Евакуація, або Дорогою до стабіка

Ghost вийшов із траншеї першим.

Сорок метрів відкритого місця раптом здалися значно довшими, ніж коли дивився на них із землі. Обабіч у траві стирчали старі кілки мінних позначень і шматки дроту. Ніхто не звертав убік: ішли знайомим проходом, яким користувалися свої.

— Не розтягуйтесь, — кинув він назад.

— Ми, блядь, стараємось, — відповів Борода.

Піксель щось додав, але Ghost уже не розібрав. Писк у голові знову став голоснішим.

На півдорозі Піксель раптом підняв голову.

— Мотор.

Усі троє автоматично пригнулися ще нижче. Звук тягнувся десь праворуч, високо, не наближаючись.

— Не розумію чий, — сказав Піксель. — Ідемо.

Ніхто не сперечався.

Рука в траві більше не піднімалась.

— Свій! — крикнув Ghost. — Не стріляй.

— Та я вже заїбався кричати, що свій!

Голос був ближче, ніж здавалося. Біля самої посадки трава була прим'ята, у невеликій вирві сидів боєць. Не лежав — саме сидів, притулившись спиною до землі. Автомат лежав поруч.

Вирву набило просто біля розбитого ходу сполучення. Далі він зникав під землею й гіллям, а в насипі чорнів напівзасипаний вхід у перекриту щілину. До глибших позицій тут колись можна було пройти не висовуючись. Тепер — як пощастить.

Ще один чоловік лежав за метр від нього.

Ghost спустився у вирву й одразу зрозумів, що до другого питань не буде.

Той, що сидів, простежив за його поглядом.

— Все.

Ghost кивнув.

— Ти як?

— Охуєнно.

— Це я вже сьогодні чув.

— Значить, день хороший.

На правій руці в нього була намотана пов'язка. Намотана так, ніби людина робила її зубами. Крізь бинт проступила кров, пальці були брудні, але ворушилися.

— Покажи.

— Ти медик?

— Ні.

Чоловік подивився на нього.

— Тоді нахуя тобі показувати?

Ззаду почулося важке сопіння.

Борода з Пікселем нарешті дісталися вирви. Піксель побачив нашивку на броніку пораненого й усміхнувся.

— О. А він медик.

Ghost глянув.

На підсумку справді був медичний хрест.

— Тоді ще краще. Сам собі покажеш.

Чоловік опустив голову на груди.

— Док.

— Що?

— Позивний. Док.

— Звідки? — спитав Ghost.

— Медик. Сусідня рота.

Док кивнув на чоловіка поруч.

— Він теж наш.

Борода фиркнув.

— Сьогодні день несподіваних позивних.

— А ти хто?

— Борода.

Док подивився на його бороду.

— Ясно.

Піксель підняв руку.

— Піксель.

Док перевів погляд з одного на другого.

— А ви?

— Піхота. Не ваша рота, — сказав Борода.

— Дронарі. З сусіднього опорника, — додав Піксель.

Ghost коротко сказав:

— Піхота. З роти на передньому ВОПі.

Док хмикнув.

— Збірна команда.

— Дронар?

— Телефони ремонтував.

— Ще краще.

Ghost присів біля Дока.

— Руку сам мотав?

— А хто?

— Хуйово.

Док повільно повернув голову.

— Третій раз за день чую. Ви всі з однієї кафедри?

Піксель засміявся.

— Він мені турнікет теж критикував.

Док одразу подивився на його ногу.

— Давно стоїть?

— Не знаю.

— Блядь.

— Знебол щось було? — спитав Док.

— Нє. Аптечку рознесло. Турнікет лишився.

Док відкрив медичний підсумок.

— На ліки алергія є?

— Нема.

— Тоді зараз буде.

Піксель сіпнувся від уколу й подивився на нього.

— Я тебе вже люблю.

— Не поспішай.

— Коли я його знайшов, телефон показував 13:06, — сказав Ghost. — Турнікет уже стояв. Я підтягнув.

Док глянув на Пікселя.

— Телефон зараз?

— Вимкнений.

— От і не чіпай.

Потім перевів погляд на Ghost.

— Кров після того йшла?

— Ні.

— Не крутили, не послабляли?

— Ні.

— Хоч щось нормально зробили.

