Без слів

Я перейшов усе, що тільки міг:

і злився, і мовчав аж до розпуки.

Я кликав тишу — та вона до ніг

лягла важка, узявши на поруки.

Буває — руки наче не мої.

Буває — ніг не чую під собою.

І темрява лягає на межі

між власним серцем і головою.

Я безсилий. Чуєш? Вже безсилий.

Згасає голос, стихли навіть звуки.

Зібрав би до краплини рештки сили,

аби хоч раз узяти твої руки.

Я визнаю: люблю. І вже несила

зробити вигляд — мовби все мине.

Ти частку серця мого прихопила,

та не усе. Не цілого мене.

Візьми мій гнів, безсоння і провину,

візьми мій страх, зневіру і жалі.

Лиш поверни мені ту половину,

яку ти ненароком понесла в собі.

Та ні, пробач. Ти зовсім не повинна

нести мій біль, мов камінь, на собі.

Не ти у цій безодні винна —

я сам лишив всю душу у тобі.

Приймаю гнів, утому і тривоги,

твої страхи, образи і жалі.

І навіть те, що розійшлись дороги,

хоч серце досі крається в мені.

Приймаю всю — не тільки ту ласкаву,

яку в обіймах цілувати хтів.

Приймаю різну — і палку, й бурхливу,

яку кохав, та берегти не вмів.

Я винен не у тім, що так тебе кохав,

а в тім, що страхом цю любов калічив.

Що, чуючи твій біль, про власний біль казав,

а мав тебе почути й дивитися у вічі.

Пробач, що я тримав тебе словами,

коли знеможена хотіла йти.

За те, що не мінявся я роками

і не навчився справді берегти.

Пробач за те, що у твоїй тривозі

я бачив тільки власний переляк.

Що мав би бути світлом у дорозі,

а став іще одним важким «не так».

Коли б назад хоч вечір повернути —

не став би знов доводити своє.

Я б замовчав, щоб голос твій почути,

а не кричав, що правильне — моє.

Я б не тримав тебе тоді за руки,

не вимагав би: «Залишися. Стій».

Я б чув твій біль, злякавшись не розлуки,

а того, що перетворюю любов на бій.

Не повертайся з жалю. Це страшніше.

Не говори, що скоро все мине.

Я лиш прошу: пробач, коли зумієш,

за все, чим біль мій ранив і тебе.

Я визнаю це чесно, без омани:

у цій розлуці не твоя вина.

Я сам змарнив усе, що було з нами,

і ця провина — на мені сповна.

Бо хай тепер я тільки ледь існую,

і світ без тебе наче занімів —

лише у віршах я тебе ще чую,

лише у віршах ми говоримо без слів.