не намагався приховати. Так буває в житті: одна відмова ніби чіпляє на людину ярлик «Ні». Їй відмовлено — і далі, куди б вона не подалася, всі ніби змовляються проти неї одночасно.

— Невже в мене на лобі написано «відмовити»? — прокралася зрадлива думка. Вона оселилася в потаємних куточках свідомості, постійно нагадуючи про себе й перетворюючи кожен крок на справжні тортури.

— Будь ласка, можна придбати пляшку води? — майже благально

звернулася розгублена жінка до власника крамниці.

Той зверхньо змірив її поглядом і відійшов убік, ніби від прокаженої. Раніше вона закотила б скандал світового масштабу, але спека, спрага та внутрішнє виснаження вщент підірвали її запал. Зібравши останні сили, Джейн із німим молитовним благанням поглянула просто в очі цьому впертому неотесаному мужланові. Той, ніби вловивши її думки, одразу з презирством відрізав:

— Вбиральня також не працює.

Джейн волочила свою валізу далі, із порожнім поглядом та вкрай надломленою душею. Ніби викинуте на вулицю бездомне цуценя, вона блукала селищем, яке вже встигла зненавидіти всіма фібрами душі, разом з усіма його крамницями та неемпатичними мешканцями.

Знесилена, вона доплелася до зупинки майже на околиці містечка, але з іншого боку. Сіла на валізу й охопила голову руками, заледве стримуючи сльози від втоми, спраги та образи. Час ніби завмер, і скільки вона так просиділа — не помітила.

У будинку поруч із зупинкою, на другому поверсі, з’явилася постать. Чоловік якийсь час дивився на неї, а потім зник. Джейн лише приречено зітхнула.

За кілька хвилин двері відчинилися, і на порозі з’явився господар — схоже, той самий, що споглядав з вікна. Це був привабливий чоловік, який уже перетнув межу неповернення в молодість і впевнено наближався до поважної зрілості. Його вік зраджувало подекуди сиве волосся та неохайна, теж напівсива борода. Зовні він мало чим відрізнявся від тих типів, які трапилися їй сьогодні. Але очі… Його видали очі. У них хотілося дивитися й дивитися. Джейн якось навіть не помітила, як майже потонула в них — ймовірно, від відчаю.

Чоловік підійшов до неї. Не промовивши жодного слова, він зачерпнув кухлем із напівповного відра й протягнув їй таку омріяну воду.

— А якщо це міраж від виснаження? — майнуло в голові.

Джейн обережно, ніби боячись наврочити, взяла кухоль, усе ще не вірячи своїм очам. Зробила ковток, другий, третій — і вода потекла по підборіддю на сукню, зволожуючи липке від спеки тіло. Вона пила й майже плакала від образи та зневіри. Її миттю кинуло в піт, і вона ніби сама перетворилася на круговерть води. Залишки рідкої прохолоди Джейн просто вилила собі на обличчя, заплющивши від насолоди очі.

Майже одразу з’явилося відчуття, що ще мить — і вся ця рідина вирветься назовні. Чоловік помітив її розгублений погляд. Мовчки підхопив валізу й поніс до свого будинку.

Джейн, мов слухняне дитя, покрокувала за своїм рятівником. У вітальні їх зустріла пухнаста руда кішка, яку господар називав Лола. Вона поважно та неквапливо закрутилася навколо гості, зацікавлено обнюхуючи її.

— Ось вбиральня, ванна, а це — гостьова кімната, — нарешті озвався незнайомець. — Постільна білизна та рушники на поличці. Отам кухня, їжа в холодильнику. Працюватиму на другому поверсі до о пів на шосту вечора. Відпочивай і залишайся скільки потрібно. Надумаєш піти — просто зачини за собою двері.

Джейн миттю шмигнула до вбиральні, а коли вийшла хвилин через десять, на її обличчі вперше за цей безперечно жахливий і незабутній день з’явилися ознаки полегшення.

Вона зазирнула в холодильник. Там, як не дивно, знайшовся її улюблений йогурт і всілякі смаколики. На поличках — чай, кава, крупи, словом, усе необхідне для відновлення сил. Простора гостьова кімната виявилася чистою та охайною, без жодних сторонніх запахів, притаманних лігвищам самотніх чоловіків. Джейн дістала з полиці два білосніжні рушники й прагнучи знову відчути себе леді, на годину зачинилася у ванній кімнаті. Коли вона вийшла, годинник показував пів на четверту.

Джейн поставила на зарядку свій айфон, але, трішки подумавши, вирішила не вмикати одразу. Цікавість і вдячність боролись у ній, доки цікавість не перемогла остаточно. Їй до нестями кортіло дізнатися, хто цей чоловік і чому він так разюче відрізняється від решти мешканців цього містечка. Чим він займається? Чи був одружений? Вона вже встигла переконатися, що жінки в домі немає.

Джейн заварила собі каву. Лола більше не крутилася під ногами, а лише з поглядом коронованої господині дому стежила за кожним її рухом, тримаючи дистанцію і демонструючи готовність будь-якої миті нагадати, хто в домі головний.

