Евакуація, або Дорогою до стабіка

Підвестися вийшло не одразу.

Ghost уперся долонею в землю, підтягнув коліно і сів. У голові дзвеніло. Не так, щоб зовсім нічого не чути, але всі звуки доходили крізь тонкий писк, ніби хтось десь поруч лишив увімкненим старий телевізор.

— Блядь.

Телевізор не вимкнувся.

Він посидів ще трохи. Перед очима плавало, потім відпустило. Окоп метрів за десять закінчувався свіжим обвалом. Там, де вранці стояло перекриття, тепер стирчали дошки, мішки й шмат чорного поліетилену. Над посадкою повільно тягнувся дим.

Від спостережника, що був вище по траншеї, лишився перекошений каркас. Перекрита щілина поруч просіла, вхід у лисячу нору засипало наполовину. ВОП виглядав так, ніби його довго били кувалдою, а потім вирішили перевірити результат ще раз.

Ghost провів рукою по шолому. На місці. Автомат теж. Витягнув його з-під землі, струсив грудки. Рюкзак лишився під завалом.

Тоді взявся за себе.

Ліва рука працює. Права теж. Ноги обидві. Пальці ворушаться. Під броніком зліва пекло, особливо коли він крутив корпусом, але дихати міг. На рукаві була кров. Трохи на рукавичці. Чия — хуй його знає.

— Ну й добре.

Сказав уголос, бо більше сказати було нікому.

Рація мовчала. Він потицяв кнопку, змінив канал, ще раз натиснув передачу.

— Лис, це Ghost. Як прийом?

Тиша.

— Лис, Ghost. Прийом.

Нічого.

Антена була ціла, корпус теж. Ghost витягнув акумулятор, вставив назад. Не допомогло.

— Заєбісь.

Годинник теж став. 12:17. Скло без тріщини, але цифри не рухалися. Він постукав пальцем по екрану, ніби від цього могло щось змінитися.

— Вся техніка вирішила, що з неї досить.

Телефон у нагрудній кишені виявився ще кращим: екран павутиною, на кнопку не реагує.

Ghost затримав на ньому погляд.

Телефона тут узагалі не мало бути. На передній край їх не брали: активний мобільний міг видати позицію. Це знали всі. Ghost — теж.

Він сунув розбитий апарат назад. Тепер із нього вже точно був хіба шмат пластику.

До стабіка звідси не ходили напряму. Спершу треба було вибратися з переднього ВОПа, пройти своїми ходами до глибших позицій — РОПа й наступного рубежу — і вже там шукати евак. Далі машина, якщо вона сьогодні взагалі ходить. Скільки це тепер після прильотів, завалів і перебитих ходів сполучення, Ghost не знав. Та й не хотів. Головне, що він стояв на ногах.

А раз стоїш — іди.

Ghost перекинув автомат, підтягнув лямку броніка й поліз через обвал там, де ще лишився прохід.

Де хід сполучення був цілий, Ghost тримався його. Зверху було коротше, але навколо позицій вистачало мінування, розтяжок і дроту-путанки. Після обстрілу ще й не завжди було зрозуміло, що де лишилося. Зрізати через траву бажання не виникало.

Перші метрів сто давалися нормально. Потім почало тягнути бік. Не різко. Так, ніби хтось засунув під бронік гарячий камінь і той повільно врізався в ребра.

— На стабіку подивляться, — пробурмотів він.

Він ішов уздовж залишків траншеї, коли почув:

— Бля-я-ядь...

Ghost зупинився.

Тиша.

Потім знову, вже тихіше:

— Блядь... блядь... блядь...

— Дуже змістовно, — сказав Ghost. — Ти де?

Матюк припинився.

— Хто там?

— Дід Мороз. Де ти, блядь?

— Тут.

— Де «тут»?

— Та тут!

Ghost закрив очі.

— Зараз я тебе по голосу на карті знайду. Кричи ще.

Праворуч від траншеї була невелика яма — залишок спостережного пункту. Край осипався після прильоту. За купою землі стирчав берць.

Ghost переліз через бруствер.

Боєць лежав на боці, затиснутий між стінкою ями й ящиком з-під чогось дронового. На вигляд років двадцять п'ять. Окуляри вціліли дивом, зате шолома не було. Права штанина вище коліна була темна від крові. На стегні вже сидів турнікет, але кров нижче нього все одно просочувала тканину.