Піксель образився.

— Я взагалі сам його наклав.

— Молодець. Цукерку дам на стабіку.

— А ногу не відріжуть?

Док подивився на нього секунди дві.

— Відріжуть.

Піксель завмер.

— Що?

— І другу теж. Щоб симетрично було.

Борода зареготав і схопився за бік.

— Сука... Док, ти мені ребра доб'єш.

Піксель витріщився на медика.

— Йобнутий.

— А ти не став лікарю діагнозів.

Ghost кивнув на праву руку Дока.

— З цим що?

Док став серйознішим.

— Уламок. Передпліччя. Схоже, без кістки. Кровило нормально. Зараз менше.

— Чого сидиш?

Док не відповів.

Ghost подивився на чоловіка поруч.

Док теж.

— Він живий був, коли я сюди доповз.

Ніхто нічого не сказав.

— Живий, — повторив Док. — Хвилин десять, може. Не знаю. Годинника нема. Телефон на глибших позиціях лишив. Сюди не тягав.

Він провів лівою рукою по обличчю.

— Я все зробив.

Ghost кивнув.

— Добре.

— Ні, блядь. Не добре.

— Я не про це.

Док подивився на нього.

Ghost простягнув руку.

— Давай перев'яжемо нормально і підеш із нами.

— Куди?

Піксель відповів першим:

— До РОПа. Там або евак, або зв’язок. А вже потім стабік. І вся ця дорога в нього складається зі шматків по сто метрів.

Борода кивнув.

— І сто метрів у нього можуть бути сто сімдесят.

Док перевів погляд з одного на другого.

— Ви звідки взялися?

— Він мене знайшов, — сказав Піксель.

— Мене відкопав, — додав Борода.

Док подивився на Ghost.

— А тебе хто знайшов?

— Сам знайшовся.

— Бачу.

Він знову глянув на загиблого.

— Треба його забрати.

Борода перестав усміхатися.

Ghost похитав головою.

— Вчотирьох не витягнемо. Один із простреленою ногою. Один щойно з-під перекриття. Ти з рукою.

— Я знаю.

— Тоді ходімо.

Док не рухався.

— Він у мене з роти.

Ghost сів навпочіпки навпроти.

— Його заберуть.

— Коли?

— Не знаю.

— От і я не знаю.

Піксель мовчав. Навіть Борода не встрявав.

Док потер долонею коліно.

— Я його мамі що скажу?

Ghost подивився на нього.

— Правду.

— Яку?

— Що ти був із ним до кінця.

Док стиснув губи.

— Дуже поможе.

— Не знаю.

— Тоді не пизди.

— Добре.

Ghost підвівся.

— Але якщо ти тут лишишся, комусь потім доведеться пояснювати вже двом матерям.

Док різко глянув на нього.

— У мене батьки померли.

— Значить, комусь іншому.

Кілька секунд вони дивилися один на одного.

Потім Док видихнув.

— Дай свій ІПП.

— Що?

— Перев'язувальний пакет є?

Ghost перевірив аптечку.

— Є.

— От і давай. Мій я вже витратив.

Перемотувати руку Дока довелося удвох. Він сам говорив, що тримати, де притиснути й коли не лізти пальцями. Лаявся теж сам.

— Сильніше.

Ghost затягнув.

— Так?

— Ще.

— Тобі ж боляче буде.

— Дякую, блядь, що попередив.

Борода стояв зверху й дивився.

— Приємно бачити, коли лікар лікується у пацієнта.

Док підняв на нього очі.

— Ти наступний.

— А в мене все добре.

— Ти йдеш боком, як краб.

— Знебол що колов?

— Одне. Після прильоту.

— Коли?

— Не знаю. До того, як мене засипало.

— Скільки під металом був?

— Хвилин сорок. Може, годину.

Док кивнув.

— Добре.

Док скривився.

— Тоді поки нічого більше. Спочатку нормально подивлюсь.

— Командир знайшовся.

— І все одно це стиль.

— На стабіку розкажеш.

Піксель тим часом сів на край вирви й витягнув ногу.

— Док.

— Що?

— А реально як думаєш?

— Про що?

— Про ногу.

— Реально думаю, що якщо ще раз спитаєш, я тебе сам доб'ю.

— Зрозумів.