Утома і пережиті хвилювання дали про себе знати — щойно жінка вмостилася на ліжку в гостьовій кімнаті, як одразу провалилася у глибокий, міцний сон. Скільки минуло часу, вона не помітила й прокинулася лише від вже знайомого чоловічого голосу.

— Вечеряти будете? — через прочинені двері запитав господар.

Думки трохи плуталися. Вона поступово почала пригадувати, хто вона, звідки і як тут опинилася.

— Так, — відповіла Джейн. — Дайте мені кілька хвилин.

— Виходьте на ганок, сонце вже не так пече, вечерятимемо на подвір’ї.

Вона глянула на екран айфона — годинник показував майже десяту вечора.

— У вас міцний сон, — промовив чоловік, коли вона вийшла. — Двічі пробував вас розбудити — о шостій та о восьмій, але марно.

Він неквапливо відкоркував пляшку сухого червоного — і, що найголовніше, прохолодного! — вина й зняв кришки з двох великих металевих тарілок. На одній лежали овочі барбекю, а на іншій — соковиті шматки різного м’яса.

Пригубивши вина, Джейн накинулася на вечерю без зайвих церемоній. Спробувавши шматочок ніжного, ще гарячого стейка та підсмаженого баклажана, вона вже не могла, та й не хотіла, відірватися від гастрономічної насолоди. Особливого смаку м’ясу додавав знаменитий місцевий соус із запеченого зеленого чилі Хетч, який пахнув димом і випаленою сонцем пустелею. Лише вгамувавши свій неабиякий апетит, Джейн нарешті поцікавилася, як звати господаря.

Чоловік назвався Девідом, і, що найцікавіше, він — письменник.

За розмовами пляшка вина швидко спорожніла. А коли господар пішов по іншу, мигцем помітив у дзеркалі, що його щетина зовсім заросла. Девід прийняв душ, поголився й переодягнувся. Коли ж він повернувся, на обличчі гості відбилося неприховане здивування.

Без бороди Девід миттєво помолодшав і виглядав максимум років на тридцять п'ять. Його очі засяяли життям і щирою цікавістю.

Джейн одразу ж оцінила його вбрання. Світла легка теніска та шорти до колін на підтягнутому, сухорлявому тілі виглядали чудово й навіть привабливо.

Девід відкрив нову пляшку, розлив вино по келихах, умостився у зручному кріслі, закурив і налаштувався слухати захопливу історію гості.

Майже година минула, поки Джейн у найменших деталях ділилася своїми сьогоднішніми пригодами, лише інколи вловлюючи ледь помітні кивки Девіда. Він, як справжній письменник, слухав надзвичайно уважно, викурюючи цигарки одна за одною, не пропускаючи жодного слова.

Коли Джейн виплеснула останню краплину образи, внутрішня пружина напруги в ній нарешті випрямилася. Вона допила залишки вина і з полегшенням відкинулася на спинку крісла.

На небі почали з’являтися перші зорі і Джейн з новою силою охопила цікавість.

— А ви одружений? Звідки ви? Чому опинилися в такому жахливому місці? — питання сипалися одне за іншим, аж поки вона не дійшла головного: — А про що ви зараз пишете?

Девід загасив цигарку, розлив залишки вина і повів Джейн углиб сюжету свого нового роману.

Вона майже не вслухалася в слова, бо коли він говорив, то виглядав неймовірно натхненним. Девід нагадував юнака, який пристрасно у щось вірить. Було очевидно, що він палко любить своїх героїв та вигадані історії — він ніби жив ними.

Джейн зачаровано дивилася на нього, поринувши у власні, суто жіночі думки. Її очі цієї миті нагадували вітрину коштовної ювелірної крамниці — такі ж вишукані, блискучі й відсторонені.

Лише одна фраза з розповіді Девіда чітко закарбувалася в її пам’яті: —

Якщо ти робиш іншу людину щасливою, у світі на дві щасливі людини стає більше. А скільки людей ти зробив щасливими за своє життя? — саме цим питанням завершувався його новий роман.

Джейн остаточно захмеліла — від важкого дня, смачних страв, приємної розмови, зірок і вина.

— Я купатися, ти зі мною? — раптом запропонував Девід.

Вона спершу не повірила власним вухам.

— У тебе є басейн? Чому не сказав одразу?

— Так, є. Я накриваю його вдень, а купаюся пізно ввечері або вночі. Чекав, доки стемніє, — він усміхнувся, розстібаючи останній ґудзик теніски. — Ти ж точно без купальника? — Який у біса купальник! — рефлекторно вирвалося у Джейн, яка різким рухом змахнула краплинки поту з обличчя. Тонка білизна майже в’їлася в шкіру, сукня заважала дихати. А навколо запанував спокій, та легка нічна прохолода, зорі, що дивилися на них звідусіль, і його очі – очі у яких було все. Раптом до нестями захотілося скинути з себе все це зайве шмаття, вирватися і жити тут і зараз.

Поки автоматичні ролети зсувалися, відкриваючи дзеркало чистої, прохолодної води, Джейн уже скидала з себе залишки одягу. Ледь помітний у сутінках силует м’яко зник під водою, озвавшись лише легким сплеском.

