Від Чорних гір – до білих гір шлях довгий
Від краєвиду, який відкрився з лисої вершини гори, Івану Албанезу захопило дух. Внизу поблискував Донець, у водах якого віддзеркалювалися високі білі крейдяні скелі правого берега. На протилежному березі, за неширокою смужкою лісу, починався степ. Як не вдивлявся Іван, він не міг побачити обрію. Десь у далині степ непомітно переходив у небо. Над річкою кружляв шуліка, видивляючись із висоти здобич. Шлях, звиваючись, спускався до переправи й луків, що зеленіли соковитою травою вздовж берега.
— Донець, привіт! Я — Албанець. Білі гори, і вам привіт від Чорних гір моєї батьківщини.
Коні, відчувши річку, пожвавішали. Албанез махнув рукою, і вершники та візники, взявши під вуздечки коней, повільно рушили шляхом вниз до річки. Біля води майор покликав до себе свого заступника:
— Капітан Драгич! Вистав охорону, віддай команду встановити намети біля річки, за ними підводи півколом. Сплутати коней, рибалкам рибу ловити, зібрати хмиз, розпалити багаття, кухарям готувати вечерю. Виконуй.
— Слухаюсь, пане майоре!
Те, що вуха знатна буде, Албанез зрозумів тільки-но побачив, як у річці біля берега сплескується риба. Десь за пів години від річки потяглися перші рибалки з мокрими ятерями та неводами. Улов вийшов знатним.
— Пане майоре, подивіться, якого «карася» ми спіймали в очереті! — сказав капітан по-сербськи.
Обернувшись, Албанез побачив, як до нього підходить Драгич із якимось хлопцем, міцно тримаючи того під лікоть. На обличчі хлопця не було й тіні переляку. Було видно: він і не збирався вириватися чи тікати.
— Хто ти такий? — звернувся до нього російською майор. — Ти шпигуєш за нами?
— Ні, я не шпигую. Я тільки хотів дізнатися, хто ви та з якою метою тут зупинилися.
— А скажи-но, хлопче, скільки ти нарахував тут людей, коней і підвід? Ну чого мовчиш?… Гаразд. Судячи з твого одягу, ти — чернець із тутешнього монастиря. Так?
— Так.
— Передай своєму ігумену, що загін під командою майора Івана Албанеза, за наказом Високого сенату, рухається з Варви в Торський острог для подальшої служби. Зрозумів?
— Так, зрозумів, пане майоре.
— Як тебе звуть, хлопче?
— Іоан, чернець Святогірського монастиря Успіння Святої Богородиці.
— А я — Йован. Виходить, ми з тобою тезки? — зрадів Албанез. — Ну от і добре. Драгич, відпусти його.
Сотні літ стояв монастир сторожею на кордоні між володіннями кримського хана і московського царя. Довгий час його захищали лише братія, глибокий Донець, високі неприступні крейдяні скелі та глухі ліси. Та протягом останніх ста років монастир п’ять разів захоплювали й грабували бусурмани. І все ж — кожного разу він відроджувався.
Зараз у монастирі було всього сорок братів: вісім ієромонахів, кілька ієродияконів, решта — ченці та послушники. Крім них, при монастирі жили й робітники, що працювали на господарстві. Монастир мав ріллі та сіножаті, а ще на річці діяв невеличкий млин.
Отець Митрофан лише в цьому році став настоятелем Святогірського монастиря.
У двері келії постукали.
— Заходь, — промовив ігумен.
На порозі стояв чернець Іоан, один із братії, кому доручено було спостерігати за переправою.
— Пане отче, за версту на березі Дінця зупинився на відпочинок загін військових.
— Скільки їх?
— Та пів тисячі буде.
— Черкаси чи московити?
— Між собою говорять по-слов’янські. Чи то болгари, чи то серби — не зрозумів.
— Звідки й куди йдуть?
— Їхній командир, Іван Албанез, каже, що вони йдуть із Варви до Тора.
— Гаразд, Іоане. Іди й передай Албанезу, що я ласкаво запрошую його сьогодні на вечерю.
«Слава Богу за все — і за біль, і за радість, — подумав ігумен. — Після останньої руйнації монастиря на щедрі пожертви полковника Ізюмського полку Шидловського було збудовано новий кам’яний храм Успіння Богородиці. Добре, що загін Албанеза прямує в Торський острог. Там уже стоїть частина Ізюмського полку, а тепер фортеця стане ще надійнішим захистом від нападів із півдня».
Години через півтори, коли братія зібралася вечеряти, до трапезної увійшли Іоан і майор Албанез. Тричі перехрестившись на образ Богоматері, Іван звернувся до братії та ігумена:
— Дорогі мої браття-слов’яни! Я — Іван Албанез, майор Сербського гусарського полку. Ми йдемо до Торської фортеці. Наша задача — допомогти воякам Ізюмського полку відбивати можливі атаки війська кримського хана. Зараз нас небагато, але за нами прийдуть ще сотні: зараз вони гуртуються в Києві.