— На місці ніхто тобі зараз прогнозу не дасть. Кровотечу зупинили — це головне. Далі дійди.

Піксель кивнув.

— Оце я вже десь чув.

Ghost не відповів.

Коли пов'язка була готова, Док перевірив пальці, кілька разів стиснув і розтиснув їх.

— Жити можна.

— Вставай, — сказав Ghost.

— Ти всім це кажеш?

— Поки працює.

Док піднявся сам. Трохи похитнувся, але встояв.

Потім нахилився до загиблого. Щось тихо сказав йому. Настільки тихо, що Ghost не розібрав.

Док випростався.

— Ходімо.

Він узяв автомат лівою рукою. Медичний рюкзак спробував закинути на плече, але права рука одразу не дала.

Ghost забрав рюкзак.

— Я сам.

— Бачу.

— Там кілограмів п'ятнадцять.

— Значить, легкий.

Док глянув на нього.

— У тебе самого що?

— Подряпало.

— Де?

— Бік.

— Покажи.

— На стабіку.

Док примружився.

— Я, якщо ти не помітив, медик.

— Помітив. Ти ще й пацієнт.

— Це не заважає.

— Мені заважає.

Док хотів щось сказати, але Борода зверху крикнув:

— Ви там одружитесь чи підете вже?

— Ідемо, — відповів Ghost.

— Шкода, — сказав Піксель. — Гарна пара.

Від вирви до посадки було метрів десять. Ghost пішов першим, потім Док. Борода з Пікселем замикали.

У посадці всі попадали на землю майже одночасно.

Уздовж посадки тягнувся ще один розбитий хід сполучення. Місцями він був по пояс, місцями зникав під осипом. У насипі виднілися два входи: один у лисячу нору, другий у перекриту щілину. Обидва наполовину завалені.

— Сто метрів, — сказав Піксель.

— Десять, — відповів Ghost.

— Я вже автоматично множу.

Док сидів, притулившись до стовбура, і розглядав Пікселя.

— Дай ногу.

— Нащо?

— Просто хочу помацати. Я ж збоченець.

— А, ну тоді.

Док перевірив пов'язку й турнікет, нічого не розмотуючи.

— Час треба записати.

— Я ж не знаю точний.

— Точного нема. Запишемо, що до 13:06 уже стояв, а тоді його підтягнули. На стабіку скажеш те саме.

Ghost глянув на годинник.

12:17.

Не рухався.

Док помітив.

— У тебе котра?

Ghost показав екран.

— Ого.

— Здох.

— Годинник?

— Ага.

— Добре.

Ghost подивився на нього.

Док секунду мовчав, потім усміхнувся одним кутиком рота.

— Я про годинник.

— А.

— Ти якийсь нервовий.

— Це ти лікарський огляд проводиш?

— Уже проводжу.

Док витягнув маркер із медичного підсумка й зробив на турнікеті коротку позначку.

— Тепер хоч не будемо вигадувати.

Піксель подивився на напис.

— Красиво.

— Я в медичному вчився шість років саме заради цього.

Борода повернув голову.

— Ти реально лікар?

— Ага. На швидкій працював.

— А чого Док?

— Бо «Лікар» звучить як хуйовий позивний.

— А Док, значить, хороший?

— Я не вибирав. Один дебіл у роті сказав, що я схожий на лікаря з серіалу.

Піксель пожвавився.

— На кого?

— Хуй його знає. Я серіал не дивився.

— Може, на Хауса?

Док подивився на свою руку.

— Тепер, може, й на Хауса.

— Він кульгав.

— Значить, ти Хаус.

— Нє, — сказав Піксель. — Я Піксель.

Борода закрив очі.

— Блядь, який сильний діалог.

Кілька секунд було тихо.

Над посадкою знову прокотився тонкий моторний звук.

Піксель прислухався, не піднімаючи голови.

— Високо. Далі пішов.

Док глянув на нього.

— Точно?

— Нє. Просто дуже хочу, щоб так було.

Потім Док спитав:

— Рація в когось жива?

Ghost торкнувся своєї рації.

— Моя здохла.

Борода похитав головою.

Піксель поплескав долонею по кишені.

— У мене тільки телефон. Вимкнений.

— І хай буде, — сказав Док.

Кілька секунд усі мовчали.

