Не думай про мене, Тобі...

Темрява у будинку на околиці Сайленс-Рідж завжди мала присмак старої міді та вологої землі. Одинадцятирічний Тобіас сидів на краєчку ліжка, підібгавши коліна до підборіддя. Ковдра кусала його за плечі, але хлопчик не ворушився. Він слухав. Слухав, як тріщить підлогова дошка під вагою нічного жаху, який знову повз до нього з кутків кімнати.

Тобі був тривожною дитиною. Так казали вчителі, так шепотілися сусіди. Але вони не розуміли. Тривога Тобі не була хворобою. Вона була передчуттям, яке мало гострі зуби...

Усе почалося, коли йому виповнилося три. Мати виховувала його сама в крихітній квартирі, де з вікон вічно дмухав холодний вітер. Тієї ночі вона пішла в цілодобовий магазин за молоком.

Маленький Тобі лишився сам. Він пам’ятав, як сидів на килимі й раптом відчув, як у грудях щось стислося — важке, гаряче, наче шматок розжареного заліза. Він чітко уявив, як мама падає на брудний асфальт під холодним світлом ліхтаря. За годину під вікнами завили сирени. Мати знайшли на сусідній вулиці без ознак життя. Серце.

Потім була бабуся. Стара, пахнуча лавандою і м’ятними цукерками.

Тобі любив її до нестями і саме тому панічно боявся втратити. Кожного разу, коли вона йшла на ринок чи до церкви, Тобі замикався в кімнаті й рахував секунди. Одного дня вона забарилася. Минула година, друга...

Тобі сидів біля вікна, і в його підлітковій, ще занадто тендітній уяві почав розкручуватися важкий маховик страху. «Її збила машина. Велика, страшна машина. Прямо біля повороту», — думав він, і сльози пекли йому щоки.

Він не знав, що в цей самий момент бабуся просто заговорилася із сусідкою місіс Гіггінс про розсаду томатів. Вона навіть посміхалася, збираючись іти додому. Аж раптом із-за рогу вулиці, де зазвичай ніхто не їздив швидше тридцяти миль на годину, вилетіла величезна некерована фура. Водій заснув за кермом. Бабуся навіть не встигла злякатися.

Коли Тобі забрала прийомна родина — Міллери — вони здавалися святими. Мама Сара, тато Джон і їхній старший син Бен. Вони знали про травми хлопчика. Вони обіцяли, що ніколи, за жодних обставин не залишать його одного. І вони тримали слово. І все було добре до того дня, поки Бадді, їхній золотистий ретривер, не зірвався з повідка під час прогулянки біля лісу.

Лісок був безпечним — радше розрослий міський парк, де гуляли матусі з візками. Собака просто погнався за кроликом. Але в голові Тобі вибухнула "бомба". Страх засліпив його. Він закрив очі й уявив, як Бадді біжить серед дерев, як під купою старого листя ховається глибока, забута мисливська яма. Він уявив, як пес падає туди, і гостра, поламана гілка пробиває йому бік. Уявив, як пес скиглить у темряві, повільно, день за днем, стікаючи кров’ю без допомоги.

Бадді знайшли через тиждень. Саме в такій ямі. Саме з тією гілкою в боці. Ветеринар сказав, що собака помирала довго і в страшних муках.

Після цього Тобі замовк. Він перетворився на бліду тінь, яка ходила будинком, ховаючи руки в кишені розтягнутого светра. Міллери злякалися. Вони повели його до кращого дитячого психолога в штаті, доктора Еванс.

Але після третього сеансу, коли Тобі випадково розповів їй свій сон про палаючий камін, - у кабінеті жінки спалахнула проводка... Доктор Еванс подивилася на хлопчика довгим, сповненим тихого жаху поглядом. Вона не виписала рецепт. Вона написала на клаптику паперу адресу на околиці міста.

— Тобі особливий, Саро, — тихо сказала вона прийомній матері. — Але ця особливість небезпечна. Зверніться до Мами Сесіль. Тільки вона знає, що робити з таким ... даром.

Лихо прийшло у вівторок. Старший брат Бен невдало впав на тренуванні у школі й роздробив стегнову кістку. Потрібна була термінова операція. Тобі як назло зліг із курячою сліпотою та гарячкою — температура зашкалювала за тридцять дев'ять. Міллери опинилися в пастці. Брати Тобі з собою в лікарню з таким жаром було божевіллям.

— Ми на дві години, синку. Тільки підпишемо папери на анестезію. Сусідка зайти не зможе, у неї онуки, але ми будемо на зв’язку кожну хвилину, — цілувала його в гаряче чоло Сара.

