ВІДОБРАЖЕННЯ (заплутана історія Біллі)

У кімнаті панував сутінок, густий і важкий.

Біллі був чужим серед своїх. У власному домі його вважали за порожнє місце, а в шкільних коридорах його ім’я проривалося лише крізь зуби — як синонім нікчеми. Самотність стала його єдиною релігією, а шепіт до самого себе — єдиною молитвою.

Той день виявився чорнішим за інші. Зневіра переросла в лють. Біллі підбіг до великого дзеркала у вітальні й закричав на власне відображення, проклинаючи свою слабкість, свої сльози, своє безхребетне існування.

І раптом скло не здригнулося, але світло в ньому заломилося інакше.

Відображення не повторило його рухів. Воно застигло, випроставши плечі, а на його губах заграла тонка, зміїна посмішка. Того вечора скло вперше заговорило. Голос із задзеркалля був тихим, але твердим, наче криця. Це був його близнюк. Злий, гострий на язик, але неймовірно впевнений у собі.

З ним усе змінилося. Двійник давав поради, як тримати удар, як дивитися на ворогів зверхньо, як викликати страх замість кпинів. З ним було круто. З ним Біллі вперше відчув смак сили.

Минали місяці. Хлопець мінявся, мов у калейдоскопі жахів, але сам цього не помічав. Його риси загострювалися, погляд ставав холодним і проникливим, як лезо бритви. Він ставав живою копією свого дзеркального вчителя.

Через три роки, коли юнакові виповнилося шістнадцять, від колишнього Біллі не лишилося й сліду.

— Мене звати Вілл, — карбував він кожне слово.

Його старший брат Боб, який колись знущався з нього, тепер забивався в куток і тремтів від жаху, зазираючи у Віллові очі. В них оселилося щось чуже, потойбічне, демонічне. Проте дівчата, заворожені цим небезпечним магнетизмом, шукали його прихильності, ловлячи кожен холодний подих.

Але що ж відбувалося по той бік скла?

Там, у викривленому всесвіті задзеркалля, теж панувала страшна самотність. Хлопець, який розмовляв із Віллом, насправді був прикутий до інвалідного візка тяжкою хворобою. Він ніколи не міг ходити. Щоразу, під’їжджаючи до великого дзеркала у своїй похмурій вітальні, він вигадував інший світ. Він зліпив Біллі у своїй уяві, наче з воску, вклавши в нього все те, чим хотів володіти сам: здоров’я, красу, безжальну силу. Біллі був його витвором, його ментальним аватаром.

Проте Вілл загордився. Відчувши реальну владу над людьми, він перестав підходити до дзеркала. Їхні розмови ставали дедалі рідшими. Не маючи зворотного зв’язку, хворий затворник більше не міг підтримувати цю колосальну фантазію на належному рівні. Його ментальні сили вичерпувалися.

Одного фатального дня велике дзеркало у вітальні зненацька тріснуло і з оглушливим дзвоном розсипалося на тисячі гострих уламків. Зв'язок обірвався назавжди.

Тієї ж миті Вілл упав на підлогу. Його вразила невиліковна, таємнича недуга. Лікарі лише розводили руками, поки хлопець згасав на очах. Перед самою смертю його тіло деформувалося, ноги паралізувало, і він перетворився на абсолютну, виснажену копію свого хворого двійника у візку. Коли Вілл зробив свій останній подих, там, у паралельному вимірі, серце хлопця у візку так само зупинилося.

...Темрява розступилася знехотя.

Біллі різко розплющив очі й ковтнув важке, стерильне повітря. Навколо не було ні кімнати в будинку батьків, ні лікарняної палати. Лише сліпуче, бездушне біле світло.

Він спробував поворухнутися. Хлопець чекав, що під ним знову буде інвалідний візок, але пальці торкнулися гладкого, ергономічного пластику та металу. Це було високотехнологічне крісло для занурення у віртуальну реальність. Навколо голови висіли дроти, а на підлогу впав важкий шолом із датчиками.

Його власні ноги — здорові й міцні — слухняно вперлися в підлогу. Біллі підвівся. Хитаючись від дезорієнтації, він зробив кілька кроків уперед, туди, де на білій стіні висіла гладка дзеркальна поверхня.

Він підійшов впритул і подивився на своє відображення...