— Любий наш брате, Албанезе, — озвався ігумен, — ми раді вітати тебе й твоїх товаришів — єдиновірних із нами братів сербів і чорногорців! Нехай Господь допомагає вам у вашій справі.
Після молитви братія приступила до трапези. По її закінченні Албанез і отець Митрофан усамітнилися в келії. Ігумен уважно прочитав наказ Високого сенату.
— Пане майоре, скажіть відверто, — спитав він Івана, — невже скоро нова війна з турецьким султаном і кримським ханом?
— Так, святий отче. Сім років тому, після перемоги над персами, кордони Росії пересунулися до південного узбережжя Каспійського моря. Це дуже не подобається туркам. Скажіть, як далеко від Торського острогу до Азова?
— Всього чотири дні кінного переходу.
— От бачите. Треба негайно підсилювати частини Ізюмського полку в Торській фортеці. Незабаром зима, тож турки цього року, певно, не наважаться на великі дії. У нас є час як слід підготуватися. Слідом за нами прийдуть ще дві чи три сотні сербських вояків. Крім Ізюмського, зараз підсилюються й інші полки Слобідської України: Харківський, Охтирський, Сумський та Острогозький.
— Дасть Бог, відіб’ємося від нової навали, — промовив ігумен.
— Пане отче, хотів спитати: чи не можна нам у неділю причаститися?
— А чому ж не можна? Приходьте завтра, в суботу, на вечірню, сповідуйтесь, а в неділю — на причастя.
— А знаєте, отче, тридцять років тому я сам майже прийняв постриг…
— І що ж тобі тоді завадило, Іване?
— Це довга історія, отче.
— То нехай вона буде вступом до твоєї завтрашньої сповіді.
— Гаразд, отче. Тоді слухайте…
В ті часи північна частина Чорногорії перебувала під захистом Венеційської республіки й звалася Albania Veneta. Але той захист був ненадійним. Турки не раз вдиралися, руйнували православні церкви й монастирі, вбивали людей або брали їх у полон. Тому мої батьки вирішили переселитися на захід Чорногорії — на узбережжя Адріатики. Ми оселилися на маленькому острівці, з’єднаному з материком тоненьким перешийком. Це місце звалося Михольська Превлака. Колись тут стояв монастир, присвячений Архангелу Михаїлу.
За переказами, венеційцям-католикам той православний монастир був як більмо в оці. Два століття тому під час війни вони навмисно обстріляли його з моря і зруйнували. Залишилися лише руїни. Часто, ще хлопцем, я ходив туди, сидів серед обгорілих каменів і намагався уявити минулі події. Дивна річ: серед колишніх згарищ я відчував запах троянд. Батьки казали, що це ознака святості: за легендою, венеційці під час престольного свята підступно отруїли братію й вірян. Ті ченці стали святими мучениками — тому й пахне трояндами.
Якось, мені було вже тринадцять, батьки повезли мене на вересневе свято Михаїла Архангела до Цетинського монастиря. Напередодні мені наснився дивний сон: стоїть Архангел Михаїл з мечем посеред цілого, не зруйнованого храму і лівою рукою кличе мене до себе. Прокинувся я й завагався: чи їхати до Цетину, чи залишитися в руїнах монастиря на Превлаці. Та все ж послухався батьків.
Краще б я тоді розповів їм про свій сон… Бо після свята ми вже не повернулися додому. Почалася облога міста турками. А венеційці, відступаючи, підірвали сам Цетинський храм. Ніколи ані католики, ані мусульмани не шкодували православних святинь. Того дня загинули й мої батьки.
Я ж, разом з уцілілими ченцями й митрополитом, перебрався до монастиря Добрська Челія. Там я прожив вісім років. Спершу був простим робітником. Потім мене взяв під опіку ченець Даниїл. Він навчав мене Писання, і я вивчив напам’ять багато псалмів. Під його впливом я вирішив прийняти постриг. У 1697 році, після смерті владики Саватія Очінича, митрополитом і господарем Чорногорії обрали саме Даниїла. Я вже знав, що після постригу стану ченцем Мойсеєм.
Та знову явився мені Архангел Михаїл — цього разу на вершині високої гори. Звідти я побачив вогняне море, в якому палали православні храми. «Захисти!» — мовив Архангел і дав мені шаблю.
Я пішов до свого наставника владики Даниїла.
— Другий раз Архангел у сні дає мені наказ. Що ж мені робити: ставати ченцем чи воїном?
Даниїл довго мовчав, дивився у бік Чорних гір, а тоді промовив:
— Зараз у Чорногорії тисячі ченців моляться за перемогу, і тисячі вояків відбивають турків. Є брань духовна і є брань військова. Обидві важливі. Але не кожен монах може взяти до рук шаблю. Ти хоча б раз тримав її, Йоване?
— Ні, ніколи.
