Південний клопіт царя Петра
Середина вересня. Сутінки рано огортають північну столицю.
В кімнаті троє: напівтемрява, цар і мерехтливе світло від лампади. Минуло майже два роки відтоді, як Петро проголосив створення Російської імперії. «Імперія» — ще не всі в державі звикли до цього слова, та для Петра воно було символом величі, рівної тій, якою пишалися римляни й візантійці.
Вчора, 12 вересня 1723 року, він, Всеросійський імператор Петро I, затвердив мирний договір із Персією. За ним Росія отримала Баку, Дербент, Решт, а також перські провінції Ширван, Гілян, Мазендеран і Астрабад на південному узбережжі Каспійського моря. Проте радості Петро не відчував: був переконаний, що ці здобутки загострять стосунки з Портою і викличуть загрозу вторгнення турецьких військ у межі його імперії. Великі державні витрати неминучі — тому у Петербурзі не буде жодних урочистостей на честь завершення Перського походу.
Петро підійшов до столу, на якому була розгорнута нова карта француза Де Фера — «Les Etats Du Czar ou Empereur Des Russes en Europe et en Asie, Avec Les Routes Q'uon Tient Ordinairement de Moscow a Pekim». Він запалив чотири свічки й поставив їх по кутах столу, немов окреслюючи кордони майбутньої долі. Петро невдоволено скривився.
«Чортів француз: вперто не помічає моїх володінь у Сибіру. Знову вживає стару назву - Grande Tartarie».
Потім, опершись лівою рукою на східний берег Балтійського моря, а правою — на західний берег Тихого океану, схилився над картою. Думки його були тяжкі й тривожні. Так — його імперія найбільша у світі: вихід на заході до Балтійського, на півночі — до Білого, Мурманського і Студеного морів, на сході — до Тихого океану. Петро пильно вдивлявся в степи Приазов’я й Причорномор’я. Ось де його імперію чатує небезпека. Для Петра таким ворогом залишався південь — Чорне море, кримські татари, турки-османи. Саме там, на південних рубежах, крилася його давня ганьба.
Петра поглинули спогади.
«Скільки ж ми терпіли від ординців і ханів кримських... — думав він. — І хто поклав початок цій ганьбі?»
Усе почалося з великого князя московського Василя ІІІ, який, неспроможний встояти проти сили кримського хана, у 1521 році визнав васальну залежність. Відтоді Москва мусила сплачувати данину — спочатку Орді, а згодом Криму.
«Ох, князю Василію... — стискав кулаки Петро. — З того часу нас і тримали за горло!»
Пам’ять перенесла його далі — у 1571 рік, коли хан Мехмед-Герай прийшов з величезним військом і спалив Москву. Тоді стольний град палав так, що дими вкрили небо від краю до краю, навіть сонце змеркло; людей загинуло багато. Ще з дитинства Петро чув від старих бояр про ту велику ганьбу: хан змусив Івана IV зректися титулу. Ця ганьба і досі пекла йому душу. Лише його ненависна сестриця Софія змогла тимчасово зупинила виплати данини кримським ханам… Та то була не її сила, а лише її хитрість — вона тоді скористалася ослабленням ханства. Але не надовго.
Петро, наповнивши келих вином, випив і гірко посміхнувся:
«А я-то думав, що у 1700 році раз і назавжди покінчив із даниною...»
Він пригадав Полтаву 1709-го року, коли завдав поразки шведському королю Карлу XII, і картина перемоги змішалася в пам’яті з подальшими подіями. Той король утік під захист турецького султана — і боротьба у Східній Європі продовжилася. Османська влада була вкрай невдоволена посиленням Московії біля своїх кордонів і в листопаді 1710 року оголосила царству війну.
На початку 1711-го турки підтримали похід Пилипа Орлика на правобережну Україну. Хоча похід гетьмана виявився невдалим, османське військо під проводом великого візира Балтаджі Мехмед-паші в червні 1711-го почало просуватися до Дунаю. Петро вирішив особисто взяти участь у поході проти Туреччини — він вірив, що обставини складуться на його користь. Попередньо він уклав таємні угоди з господарем Молдови Димитрієм Кантемиром і господарем Волощини Константіном Бринковяну. Петро також сподівався на повстання поневолених балканських слов’ян у тилу османів.
У своїх мріях Петро вже бачив підкорені придунайські землі; щоб перешкодити переправі османських військ через Дунай, він направив 15-тисячний передовий загін для об’єднання з військами Молдови й Волощини і планував наступ на Добруджу — навіть мріяв про звільнення Константинополя.
