Білий. Пісня попелу та води.

Земля на краю савани була старою, як сам гріх, і розпеченою, наче черево горнила. Саме там, під стріхою з сухої трави, де повітря тремтіло від спеки, народилося прокляття — або благословення, якого ніхто не просив. Він з’явився на світ без жодної краплі ночі у шкірі. Немовля було білим, мов кістка, вибілена сонцем, мов саван, що чекає на мерця.

Батьки заніміли від жаху. У цих краях такий колір означав лише одне — мітку злих духів. Керовані сліпою, відчайдушною любов’ю, вони сховали дитя від людських очей у глибокій печері серед червоних скель. Роками вони не виходили на світло, схиляючись над колискою. Батько й мати невпинно шепотіли древні, заборонені заклинання, благаючи предків забрати цей моторошний колір смерті. Стіни печери вбирали їхній плач і монотонний речитатив.

І темрява почула їх. Зненацька, місяць за місяцем, шкіра хлопчика почала густішати, наче в неї вливали розплавлену смолу. Коли родина нарешті повернулася до рідного селища, перед громадою постав абсолютно звичайний, чорношкірий підліток.

Проте магія заклять лишила свій похмурий слід.

Хлопець був чужинцем серед своїх. Він ніколи не сміявся. Натомість він постійно тужливо кигикав, мов поранений нічний птах, і співав довгі, протяжні пісні. Слова цієї мови не належали жодному живому племені. Вони звучали так, наче шелестіло сухе листя на цвинтарі або ридала сама земля. Кожен, хто чув ці звуки, відчував, як крижані пальці стискають серце. Люди безпричинно починали плакати, вмиваючись сльозами туги, якої самі не розуміли. Селище охопив липкий, забобонний страх. Його вважали чаклуном, істотою, що принесла з печери потойбіччя.

Того року прийшла Велика Суха. Сонце випалило річки, земля розтріскалася, мов стара кора, а худоба падала замертво у пилюку. Небо стало мертвим і скляним. Зрештою, збожеволілі від спраги та страху люди прийшли до хижі хлопця. Вони оточили її, тримаючи в руках списи та смолоскипи.

— Ти, нічний круче! — закричав вождь. — Твоя мати вилила чари у твою глотку! Заспівай своєю темною мовою до Неба, змусь його плакати, щоб пішов дощ, або ми спалимо тебе живим!

Хлопець нічого не відповів. Він зачинився у своїй хижі. Три дні й три ночі зсередини не доносилося жодного звуку. На четвертий світанок, коли повітря стало настільки гарячим, що ним важко було дихати, він вийшов. Його очі були порожніми.

Він закинув голову до безжального сонця і заспівав. Це була найстрашніша пісня з усіх. У ній чулися стогони померлих від спраги предків, тріск сухих кісток та мольба про кінець світу. Люди падали на коліна, ридаючи від невимовного жаху.

Але грози не сталося. Небо лишилося сухим.

Натовп вибухнув звірячою люттю. Вони звинуватили хлопця у знущанні. Його тягли по гострому камінню, довго й нещадно катували, ламаючи пальці, що ніколи не знали зброї. Знесиленого, стікаючого кров’ю, його потягли до околиці, де стояло старе, покручене, сухе дерево — символ смерті роду. Там його й повісили.

Коли мотузка натягнулася, сталося те, що назавжди позбавило катів сну. Хлопець не задихнувся. Натомість чорнота почала стрімко сходити з його тіла, оголюючи первісну, сліпучо-білу шкіру альбіноса. Очі його спалахнули потойбічним світлом. Останній подих вирвався з його вуст не криком, а тихим сміхом, і тіло хлопця просто розтануло у гарячому повітрі, лишивши на мотузці лише порожню петлю.

Тієї ж миті небо здригнулося.

Перші краплі дощу здалися благословенням. Люди сміялися, підставляючи обличчя під прохолодну вологу. Але дощ не вщухав ні через годину, ні через день, ні через тиждень. Вода падала суцільною стіною, важка й чорна, наче небо мстилося за пролиту кров. Річки вийшли з берегів, глиняні хижі розмивало, мов пісок. Почався страшний, нещадний потоп. Потоки бруду забирали худобу, дітей та старих. Селище перетворилося на гігантську братську могилу під водою. Ті, хто вижив, блукали по коліно в мулі, проклинаючи той день, коли скривдили співака.

Минув рік. Вода нарешті пішла, лишивши по собі мертву, вкриту тванню пустку. Життя почало повертатися у знищене поселення, і жінки почали народжувати дітей.

Але страх повернувся з новою, нечуваною силою.

Кожна дитина, яка з'являлася на світ, була білою, як сніг. Беззахисні, бліді немовлята з рожевими очима дивилися на своїх зляканих чорношкірих батьків. Одне за одним, народжувалися лише привиди минулого — живі нагадування про страчену дитину. Селище стало білим.

І лише в одній хижі, у родині того самого вождя, який віддав наказ про страту, крик новонародженого розірвав нічну тишу.

Повитуха з жахом випустила дитину з рук. На брудному простирадлі лежав хлопчик. Він був єдиним у всьому селі, хто народився абсолютно, непроглядно чорним, як найтемніша африканська ніч. Коли батько підійшов до колиски, немовля відкрило очі й тихесенько, ледь чутно кигикнуло, затягуючи тужливу пісню без слів.