Вони поїхали. І в будинку оселилася Тиша. Вона була живою, вона дихала Тобі в потилицю.

Минула година. Телефонний зв'язок почав псуватися. На екрані мобільного Тобі блимало «Немає мережі», а коли слухавка оживала, звідти доносилося лише страшне, металеве тріскотіння та далекі голоси, схожі на крики потопаючих.

Тобі не знаходив собі місця. Гарячка палила його зсередини, а мозок, звичний до найгірших сценаріїв, почав свою страшну роботу. «Вони їдуть у швидкій… Бен на ношах… Дощ… Дорога слизька… Що якщо назустріч виїде…»

Раптом у двері загримали. Страшно, люто, наче вибивали сокирою.

Тобі, хитаючись, спустився по сходах. На порозі стояла Мама Сесіль — стара чорношкіра жінка в куртці не по сезону, її очі були дикими, а сиве волосся вибилося з-під хустки. Вона влетіла в дім, важко дихаючи, і з розмаху схопила Тобі за плечі. Вона пахла паленою шавлією і залізом.

— Зупинись! — закричала вона, трясучи хлопчика.

— Зупинись, Тобіас! Дихай! Подивися на мене, хлопче, викинь це з голови!

— Вони… вони не дзвонять… з ними щось сталося… — хрипів Тобі, його очі закочувалися від жару й паніки. — Машина… там міст… вони злітають…

— Замовкни! — Сесіль перейшла на крик, її голос вібрував, від чого кришталь у серванті почав дзвеніти.

— Не думай про це! Ти не розумієш, що ти робиш?! Твій страх — це не дзеркало, Тобі! Твій страх — це молот! Перестань малювати це в голові! Не смій!!!

Вона кричала так, що на губах виступила піна. Вона благала, била його по щоках, намагаючись вирвати з лещат панічного трансу.

Тобі плакав, його тіло здригалося, в його голові знову і знову прокручувався кадр: біла машина швидкої допомоги, яка зминається, наче бляшанка, під ударом іншого авто…

І раптом Мама Сесіль зупинилася.

Крик застряг у її горлі. Вона повільно опустила руки. Уся її сила, вся лють наче витекли крізь пальці на підлогу. Вона подивилася на Тобі з невимовною, смертельною втомою і глибоким, безмежним розчаруванням. Вона важко, наче столітня баба, відійшла назад і майже впала, занурилася в старе крісло у вітальні.

— Запізно, — прошепотіла вона, закриваючи обличчя долонями. — Господи, запізно… Ти додумав до кінця.

У ту ж секунду тишу будинку розірвав різкий, гучний дзвінок стаціонарного телефона на стіні.

Тобі, заціпенівши від жаху, підійшов до апарата. Рука була липкою від поту. Він підняв слухавку.

— Алло? — голос хлопчика зірвався на писк.

— Тобіас Міллер? — запитав сухий, офіційний голос на тому кінці дроту. Це був офіцер поліції штату. — Мені шкода, синку… Сталася страшна аварія. Швидка допомога, яка везла твого брата Бена та твоїх батьків, потрапила під таран вантажівки на перехресті біля шосе 9. Ніхто не вижив.

Слухавка випала з рук Тобі й повисла на крученому шнурі, гойдаючись і видаючи короткі, монотонні гудки. Гудки, схожі на удари маленького, зляканого серця.

Правда відкрилася йому в усій своїй нічній, потворній величі. Вона обрушилася на нього вагою склепу.

Тобіас не був екстрасенсом. Він не мав дару передбачення. Він ніколи не відчував майбутнього.

Він його створював.

Його тривога була не хворобою, а інструментом. Кожного разу, коли його маленьке, зранене серце починало стискатися від страху, його могутній, спотворений розум випускав у світ невидимі щупальця. Він сам, своїми власними думками, до найдрібніших деталей вигадував страшні смерті для тих, кого любив найбільше.

Він малював аварії, некеровані фури, гострі гілки на дні ями — і всесвіт, підкоряючись його страшній, руйнівній волі, просто виконував наказ.

Він був архітектором їхнього пекла.

Тобі повільно повернувся до Мами Сесіль. Стара жінка не дивилася на нього. Вона сиділа нерухомо, а за вікном будинку починався густий, проливний дощ, який обіцяв затопити це прокляте місто до самої весни. Тобі обійняв себе руками, відчуваючи, як всередині нього, у найтемнішій глибині його істоти, починає зароджуватися нова, свіжа і абсолютно невиліковна тривога.

Тепер він боявся самого себе. А отже, наступна катастрофа була лише питанням часу.