травматологія без пафосу

Травматологія без пафосу.

Травма – це коли людина раптом розуміє, що закони фізики існують не лише в підручнику.

Травма – це коли людина несподівано дізнається, що гравітація працює без вихідних, і сходинка, яку ти щойно бачив, неждано зникає, і організм нагадує: кістки в людині є. І їх, між іншим, багато. Ти падаєш красиво, а піднімаєшся вже… за допомогою медицини, і це особливий спосіб познайомитися з лікарем-фахівцем, про існування якого ти п’ять хвилин тому навіть не здогадувався. І відтепер між вами виникає дуже тісний зв’язок. Іноді на гвинтах і пластинах.

Травматологія взагалі дивна дисципліна. Бо в ній люди зазвичай не записуються на прийом заздалегідь. Вони з’являються тут раптово.

Є навіть стара лікарська фраза, яку в травматології повторюють із похмурим гумором: у здорової людини є два стани: вона або ще не впала, або вже впала.

Ви щойно прочитали початок вступної лекції з розділу «Травматологія».

Тільки уявить собі, що читатиме її не професор університетської кафедри, а людина, яка знає цю науку значно практичніше. Це завідувач ортопедо-травматологічного відділення у Дніпропетровській обласній клінічній лікарі ім. І. Мечникова Томілін Валерій Микитович. І його «лекції» починаються не з презентацій, а з рентгенівських знімків і з фрази, яку травматологи вимовляють майже спокійно:

— Нічого. Зберемо.

Якщо відкрити офіційні довідки, то там усе виглядає дуже серйозно: кандидат медичних наук, заслужений лікар України, понад три десятиліття в медицині, сотні операцій щороку, наукові роботи, стажування у європейських клініках. Але якщо спробувати поговорити з самим Валерієм Микитовичем про ці досягнення, розмова раптом починає дивно буксувати.

— Та що там особливого, — каже він. — Робота як робота.

І відразу стає зрозуміло: перед тобою людина, яка не дуже розуміє, навіщо про неї взагалі писати. Бо для нього лікар – це не герой і не медійна персона. Це людина, яка просто добре робить свою роботу. Щоправда, робота ця трохи специфічна. Вона полягає у тому, щоб зібрати людину назад – іноді буквально по частинах.

Травматологія — дивна галузь медицини. Сюди ніхто не приходить добровільно. Люди з’являються раптово, часто голосно, інколи в гіпсі ще до знайомства з лікарем.

І саме в цей момент у гру вступає спокій, який у травматологів виробляється роками.

Кажуть, що хорошого лікаря можна впізнати за голосом. У Валерія Микитовича він рівний. Без паніки. Без поспіху. Спокійний голос і трохи іронічний погляд людини, яка за багато років роботи бачила вже практично все. Мабуть, тому що людина, яка за рік робить дві сотні операцій, знає одну просту річ: будь-яку кістку можна скласти. Головне, щоб пацієнт не втрачав віри.

Отже, зроблю перехід від цієї робочої метушні до портрета людини через спостереження.

Ми зустрілися лише на кілька хвилин. Більше часу у Валерія Микитовича просто не було. Він поспішав на консиліум – у відділенні чекали на рішення щодо важко пораненого військового. Тому наша розмова вийшла короткою. Кілька фраз між дзвінками, кілька відповідей на ходу.

У травматології взагалі рідко бувають довгі розмови. Бо поки говориш, десь поруч комусь саме збирають кістки. Іноді буквально.

«У травматологів особлива філософія життя,» - чомусь прийшла на думку така фраза під час спостережень і відділенні: кількох людей медсестри світлим просторим коридором покотили на ліжках з коліщатками на якійсь процедури, А за ними, майже як за невидимим караваном, повезли сніданок: хліб, чай, масло, яйця, бурякову ікру.

Медсестри розносять його пацієнтам прямо на ліжка, уважно стежачи, щоб ніхто не залишився без порції. І в цьому маленькому ритуалі спокій, організованість і турбота, які легко губляться у великому потоці роботи відділення.

Валерій Микитович не пам’ятає, коли востаннє брав нормальний відпочинок. Лікарі чергують по 4–5 разів на місяць – і це втричі більше, ніж було до війни.