Але сталося не так, як гадалося.
Замість очікуваних 60 тисяч турків Петро зіткнувся з 120-тисячним військом великого візира Балтаджі Мехмед-паші та 70-тисячною кіннотою кримського хана Девлета-Герая. Військо Петра налічувало 46 тисяч людей, ще 5 тисяч додав володар Молдови. А от господар Волощини зайняв вичікувальну позицію.
Вирішальна сутичка відбулася під Яссами 9 липня; московська армія виявилася оточеною й припертою до річки Прут. Становище було критичним, і капітуляція стала неминучою. Проти почесної капітуляції та за повний розгром Петра виступали хан Девлет-Герай, шведський король Карл XII, гетьман Пилип Орлик та кошовий Кость Гордієнко. Однак, турецькі війська припинили штурм після того, як їх головнокомандувач отримав величезний хабар від Петра у 150 тисяч рублів. Менші суми одержали також інші турецькі воєначальники. Почалися переговори, які завершилися укладенням Прутського миру.
Цар знову наповнив келих.
Прутська кампанія — одна з найгірших поразок у його житті. Яке приниження! Серед тих, хто приймав його капітуляцію, був і Пилип Орлик. Замість слави — поразка; замість здобичі — умови, що рвали душу. Азов віддати, Таганрог зрівняти з землею — і знову згадали про данину. Та Петро не з тих, хто легко кориться: гірше смерті — визнавати себе боржником перед тими, кого вважаєш ворогами. Він нехтував невигідними статтями трактату, намагався хитрувати й вигравати час.
«Зараз 23-й рік, за минулі десять літ багато чого змінилося: зараз королі Європи й шах Персії вимушені рахуватися з моєю волею. У моїй імперії ніколи не буде друзів — в неї завжди будуть вороги. І найнебезпечніший із них тепер — султан Ахмед III і його васал, кримський хан Каплан I Герай. Це ж треба: вони й досі вимагають сплатити їм «борг», який нібито накопичився за Росією ще з 1686 року!» — так думав Всеросійський імператор Петро І, дивлячись на карту своєї імперії.
Петро осушив келих.
«Нехай знають, — подумки проказав він, — борги ми платити більше не будемо. Я вже не той самовпевнений і легковажний цар Петро, який двічі зазнавав поразки: один раз на початку війни зі шведами, а другий у Прутському поході. Прийшов час, коли Росія диктуватиме умови іншим. І ніхто вже не спалить Москву, як колись Мехмед-Герай».
Погляд Петра затримався на білих плямах карти де Фера між Камчаткою й Америкою.
«Мені вже 51 рік, — подумав він. — Багато чого я встиг зробити для Росії, але скільки ще треба зробити? Чи встигну, чи вистачить сил і здоров’я? Кому передати владу, хто продовжить розпочату справу?»
Лице імператора на мить спотворив гнів, коли він згадав страченого сина:
«Я так покладав надію на Олексія. Біда! Нема спадкоємця і немає надійної людини якій можна було б доручити завершити розпочаті справи. Катерина? Меншиков? То все ненадійні люди!»
Петро наповнив келих.
«Так, годі! Геть безнадію! Мене Бог благословив на царство. Моя доля й доля імперії — в Його руках!» — сказав він у голос і випив вино.
Він поглядом знову повернувся до карти.
«А що то за біла пляма між Камчаткою й Америкою? Мабуть, ще не відомо, чи з’єднуються вони. І, досить вже нам користатися застарілими картами якихось де Ферів, треба вже самим складати карти. Хай Адміралтейська колегія направить на Камчатку експедицію — хай з’ясують, чи з’єднується Азія з Америкою. Але Камчатка — то справа не першочергова. Зараз важливо придумати як укріпити південні рубежі Приазов’я? Якщо почнеться нова війна з турками, наявних черкаських полків у Ізюмі, Харкові, Сумах, Охтирці та Острозьку буде недостатньо.»
Петро підійшов до вікна. На дворі а ні вогника.
«Знову переселити кілька тисяч запорізьких черкасів ближче до Азова? Де знайти стільки військових людей, які добровільно покинуть домівки й переселяться в необжиті степи, де нині вільно гуляє не тільки вітер, але й загони кримського хана? Треба знову, як 1707 році, запросити до себе на службу сербських граничарів та інших православних з Балкан. Виділити їм землю, забезпечити зброєю: нехай обробляють землю і водночас охороняють південні кордони Імперії від набігів басурман. Так і зроблю. Завтра доручу Таємній раді підготувати указ про набір за кордоном єдиновірців для влаштування військових підрозділів прикордонної служби в Приазов’ї».
