Вищий дар (серія "Миколини вечори")

Сонце стояло в самісінькому зеніті, випалюючи надвечірню прохолоду з кожної шпарини подільської землі. Повітря над житнім полем тремтіло, наче розплавлене скло, а тиша стояла така дзвінка, що чути було, як тріскаються від спеки перестиглі колоски. У такий час старі люди не потикалися в поле, шепочучи про себе молитви від нечистої сили. Але молодий косар Остап не вірив у бабські каз ки. Був він парубок нів року — коса в його руках гуляла, як іграшкова, а розумом він пишався більше, ніж силою. Односельці казали, що Остап може заговорити зуби самому чорту, бо знав безліч приказок, хитрих загадок та книжних премудростей, яких навчився від мандрівного дяка...