Щодня в відділенні хтось раптово потребує уваги, іноді буквально негайно. І тоді всі, від молодого лікаря до завідувача, працюють без пауз, без вихідних, без зайвих слів, бо травматологія в умовах війни це не лише наука, це практика виживання.

І навіть коротка хвилина на розмову здається розкішшю.

Валерій Микитович, каже, що раніше майже не лаявся.

Особливо у присутності жінок.

Це була принципова позиція. Лікар, інтелігентна людина, білий халат, культура мовлення – усе як належить.

А потім настала реальність травматологічного відділення у воєнний час.

— Зараз іноді гальма злітають, — зізнається він майже винувато.

І тут важко не повірити. Бо травматологія – це такий жанр життя, де кістки ламаються швидше, ніж дипломатичні формулювання складаються в речення.

Втім, навіть коли гальма злітають, у відділенні ніхто особливо не дивується. Схоже, всі розуміють: якщо людина за день може провести кілька операцій і між ними ще встигнути поговорити з десятком пацієнтів, то кілька емоційних слів – це не найстрашніше, що може статися.

Дехто з лікарів не просто колеги. З деякими він учився разом у Дніпровському державному медичному університеті, коли ще зовсім молоді вони мріяли про професію, а не про чергування без вихідних. І зараз вони одна команда.

Ті, хто поруч у найскладніших операційних і найважчих буднях, знають: якщо Валерій Микитович рекомендує когось на певну посаду чи завдання, це не просто порада. Це знак довіри і поваги, який усі тут цінують.

Час, який міг мені приділити Валерій Микитович, закінчується.

Ми поспішаємо я – на вихід, він – на лікарський консиліум щодо важко пораненого.

Я не розумію, куди йти, бо лікарня Мечникова – це ще те місто в місті.

— У мене, — зізнаюся, — трохи географічний кретинізм, і він прогресує. Я ледве знайшла ваше відділення.

— Це нормально, — посміхається Валерій Микитович.— Коли збудували цей корпус, я сам тут блукав.

Далі ми йдемо сходами вниз. Він дуже уважно, по-джентльменські, стежить, щоб я не загубилася, показуючи напрямок і підказуючи: де двері, де коридор, де ліфт.

Біля дверей корпусу ми прощаємось. Валерій Микитович швидко йде у бік на консиліум. Я повільніше рухаюся до виходу, намагаючись не загубитися у цьому великому лікарняному місті.

Я дивлюся на цей швидкий, але спокійний рух людини, яка щодня проводить тут десятки годин. І тут немає пафосу, немає спроб бути героєм.

Є лише впевненість, акуратність і теплий гумор. Навіть кілька хвилин поруч з такою людиною залишають відчуття, що світ тримається саме на таких тихих, невтомних героях.

P.S.

У травматології взагалі дивна арифметика.

Тут не рахують лайки, підписників чи телевізійні ефіри. Тут рахують інше: скільки людей знову почали ходити.

Іноді після дуже складних історій. Тут знають, як легко людина може впасти. Але ще краще знають інше – людину майже завжди можна підняти.

І іноді для цього достатньо спокійної фрази лікаря:

— Нічого. Зберемо

Валерій Микитович до медійності ставиться спокійно. Навіть трохи підозріло.

Здається, він досі не зовсім розуміє, навіщо писати про людину, яка просто робить свою роботу.

— Та нічого особливого, — каже він.

І в цей момент стає ясно: саме так зазвичай говорять люди, які роблять щось справді важливе.

Бо якщо ти щодня складаєш кістки, повертаєш людям рух і надію, то все інше виглядає трохи… другорядним.

Хоча одна річ у відділенні все таки кидається в очі.

Кілька молодих лікарів носять борідки, підозріло схожі на борідку завідувача.

Можливо, це просто мода.

Можливо, професійна солідарність.

А можливо, так непомітно і виглядає справжній авторитет, коли тебе наслідують навіть у дрібницях.

Навіть якщо ти сам про це не здогадуєшся.

І навіть якщо іноді у присутності жінок у тебе все ж таки «злітають гальма».

Що ж поробиш. Травматологія.