Петро повернувся до столу. На відміну від інших свічок, свічка у лівому нижньому кутку карти майже догоріла.
«Амінь!» - сказав Петро, перехрестився. Знову наповнив келих, випив і погасив свічки.
А що було далі?
Вже 10 жовтня 1723 року Петро I видав сербському майору Йованові Албанезу, якого добре знав ще з Прутської компанії, Універсал з дорученням набирати сербські гусарські полки, із призначенням їм постійних квартир на Україні:
«Обявляем чрез сие всем кому о том ведати надлежит; понеже Мы восприяли намерение в наших украинских городех содержать несколко полков конных Гусарских из сербского народа и для призыву и принятия в нашу службу вручили мы комисию Маеору Ивану Албанезу того ради мы сим обнадеживаем которыя ис помянутых народов придут доброволно в нашу службу то им давано наше жалованье також де рацыи и порцыи по их рангом и службам как они оное получали от Его Величества цесаря римского в прошедшие войны без всякой разности а кто из оных прибудут в наш империум в службу нашу з женами и детми тем отведутся для житья их земли и угодя и когда они в нашей империи на житье болшим числом поселятся то они будут от нас всемилостивейше призрены (и особливым и нашими привилегиями награждены – приписано на полях) кто же из афицеров вышеозначенного народа соберет и приведет в службу нашу целой полк и тому от нас дастся над тем полком чин полковничей, а ежели кто из них приведет в наш империум без ружья тем дастся ружье в зачет их жалованья по обыкновению Гусарскому в чем они могут быть без всякого сумнения благо надежны».
Одержавши від царя Універсал, майор Іван Албанез надав до Колегії іноземних справ план щодо вербування, формування, та оселення на українських кордонах сербських граничар «с фамилиями, сиречь з женами и детьми». Ця колегія планувала формування полків вести в Києві під наглядом київського губернатора. І лише тоді «когда полк соберетца, в тое время да будет ему определена служба, где Ея Величество повелит».
Албанез пропонував не вдовольнятися очікуванням переселенців на місцях, а «дать мне ж три паспорти по обикновению оставля имя на бело, которые имею служить для отпуску моих посыльщиков в Польшу, в Сербскую и Самоградские землю или куды путь надлежать будет.»
Майор Албанез отримав паспорти та 1200 крб. підйомних.
Незабаром він з офіцерами виїхав за кордон вербувати гусарів. Протягом зими-весни 1724 р. відбувалося знайомство граничар з текстом універсалу. Вже в травні 1724 р. Албанез роздав подорожні листи (паспорти) десяти штаб- та обер-офіцерам, в тому числі одному полковнику. Оселення австрійських військовослужбовців мало відбуватися на землях Прилуцького та Київського козацьких полків.
Австрійська влада негативно ставилася до переманювання військових дійсної служби. На щастя, «вже скорочених зі служби» в Австрії, на той час, було придостатньо.
Перші переселенці прибули до Києва 11 червня 1724 р. Серед них був сам Албанез, а з ним 2 капітана, 2 вахмістра та 14 рядових. Ще за кілька тижнів до їх прибуття Петром особисто було регламентовано порядок отримання граничарами військових російських чинів, та відповідної платні за службу. Граничари та їх родини рухались до Києва групами по 20-30 осіб.
У березні 1726 р. у полку було вже 341 чоловік, і це невраховуючи їхніх родин. Отож Албанезу протягом трьох років вдалося зібрати, хоча й невелике, але цілком боєздатне з'єднання. Аби вирішити проблему некомплектності полку, Військова колегія пропонувала розписати гусар по Слобідських козацьких полках, але офіцери-серби вблагали, аби, навпаки, гусарський полк доповнили слобожанами.
В середині 1728 р. команду майора Албанеза виводять з Києва та розміщують на зимні-квартири у сотеному містечку Прилуцького козацького полку - Варві. Там він пробув весь 1729 р. Нарешті Військова колегія вирішила, що полк для найкращого виконання службових функцій - охорони кордону, має бути оселений неподалік від турецьких володінь. На півдні від Української лінії, у Бахмутській провінції була Торська фортеця.
Так на довгі роки Тор (майбутнє місто Слов'янськ) став місцем постійного перебування Сербського гусарського полку.
Post scriptum
А як же там Камчатка? Петро І не забув про Камчатку і в грудні 1724 року видав указ про організацію Першої Камчатської експедиції, доручивши Адміралтейств-Колегії знайти відповідного начальника. Начальником став Вітус Берінг.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!