Хлопець побачив Ghost і спробував усміхнутися.

— О. Людина.

— Не факт. Ти чого тут розлігся?

— Відпочиваю.

— Бачу. Курорт, йоб його.

Ghost сів біля нього.

— Позивний?

— Піксель.

— Підрозділ?

— Дронарі. Сусідній.

— Свої?

Піксель скосив на нього очі.

— Та ні, блядь. Туристи.

— Ясно.

— Де болить, Піксель?

— Та ніде. Я просто люблю, коли штани мокрі.

— Значить, говорити можеш. Це вже непогано.

Ghost глянув на турнікет.

— Сам ставив?

— Ага.

— Хуйово поставив.

— Дякую, лікарю.

— Я не лікар.

— Тоді не дойобуйся.

— От зараз підтягну, тоді підеш сам.

Піксель устиг сказати тільки «не треба», а потім матюкався вже без пауз, поки Ghost затягував турнікет так, щоб кров нарешті перестала йти.

— А-а-а-а, блядь, сука! Сука, блядь! Ти ж сказав, не лікар!

— Саме тому без анестезії.

Піксель важко дихав, учепившись пальцями в землю.

Ghost почекав, поки той продихається.

— Знебол колов?

— Нє.

— Нема?

— Аптечку рознесло. Турнікет був спереду на броніку — той лишився.

Він кивнув у бік завалу.

— Заєбісь, — сказав Ghost.

— Ногу відріжуть?

— Хто?

— Лікарі.

— Та, ти, спочатку до них дійди. А там уже домовляйся, що вони тобі відріжуть.

— Я серйозно.

— Я теж.

Ghost провів рукою вздовж ноги, перевірив, чи немає ще чогось очевидного. Черевик був цілий. Піксель ворушив стопою й одразу скривився.

— Не смикай.

— Я перевіряв.

— Що?

— Чи є нога.

— Є.

— Але я її не відчуваю.

— Бо турнікет, генію.

— А.

Піксель трохи полежав мовчки.

— Тоді добре.

Ghost знайшов його шолом за кілька метрів, приніс. Потім витягнув з-під землі невеликий рюкзак. Усередині щось дзенькнуло.

— Моє не бий, — сказав Піксель.

— Там що?

— Мавік.

Ghost подивився на нього.

— Тебе самого зараз у пакет можуть запакувати, а ти за дроном переживаєш?

— Він казенний.

— А ти приватний?

— Мене мама робила. Не держава.

— Аргумент.

Ghost поставив рюкзак поруч.

— Воду маєш?

Піксель кивнув на підсумок. Ghost дістав пляшку, відкрутив кришку й подав.

— Потроху.

Той зробив кілька ковтків.

— А ти?

— Є своє.

Насправді своєї води Ghost не знайшов. Мабуть, вилетіла разом із підсумком. Але забирати в пораненого не хотілося.

Піксель попив ще й віддав пляшку.

— Ти звідки прийшов?

Ghost махнув назад.

— Звідти.

— Там же накрило все.

— Помітив.

— Наших бачив?

— Ні.

— Я теж нікого. Ми на сусідньому опорнику сиділи. Після прильоту виліз, хотів до бліндажа. Потім ще один приліт. Далі пам'ятаю, що вже тут. Оце затягнув і лежу.

Він торкнувся турнікета, але одразу забрав руку.

— Скільки часу?

Ghost машинально глянув на годинник.

12:17.

— Годинник здох.

— У мене є телефон.

Ghost повернув голову.

— Ти серйозно?

— Мені час треба, Гоуст.

— Він у тебе на позиції був?

— Не починай. Він у фарадеї був. Після прильоту, видно, вилетів.

Телефон лежав під Пікселем. Ghost допоміг його витягти. Екран світився.

13:06.

Він ще раз подивився на власний годинник.

— Нормально мене приклало.

— Що?

— Нічого.

Піксель розблокував телефон. Зв'язку не було.

— Три відсотки.

— Вимкни.

— Та мережі нема.

Ghost подивився на нього.

— Піксель.

— Та зрозумів.

Екран згас. Він сунув телефон у кишеню броніка.

— Думаєш, дійдемо?

Ghost глянув на нього.

Питання прозвучало без жарту.

