Око Люциана. (серія "Миколини вечори")

Тогочасний Київ потопав у зелені садів, але вечорами на його подільські подвір’я та круті узвози спускався такий густий і сизий туман, що в ньому легко було загубити не лише дорогу, а й власну душу... За останні роки місто наче сказилося від гордині. Якась дивна, морозна морока найшла на киян: кожен — від пузатого гільдійського купця до останнього писарчука в магістраті — раптом уявив себе "безсмертним богом". Усі тільки й марили тим, як увіковічити свою земну, "найпрекраснішу" подобу для нащадків. Та так, щоб затьмарити самого царя Соломона. Жінки годинами катували себе тугими корсетами й вибілювали обличчя отруйними сулемовими білилами, аби лишень здаватися мармуровими німфами...