Опівнічний айб

О, друже мій, зізнаюся в провині,

Давно було. У краю у однім,

Де вітер гне полин і мова дивна

А сонце біле гірш за суховій.

Там гори сині в мареві дрімали,

Там пил літав над табором густий,

Ми в армії від спеки проклинали

І день, і ніч, і світ цей непростий.

І був комбат. Суворий муж війни.

Суворовець. Гроза живих і мертвих.

Боялися не тільки пацани,

А навіть пси ховались у наметах.

А біля штабу, трохи осторонь,

Стояв сортир — фортеця польова.

Дві дошки, яма, морок і вогонь

Від запахів, що не знайдеш слова.

І якось я, вихований син мами,

Прокинувсь серед ночі у біді.

Не хтів іти під кущики степами —

Культура все ж лишилась при мені.

Та й до сортира лізти не хотілось:

Мов джаханнам, і щось там шаруділо.

Немов би злобний джин там оселився,

Чи, може, щось там здохло й теж смерділо

Тож тільки двері відчинив його тихенько,

Придумав компроміс я ідеальний

І лиш почав справлятись помаленьку,

Як:

...

— "в сторону! Ах, мать твою єбал я!"

Із чорного і темного сортира

Де смертний гріх і запахи жили,

Постала мокра пика командира

він глянув так, що ноги підвели.

О, друже мій, клянусь тобі Аллахом,

Я так не біг ні до того, ні після.

Летів крізь ніч переляканим птахом.

О, хоч би невідомим я лишився

І досі, як згадати доведеться

Ту ніч, той крик і погляд грозовий,

То вдячно б'ється в грудях моє серце,

Що я тоді лишився ще живий.

Є речі, що страшніші від війни,

Від мін, від куль, ворожої навали.

Обоссаний комбат

Нічний сортир.

І крик з пітьми.

І з ним служити далі.