Не думай про мене, Тобі...

Темрява у будинку на околиці Сайленс-Рідж завжди мала присмак старої міді та вологої землі. Одинадцятирічний Тобіас сидів на краєчку ліжка, підібгавши коліна до підборіддя. Ковдра кусала його за плечі, але хлопчик не ворушився. Він слухав. Слухав, як тріщить підлогова дошка під вагою нічного жаху, який знову повз до нього з кутків кімнати. Тобі був тривожною дитиною. Так казали вчителі, так шепотілися сусіди. Але вони не розуміли. Тривога Тобі не була хворобою. Вона була передчуттям, яке мало гострі зуби... Усе почалося, коли йому виповнилося три. Мати виховувала його сама в крихітній квартирі, де з вікон вічно дмухав холодний вітер. Тієї ночі вона пішла в цілодобовий магазин за молоком. Маленький Тобі лишився сам. Він пам’ятав, як сидів на килимі й раптом відчув, як у грудях щось стисло