Піксель кивнув на Дока.

— А твій де?

— На РОПі лишив, — сказав Док.

— Розумний, — сказав Борода.

Док похитав головою.

— Донька розумна. Вона мені його й купила.

Піксель присвиснув.

— Сама? — спитав Піксель.

— Підробляла в кав’ярні. Назбирала.

— І що сказала?

— Каже: «Тату, у тебе телефон як у бомжа».

— А який був?

— Нормальний.

— Який?

— Кнопковий.

Піксель скривився так, ніби почув про особливо тяжкий злочин.

— Док, це не нормальний.

— Дзвонив.

— І все?

— А що ще телефон має робити?

Піксель відкрив рот, але Борода махнув рукою.

— Не починай. Ми навіть до РОПа не дійдемо.

Док усміхнувся.

— Вона в медичний вступати хоче.

— Донька? — спитав Борода.

— Ага.

— Вся в тата.

— От тому й відмовляю.

— А вона?

— Посилає.

Піксель кивнув.

— Розумна.

— Дуже. Каже: «Ти ж пішов».

Док подивився на свою перебинтовану руку.

— І хуй їй що відповіси.

Ніхто не відповів і за нього.

Десь ліворуч затріщала коротка черга.

Ghost підвів голову.

— Відпочили.

Піксель застогнав.

— Я тільки почав.

— Далі відпочинеш.

— Де?

— Через сто метрів.

Борода засміявся.

— От тепер нас четверо, хто знає, що це брехня.

Док спробував підвестися, спираючись лівою рукою об стовбур.

Ghost подав йому руку.

— Я сам.

— Ти це вже казав.

Док узявся.

Піднявся.

Піксель дивився на них знизу.

— Док.

— Що?

— Якщо дійдемо, ти мені нормально ногу подивишся?

— Якщо дійдемо до еваку, далі на стабіку будуть люди розумніші за мене.

— А ти?

— А я скажу їм, що ти заїбав усіх дорогою. Це важливий анамнез.

Піксель посміхнувся й почав вставати.

Борода одразу підставив плече.

Док подивився на них.

— Він тебе тягне?

— Ні, — сказав Піксель. — Ми так дружимо.

— Ясно.

Ghost закинув на себе медичний рюкзак Дока. Бік відгукнувся різким болем. На секунду довелося завмерти.

Док це побачив.

— Подряпало, кажеш?

— Ага.

— Я тебе ще зловлю.

— Спочатку дожени.

— Нормально. Уже четверо свідків, що ти сам напросився.

Вони рушили вздовж посадки.

Док ішов другим. Перші хвилини мовчав, потім почав озиратися назад.

Раз.

Другий.

На третій Ghost сказав:

— Не дивись.

— Не командуй.

— Добре.

Док знову озирнувся.

Потім уже не дивився.

Через кілька десятків метрів він наздогнав Ghost.

— Гоуст.

— Що?

— Я місце запам'ятав.

— Добре.

— Своїм передам. Щоб забрали.

— Добре.

Док ішов поруч ще кілька кроків.

— Його звали Серьога.

Ghost глянув на нього.

— Добре.

Док кивнув.

І відстав на крок.

Попереду посадка робила вигин. За ним земля була чорна від свіжого прильоту. Кілька дерев лежали поперек проходу, а з-під осипаного насипу стирчали дошки перекриття й обірваний дріт. Схоже, тут знову накрило одну з польових схованок.

Ghost переліз через перше.

Борода з Пікселем почали обходити по краю розбитого ходу, не виходячи в траву.

Док раптом зупинився.

— Тихо.

Усі завмерли.

З-під повалених дерев нічого не було чути.

Потім — дуже слабко:

— Ей...

Піксель заплющив очі.

— Блядь.

Борода подивився на Ghost.

— Навіть не думай про свої сто метрів.

Ghost уже скидав із плеча медичний рюкзак.

Док перехопив автомат лівою рукою.

— Де?

Голос долинув знову. З-під землі.

— Тут... сука... тут...

Ghost показав на завал.

— Там.

Док подивився на свою перебинтовану руку, потім на завал.

— Ну що, рятувальнику?

Ghost присів біля першої колоди.

— Ти ж медик.

Док став поруч.

— Хуй з тобою. Раз.