Вищий дар (серія "Миколини вечори")

Сонце стояло в самісінькому зеніті, випалюючи надвечірню прохолоду з кожної шпарини подільської землі. Повітря над житнім полем тремтіло, наче розплавлене скло, а тиша стояла така дзвінка, що чути було, як тріскаються від спеки перестиглі колоски. У такий час старі люди не потикалися в поле, шепочучи про себе молитви від нечистої сили.

Але молодий косар Остап не вірив у бабські казки. Був він парубок нівроку

— коса в його руках гуляла, як іграшкова, а розумом він пишався більше, ніж силою. Односельці казали, що Остап може заговорити зуби самому чорту, бо знав безліч приказок, хитрих загадок та книжних премудростей, яких навчився від мандрівного дяка.

— Нехай усякі дурні ховаються по стріхах, — буркнув Остап, витираючи піт із чола. — А мені треба дожати до вечора, щоб завтра на ярмарок устигнути.

Раптом спека стала такою гнітючою, що дихати стало важко, наче коло багаття. Посеред поля, де жито стояло найвище, заколихалися стебла, хоча вітру не було й натяку. Золотаві хвилі розійшлися, і перед Остапом постала жіноча постать.

Вона була висока, струнка, одягнена в білосніжну сорочку, що світилася дивним, майже фосфоричним блиском. Обличчя її розгледіти було неможливо: сонячне проміння сліпило очі, падаючи прямо на її золоте волосся, яке розвивалося, мов живі язики полум'я. У руках вона тримала величезну залізну серповидну косу. Це була Полудниця — грізна володарка спекотного полудня.

Остап похолодів, серце його забилося десь у п'ятах, але гордість не дозволила йому втекти.

— Чого блукаєш моїм полем у такий час, смертний? — її голос пролунав не з вуст, а наче народився в самій голові Остапа, дзвінкий і сухий, як тріск сухої гілки.

— Хіба не знаєш, що о півдні земля належить мені? Хто порушить мій спокій, той мусить відгадати три мої загадки.

Відгадаєш — відпущу та віддам тобі найдорожче...

Помилишся хоч раз — залоскочу до смерті або голову з плечей зніму.

Остап перехрестився подумки, випнув груди й зухвало посміхнувся:

— Ну що ж, красуне, загадуй. На моїй пам'яті ще жоден мудрець не перехитрив подільського косаря.

Полудниця тихо, моторошно засміялася.

— Перша загадка, — прошепотіла вона.

— Що летить без крил, б'є без рук, і ховається, коли приходить ніч?

Остап навіть розсміявся від полегшення.

— Та це ж простіше за парену ріпу! Це сонячне проміння, що пече твою голову, або сам вітер, що га няє хмари вдень. Але оскільки ти володарка сонця, то це Сонячне світло!

Полудниця схилила голову, і її вогняне волосся спалахнуло яскравіше.

— Нехай так. Твоя правда. Слухай другу. Що росте без коріння, горить без вогню і плаче без сліз?

Парубок на секунду задумався, почухав потилицю, але згадав пісню, яку співала його мати.

— Це людська душа, красуне! Вона росте від любові, горить від пристрасті й плаче від горя, а коріння в землі не має.

Обличчя Полудниці на мить здалося Остапу не таким страшним, крізь сонячне марево проступили тонкі, майже дівочі губи, що вигнулися в загадковій усмішці.

— Ти розумний, парубче. Але остання загадка вирішить усе. Не поспішай, бо в ній твоє життя. Що є найсолодшим для живої людини, але коли вона це отримує в повній мірі — стає мертвою, мов камінь?

Остап задумався. «Гроші? Ні, від грошей не вмирають, хіба від жадібності. Мед? Ні, це занадто просто. Кохання? Від кохання сохнуть, але не кам'яніють...» Спека ставала нестерпною, сонце палило так, що шкіра на плечах косаря почала тріскатися. Час спливав. І раптом його осяяло.

— Це Спокій! — вигукнув Остап.

— Кожна людина прагне спокою після важкої праці, це найсолодша мить. Але повний, абсолютний спокій буває лише на цвинтарі, коли людина вмирає і стає нерухомою, як камінь!

Полудниця застигла. Її залізна коса повільно опустилася на землю. Вона дивилася на Остапа, і в її очах, які нарешті стали видимими — глибоких, синіх, як серпневе небо — промайнув смуток.

— Ти відгадав усе, Остапе, — тихо мовила вона, і її голос більше не лякав, а звучав як колискова. — Ти виявився розумнішим за всіх, кого я зустрічала за сотні років. Я дарую тобі життя. І я дарую тобі те, що обіцяла.

Вона підняла руку, і в той же момент усе навколо спалахнуло неймовірним білим світлом. Остап заплющив очі від цієї сліпучої заграви, відчуваючи, як легкий, прохолодний вітерець нарешті торкнувся його обличчя, змиваючи всю втому та спеку. Йому стало так неймовірно легко, солодко й спокійно, як ніколи в житті.

Наступного ранку односельці знайшли Остапа в полі. Він лежав горілиць посеред скошеного жита, тримаючи в руках свою косу. На його обличчі застигла щаслива, безтурботна посмішка, а очі дивилися в синє небо. Навколо нього не було жодного сліду боротьби — він здавався просто сплячим.

Тільки старий дяк, оглядаючи тіло, здивовано похитав головою й прошепотів:

— Дивно... Наче й не хворів, і серце молоде. Усі загадки в житті прагнув розгадати...

Селяни так і не зрозуміли, від чого помер молодий косар. Вони не знали, що Полудниця ніколи не тримала зла на тих, хто програв — вона просто карала їх.

Але для того, хто виграв і назвав її останню таємницю, вона приносила свій найвищий, обіцяний дар

— той самий солодкий, абсолютний Спокій.