ВІДОБРАЖЕННЯ (заплутана історія Біллі)

У кімнаті панував сутінок, густий і важкий. Біллі був чужим серед своїх. У власному домі його вважали за порожнє місце, а в шкільних коридорах його ім’я проривалося лише крізь зуби — як синонім нікчеми. Самотність стала його єдиною релігією, а шепіт до самого себе — єдиною молитвою. Той день виявився чорнішим за інші. Зневіра переросла в лють. Біллі підбіг до великого дзеркала у вітальні й закричав на власне відображення, проклинаючи свою слабкість, свої сльози, своє безхребетне існування. І раптом скло не здригнулося, але світло в ньому заломилося інакше. Відображення не повторило його рухів. Воно застигло, випроставши плечі, а на його губах заграла тонка, зміїна посмішка. Того вечора скло вперше заговорило. Голос із задзеркалля був тихим, але твердим, наче криця. Це був його близнюк.