Наступного ранку Джейн прокинулася від шкрябання Лоли, яка поважно крокувала кімнатою. Сходами хтось підіймався.

«Це не гостьова кімната», — одразу зрозуміла Джейн. Вона поглянула на своє оголене тіло під легкою ковдрою, і в пам’яті мимоволі почали спливати спогади учорашнього вечора.

Перший ніби випадковий дотик у воді. Поцілунок з присмаком хлорки, який неможливо забути. І це дивовижне відчуття повної довіри й впевненості в тому, що це і є життя. Чути було лише сплески води від ритмічних рухів їхніх тіл. Спогад про те, як він на руках поніс її, ще таку мокру і тремтячу, до кімнати, і як у повній темряві їх пульси забились разом.

Спогади пролітали перед очима рваними, надто яскравими спалахами. Але серед них було щось іще…Щось зовсім особливе, що вислизало з пам’яті. Джейн напружено намагалася згадати, що саме.

О, згадала! Його уривчастий шепіт прямо у вухо — почасти безглузді, а моментами дещо брудненькі та пекучі слова, які в ту хвилину діяли безвідмовно. А коли реальність і фантазії остаточно втратили обриси, Девід до болю стиснув її плечі й видихнув: — Лети…

І вона полетіла. Полетіла так далеко, як ніколи у житті — подалі від усього штучного й не природного, від гадюки Джессіки, торговців і від цього спекотного, божевільного дня.

— Доброго ранку! Сніданок для чарівної гості, — привітався Девід, заходячи до кімнати.

Джейн смакувала канапками, запиваючи їх запашною кавою, і не зводила погляду з господаря. Він навіть не здогадувався, хто вона насправді, але виглядав таким щасливим! «Не буду йому нічого говорити, принаймні не сьогодні, — вирішила вона. — Зараз я у його владі, він тут господар, і ми щасливі».

Після сніданку вони знову не втрималися. Лола лише незадоволено шкрябала двері спальні, які цього разу вперше опинилися зачиненими. Кішку відверто дратували незвичні звуки, що долітали зсередини, і вона, схоже, остаточно розчарувалася в цих двох. Ну які ж вони обмежені: замість того, щоб годувати таку поважну особу, як вона, марнують час на якісь абсолютно безглузді дурниці.

Десь близько дванадцятої дня Девід проводив її до зупинки. Вони йшли тим же маршрутом, що й учора, з тією лиш різницею, що валізу котив він.

Власник п’ятої крамниці, запримітивши їх здалеку, спершу завмер, а потім пильно придивився і ввічливо кивнув, вітаючись через усю вулицю. Господар четвертої — мінімаркету — навіть крикнув навздогін: — Мем…заходьте! Для вас — найкраща, найсвіжіша вода! А торговець із третьої взагалі вибіг на поріг із трьома пляшками води, перепрошуючи й благаючи взяти їх у дорогу.

«Дивина та й годі. Що це взагалі вчора було?» — крутилася в голові Джейн єдина думка. У другій крамниці їм без слова приготували свіжі хот-доги, а в першій, що біля самої зупинки — безплатно пригостили кавою.

Джейн, приголомшена такою раптовою зміною торговців, навіть не помітила великий, випалений сонцем плакат біля будівлі муніципалітету. Звідти посміхався Девід, а під фото великими літерами значилося: «Наш мер — лауреат Пулітцерівської премії». Вона впевнено крокувала попереду і не бачила, як Девід, ідучи трохи позаду, просто дивився місцевим продавцям увічі. Всього один його спокійний, важкий погляд з-під капелюха — і нахабні напередодні чоловіки ніяковіли, метушливо виправляючи вчорашні помилки.

Під’їхав автобус. Джейн ступила на першу сходинку, чітко усвідомлюючи: вона більше ніколи не побачить ні Девіда, ні цього містечка, але водночас — ніколи в житті їх не забуде.

В салоні було кілька вільних крісел. Одне позаду — розхитане й затерте, а інше — одразу за водієм. Вона вибрала те, що попереду. Її попутником виявився прищавий, без смаку одягнений провінціал, який одразу завовтузився на сидінні, косячись на її сукню та витончені парфуми.

Джейн якийсь час прокручувала в пам’яті події минулої доби. Спершу спробувала накидати плани на наступний тиждень, але одразу облишила цю ідею — думки раз у раз поверталися до Девіда. Вона дістала айфон і ввела у пошук — «Авіаквитки». Цього разу вона уважно обрала правильний застосунок і впевнено ввела маршрут: Альбукерке — Нью-Йорк. Екран мигнув списком рейсів. Джейн обрала найближчий, на 17.30, натиснула «Купити» й полегшено видихнула. Цього разу все вдалося і квиток у звичне життя був у кишені.

У цю мить у її думках знову виринула фраза з роману Девіда: «А скільки людей за своє життя зробив щасливими ти?».

Сусід нервово метушився на кріслі поряд, так і не наважуючись бодай заговорити.

Джейн легенько усміхнулася, повернулася до попутника, поглянула на нього спокійним, теплим поглядом і м’яко запитала:

— Воду будеш?..