Весілля Ради (серія "Миколини вечори")

Свічка на столі блимала, стікаючи жирними сльозами, коли нічний вітер знахабніло шарпав фіранки старої хати на краю села...

За стіною, десь далеко в чорній гущавині, ліс вив, наче голодний звір. Старі роми пошепки переказували: у тих хащах живе Вона. Та, чиє ім’я запеклося кров’ю на губах і яку гріх згадувати вголос...

Колись, ще за царя Гороха, вона була першою красунею. Але прийшов її мертвий брат — із зеленкуватим обличчям та засипаними цвинтарною землею очима — і покликав на «нове весілля». Дівчина пішла, не тямлячи себе від горя, і згинула. З того часу після півночі ліс починав співати. То плакала її скрипка. Звук той був солодший за мед і гостріший за циганський ніж. Жоден чоловік, який почув ті чари, назад не повернувся. Ліс ковтав їх, лишаючи по собі лише німу тишу.

Але ромська кров — гаряча, мов багаття, і горда, мов степовий вітер.

Рік тому біля лісу зупинився табір. Серед інших був там Янко — чорнобривий скрипаль, чиї пальці творили дива, а серце не знало страху. Його кохана, чорноока Рада, благала його прислухатись до нічних оповідок старих циганок. Та Янко лише сміявся, виблискуючи білими зубами.

— Я сам — скрипка! — вигукував він, хмеліючи від власної відваги.

— Мене дурна бабська казка не злякає! Я піду і переграю цю лісову відьму!

Він пішов після півночі, тримаючи в руках свій інструмент. Коли табір затих, ліс дихнув сирим туманом, і Янко почув її. Скрипка безіменної дівчини не грала — вона стогнала, кликала, обіцяла неземні розкоші й вічний спокій. Янко підніс свою скрипку до підборіддя і вдарив по струнах.

Він ішов на звук, граючи свій найкращий, найпалкіший танець. Але що далі він заглиблювався, то важчим ставало повітря. Дерева схилялися над ним, наче потворні чорти. Раптом музика безіменної стихла. Перед Янком у місячному сяйві постала вона — тонка, у весільному шматті, що давно згнило й перетворилося на мох. Наречена мерців повернула до нього голову. Лице її було прекрасним, але білим, мов крейда, а пальці, що стискали смичок, закінчувалися гострими пташиними кігтями.

Янко хотів заграти знову, але смичок примерз до струн. Дівчина всміхнулася — і з того сміху з дерев посипалося мертве листя. Вона підійшла впритул, і хлопець відчув, як дика, нелюдська подоба жаху сковує його м’язи. Вона не вбила його одразу. Безіменна піднесла свою скрипку до його обличчя і змусила слухати музику самісінького пекла. Від тих звуків у Янка в голові закипіла кров, а жирні нічні хробаки почали виповзати з-під кори дерев, огортаючи його ноги. Те, що сталося далі, ліс приховав у своїх нетрях. Янко кричав, але табір чув лише, як струни його скрипки луснули одна за одною з мерзенним тріском.

У таборі його подумки поховали. Рада виплакала всі очі, але йти шукати коханого в прокляті хащі ніхто не наважився. Роми знялися з місця і пішли геть.

Минув рівно рік. Колесо циганського життя зробило коло, і табір знову зупинився біля того самого проклятого села.

Рада сиділа у своїй хатині. Вона так і не вийшла ні за кого заміж, бережучи в серці тугу за своїм гордим скрипалем. Настала північ. Раптом клямка на дверях тихо скрипнула. Двері повільно прочинилися, впускаючи в кімнату запах вогкої цвинтарної землі та прілого листя.

На порозі стояв він. Схудлий, у знайомому жупані, який тепер висів на ньому, наче саван.

— Янко… — прошепотіла Рада, і серце її мало не вискочило з грудей. — Ти живий! Вони казали, що ти згинув!

Вона кинулася до нього і схопила за руку. Жах, гострий і крижаний, прошив її тіло від голови до п’ят — долоня Янка була холодною, як річковий лід у січні. У його постаті було щось моторошне, неприродне, ніби це був не чоловік, а лялька, зліплена з воску.

Рада тремтячою рукою піднесла свічку до його обличчя. Жовтий вогник вихопив із темряви жахливу картину: під густими чорними бровами хлопця не було очей. Лише дві глибокі, чорні порожнечі, з яких повільно сочилася густа, темна рідина.

— Я переграв її, Радо… — просичав Янко, і голос його звучав так, наче каміння терлося об каміння. — Але вона забрала мої очі, щоб я більше ніколи не дивився на сонце. І відпустила мене. До тебе.

Рада закричала б від жаху, але страх перехопив їй горло. Вона дивилася в ці порожні очниці й розуміла, що перед нею — мрець.

Але тут сталося те, чого не очікував би жоден, хто знає циганські казки.

Янко раптом витяг із-за пазухи стару, почорнілу скрипку. То була не його скрипка. Інструмент був зроблений із людських кісток, а струни — з довговолосої жіночої коси.

— Вона відпустила мене, — повторив Янко, і на його безжальному, мертвому обличчі з’явилася дивна, хижа посмішка. — Але не просто так. Весілля безіменної дівчини триває. Їй потрібні гості. Тепер я граю на цій скрипці.

Хлопець підніс смичок до кістяних струн і вдарив по них. З інструменту вирвався не крик жаху, а неймовірної сили, шалений, веселий весільний танець. Звуки були настільки солодкими й чарівними, що Рада, замість того, щоб тікати, раптом відчула, як її ноги самі починають танцювати. Жоден живий не міг протистояти цій музиці. Вона кружляла по кімнаті, сміючись і плачучи одночасно, а Янко грав усе швидше і швидше.

З лісу потягнулися тіні. То були всі ті чоловіки, що зникли за багато років. Вони йшли до хати, тримаючи в руках гнилі свічки, з такими ж порожніми очницями, і плескали в долоні, утворюючи моторошне весільне коло.

Коли перші промені сонця розігнали туман, хатина на краю села була абсолютно порожньою. Лише на столі лежала стара циганська шаль Ради, присипана свіжою землею. Безіменна дівчина з лісу більше ніколи не грала на скрипці — відтепер у неї був свій власний, вічний неживий оркестр...