ТРОЯНДОВИЙ КУЩ

У селі обабіч дороги зацвів трояндовий кущ. Він надто непокоївся, що не живе в садку за парканом, звідки було чутно пахощі квітів. Зокрема і вітерець гомонів із кущем про різноманіття тамтешніх рослин:

– Там – наче в раю! Чуєш, як пташки виспівують, милуючись багатством квітників?

Кущ лише стиха зітхав. Йому так хотілося потрапити до затишного садка і там, серед пишної природи, знову і знову яскраво цвісти, звеселяючи комашок, пташок і, найважливіше, господарів садиби.

Минали дні й одного разу повз трояндовий кущ йшли мама з п’ятирічною донькою Оленкою.

– Матусю! Які гарні троянди! – у захваті скрикнула дівчинка.

– Так, доню, дуже гарні! – відповіла охоче мати.

– А давай нарвемо букет і подаруємо бабусі, – радісно запропонувала Оленка.

Кущ стиха слухав ту розмову та занепокоївся. Воно ніби і приємно – людям до вподоби його квіти. Але ж для чого їх зривати?

Мати наче почула думки рослини та промовила:

– Проте більше ніхто не побачить цієї пишної краси! А тут всі йдуть повз та милуються.

– Невже? А я гадала, що ніхто, крім нас, його не помічає. І в бабусі є гарна порцелянова ваза для такого букету, – не поступалася Оленка.

Кущ зрештою тривожно завмер, очікуючи, що відбуватиметься далі.

А з садиби вибігла дівчинка, однолітка Оленки, і привіталася:

– Добридень, мене звати Галинка. Підеш зі мною гратися у двір?

– Вітаю, я охоче! Можна, матусю? – озвалася Оленка.

– Авжеж, дівчатка, знайомтеся та товаришуйте, – зраділа мама Оленки.

І ось дівчатка вже зникли за воротами садиби.

А трояндовий кущ, слухаючи ту розмову, згадував та міркував. Уранці його дбайливо огортав туман, а на ніжних пелюстках квітів іскрилися життєдайні крапельки роси. Згодом пригрівало сонечко, допомагаючи розкритися його трояндам, наче дорогоцінним коштовностям. Над квітками гуділи бджілки та джмелики, старанно збираючи нектар. А увечері сонечко тікало за обрій, сповіщаючи таким чином про те, що квіткам час згортатися і засинати.

Тож раптом кущ усвідомив, що він надто щасливий. І його життя нічим не гірше за рослини в садибі. А люди і справді часто зупиняються помилуватися трояндами, обережно їх торкаючись. Тож трояндовий кущ затямив собі, що не місце його прикрашає, а навпаки – він є тією неповторною красою, яка звеселяє всіх навколо і завдяки якій ця місцина є неповторною. І кущ переможно промовив до вітерця:

– Рознеси мої пахощі якомога далі, бо нині тут так хороше! Дякую дбайливим рукам, які мене посадили!

Вітерець охоче дмухнув – і повітря навколо сповнилося неймовірного, солодкого запаху, від чого на вулиці стало ще затишніше.