Піксель уже не дивився на ногу. Дивився кудись убік, на розбитий бруствер. Обличчя посіріло. Чи від крові, чи від того, що він нарешті перестав матюкатися й почав думати.

— Ти сам підеш? — спитав Ghost.

— На одній?

— На двох. Одну просто не дуже використовуй.

— Ти бачив, що в мене з нею?

— Бачив.

— І?

— І лежати тут — хуйовий план.

Піксель пирхнув.

— А в тебе кращий є?

— Є. Встати.

— Охуєнний.

— Потім іти.

— Ще охуєнніший.

— Бачиш. Уже два пункти.

Піксель заплющив очі.

— Не можу я.

Ghost нічого не відповів.

Десь далеко знову гупнуло. Не сюди. Потім ще раз.

Піксель раптом підняв руку.

— Тихо.

Ghost і сам уже почув: над посадкою тягнулося дрібне моторне дзижчання.

Обидва замовкли й завмерли під бруствером. Чий дрон — звідси не зрозумієш. Звук пройшов далі, потім розтанув.

Піксель ще кілька секунд слухав.

— Пішов.

Ghost кивнув.

— Піксель.

— Від'їбись.

— Добре.

Ghost підвівся.

Піксель відкрив очі.

— Ти куди?

— Ти ж просив від'їбатися.

— Та блядь...

Ghost підняв його рюкзак.

— Мавік заберу. Казенне майно. Не пропадати ж.

— Постав, сука.

— Ні. Хороший дрон.

— Там ще карта пам'яті.

— Тим більше.

Піксель сперся ліктем об землю.

— Ти кончений.

— Мені говорили.

— Допоможи сісти.

Ghost повернувся.

Сісти виявилося легше, ніж підвестися. Коли Піксель спробував перенести вагу на праву ногу, його скрутило так, що він ледь не завалився назад.

— Стій. Не геройствуй.

— Це ти мені кажеш?

— Я принаймні не лежу в ямі.

— Поки що.

Ghost закинув його руку собі на плече.

— На рахунок три.

— Ненавиджу це «на рахунок три».

— Один.

— Почекай.

— Два.

— Я сказав почекай, блядь!

— Три.

Піксель закричав. Не голосно, швидше зло. Але встав.

Кілька секунд вони просто стояли. Піксель висів на Ghost майже всією вагою й часто дихав йому просто у вухо.

— Ну?

— Що «ну»?

— Стоїш.

— Та йди ти.

— Це потім. Зараз крок.

Перший крок був ніякий. Другий гірший. На третьому Піксель знайшов спосіб ставити праву ногу майже не навантажуючи її й перестав так сильно висіти на плечі.

До траншеї вони добиралися хвилин п'ять, хоча було метрів двадцять.

Піксель опустився на край і довго мовчав.

— Я так до стабіка не дійду.

— Тобі зараз і не треба до стабіка.

— А куди?

— До наступного укриття.

— А потім?

— До глибших позицій. Якщо евак не ліг — підберуть далі.

Піксель подивився на нього.

— Оце «якщо» мені не подобається.

— Мені теж.

Ghost показав метрів на сто вперед, де траншея ховалася за поворотом.

— Спочатку туди.

— А потім?

— Потім ще сто.

Піксель подивився на нього.

— Ти психолог, блядь?

— Ні.

— Медик — ні. Психолог — ні. Ти взагалі хто?

— Ghost.

— Це я вже чув.

— А ти з ким?

— Піхота. Цей рубіж.

— Місцевий, значить.

— Не обзивайся.

Піксель витер піт із чола.

— Піксель через дрони?

— Через сервіс.

— Який сервіс?

— Телефони ремонтував. До війни. Екрани, батареї, роз'єми. Потім якось так вийшло, що з айфонів перейшов на китайські квадрокоптери за державний кошт.

— Кар'єра.

— Не кажи. Мама досі думає, що я десь у штабі комп'ютери налаштовую.

— І давно думає?

— Другий рік.

— Розумна жінка.

— Вона мене вб'є, якщо дізнається.

Ghost кивнув на ногу.

— Тоді тобі точно не можна тут здохнути. Вона образиться, що хтось її випередив.

Піксель засміявся. Один раз. Одразу скривився.

— Сука... Не сміши. Болить усе.

— От і добре.

— Що добре?