— От бачиш! — усміхнувся він. — Але вправними воїнами не народжуються, ними стають. Послухай мене: я можу відкласти твій постриг. Нам потрібні командири, що знають військову науку. Їдь до Австрії, вступи у військо, навчись воювати. Стань офіцером. Потім повернешся до Чорногорії, і твій досвід стане в пригоді. Ну а після перемоги — можеш і ченцем стати.
Я прийняв його слова як волю Божу. Отримавши з казни достатню суму грошей, я вже через два тижні вирушив до Відня. Нас, вихідців з Венеційської Албанії, за її межами всі називали албанцями, отож я під іменем Jovan Albanez вступив до гусарського полку. Щоб ви знали, пане отче, голодранців в гусари не беруть. На гроші, отримані від митрополита Даниїла, я купив коня, збрую, шаблю і мундир. За десять років у багатьох битвах довелось мені побувати. Досвіду набрався стільки… вистачило аби стати капітаном. Нарешті я виконав доручення владики Даниїла, я повернувся до Чорногорії.
Господар радісно зустрів мене у своїй резиденції. Наша розмова тривала довго, а під кінець він показав лист від московського царя, в ньому Петро I закликав чорногорців підтримати його у війні проти Порти. Я розповів господарю, що і в Австрії теж ширяться серед сербів листи московського царя з запрошенням на військову службу. Ми дійшли висновку, що війна між Петром I та Ахмедом III неминуча.
— Повертайся до Австрії, — сказав тоді мені владика Даниїл, — збери там сербських добровольців і рушай у Московію.
Так я опинився на службі в царя. Петро I доручав владиці Даниїлу бути його представником перед слов’янами Балкан. Навесні 1711 року повернувся до Чорногорії з царськими грамотами. Там я розвозив царські грамоти по Балканах. Під час Прутського походу командував сербським загоном. Цар не забув мою старанну службу на користь російської держави: мене призначили заступником полковника Михайла Милорадовича командира Гадяцького полку. Там я відповідав за артилерію, фортифікації й табори, дослужився до майора.
У жовтні 1723 року Імператор доручив мені вербувати сербських ополченців на Габсбурзькому Військовому Кордоні й переводити їх у Росію. Протягом п’яти років я займався в Києві комплектацією полку. Майже два роки мій полк пребував у сотеному містечку Прилуцького козацького полку – Варві. Нарешті я отримав наказ вирушати. Ось так, я і опинився тут, на чолі першого сербського полку.
Отець Митрофан довго мовчав. Його руки спочивали на колінах, очі ніби вдивлялися в далечінь, за обрієм якої стояли храми й монастирі рідної землі. Потім він тяжко зітхнув і промовив повільно, зважуючи кожне слово:
— А чи знаєш, ти майоре, що і я колись був військовим? Так – так, я – Капітан Шеїнков, десять років тому став монахом. А тепер, я – архімандрит і настоятель цього монастиря!
— Ви з капітана в монастир, а я з монастиря в майори? Дивні й несповідимі діла Твої, Господи! – промовив, перехрестившись Албанез.
— Майор, Господь двічі являв тобі Архангела Михаїла, останнього разу той давав тобі не книгу, а зброю. Видно, що доля твоя — не келія й тиша монастиря, а битви й походи. Не для власної слави, а заради православного люду. Шлях твій, Йоване, був важким і довгим. Від Чорних гір – до білих гір!
Майор Албанез схилив голову.
— Так, отче. Я розумію це. Та серце моє й досі болить за ту келію, якої я не обрав…
— Не журися, — перебив його Митрофан, і голос його став м’якшим. — Воїн, що боронить Церкву й людей Божих, інколи ближчий до неба, ніж монах, замкнений у стінах обителі. Бо молитва твоя — у грюкоті гармат, і піст твій — у нестачі хліба під час походу. Господь приймає різні жертви.
Албанез підвів очі — і в них спалахнув тихий вогонь надії.
— Значить, і моя дорога може бути угодна Богові?
— Може, — твердо відповів отець Митрофан. — Якщо пам’ятатимеш, що сила твоя — не від шаблі й не від чину, а від Того, Хто двічі посилав тобі Архангела.
В тиші залунали віддалені удари дзвону. Час вечірньої служби кликав обох. І вони підвелися разом: один — у рясі, другий — у мундирі, але обоє з почуттям, що доля їхня сплетена єдиною ниткою — обороною православної віри.
Через чотири дні полк майора Албанеза прибув до Торського острогу.
Post scriptum
Окремий Сербський гусарський полк був остаточно сформований в Торському острозі наприкінці 1731 року. Через чверть століття полк Албанеза послужив взірцем, і під Бахмутом були сформовані нові гусарські полки Райко Депрерадовича і Йована Шевича. В сербських родинах Торського острогу підростало нове покоління майбутніх гусарів. Дехто з них згодом поповнив третю роту гусарського полку Михайла Прерадовича.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!