— Що болить. Значить, є чим займатися по дорозі.

— Ти точно кончений.

— Вставай.

— Уже?

— Уже.

Цього разу Піксель не сказав, що не може.

Вони пішли.

Далі траншея була розбита менше. Хід сполучення петляв між окопами, перекритими щілинами й кількома напівзасипаними лисячими норами. Подекуди землю зсипало всередину, і доводилося перелазити через завали; подекуди — на кілька кроків виходити нагору.

Кожен такий вихід робив Пікселя мовчазним. Він спершу слухав небо. Один раз вони простояли під уцілілим перекриттям, поки десь за посадкою не стихло моторне дзижчання.

Ghost ніс рюкзак Пікселя й тримав його під лікоть. Через кожні кілька десятків метрів той зупинявся.

Не просив. Просто ставав.

Ghost теж ставав.

Бік пік уже сильніше. Він намагався не крутитися й не нахилятися різко. Піксель двічі питав, що з ним. Ghost обидва рази відповів:

— Подряпало.

На третій Піксель не питав.

За поворотом знайшли кинуту саперну лопатку, одну рукавицю й половину ящика сухпаїв, розкиданих землею. Піксель побачив галети.

— О. Обід.

— Не чіпай.

— Чого?

— Бо потім захочеш срати.

— Переконав.

Ще метрів через п'ятдесят він раптом зупинився й поліз у кишеню броніка.

— Що ти там загубив?

— Телефон.

— Не діставай.

Піксель завмер. Рука так і лишилася в кишені.

Ghost нічого більше не сказав.

Той теж.

Через хвилину Піксель заговорив сам:

— Я Лєрі вранці обіцяв написати.

— Напишеш.

— Ми посралися.

— Тим більше.

— Я їй сказав, що вона мене заїбала.

— Романтик.

— Вона сказала, що я дебіл.

— Може, вона просто спостережлива.

— Та йди ти.

Він трохи помовчав.

— Ми на двадцять сьоме розписуватися хотіли.

— Так розписуйтесь.

— Якщо ногу відріжуть?

Ghost повернув голову.

— А в РАЦС без ноги не пускають?

Піксель кілька секунд дивився на нього, потім фиркнув.

— У тебе на все відповідь є?

— Ні. Просто ти питаєш хуйню.

— Вона сукню купила.

— Оце вже проблема.

— Чого?

— Якщо не прийдеш, гроші пропадуть.

Піксель засміявся знову. Цього разу довше.

— Блядь, Гоуст...

— Що?

— Нічого.

Піксель витягнув руку з кишені. Телефон так і лишився там.

І пішов сам.

Не зовсім сам: Ghost ішов поруч, готовий підхопити. Але Піксель уже не висів у нього на плечі. Ставив здорову ногу, підтягав поранену, лаявся на кожному другому кроці й рухався.

Повільно, але рухався.

Коли дійшли до місця, де траншея розходилася, Ghost зупинився.

Ліворуч хід ішов до старої посадки, але край був затягнутий дротом-путанкою, а далі в траві виднілися залишки позначення мінного поля. Праворуч траншея спадала до балки й вела в бік глибших позицій.

Ghost навіть не розглядав лівий варіант.

— Нам праворуч, — сказав він.

— Точно?

— Точно.

— Бо ти вже раз сказав, що до наступної зупинки сто метрів. Там було сто сімдесят.

— Ти рахував?

— Я страждав. У стражданнях кожен метр відчувається.

Ghost поправив лямку його рюкзака.

— Наступна зупинка через сто.

— Та ну нахуй.

— Пішли.

Вони звернули праворуч.

За кілька хвилин Піксель раптом підняв руку.

— Стій.

Ghost зупинився.

— Чув?

Спочатку він чув тільки той самий писк у голові. Уже слабший, але нікуди не зниклий.

Потім десь попереду, за насипом, щось дзенькнуло.

І голос:

— Є хто живий?!

Піксель глянув на Ghost.

— Може, не підемо?

— Чого?

— Я просто уточнив.

Ghost зняв із плеча автомат.

— Сиди тут.

— Ага, щас. Сам же сказав: лежати — хуйовий план.

Ghost подивився на нього.

Піксель уже підтягував ремінь свого рюкзака.

— Ну? — сказав він. — Чого став?

І першим кульгаючи рушив до насипу.