ПРИМХИ ДОЛІ

Я поводилася, наче мене загіпнотизували. Було боязко відверто глянути в обличчя співрозмовнику, коли ми вже сиділи в кафе біля театру з виразною вивіскою «Арлекін», де актори зазвичай відпочивали.

– То розповідай, як ти? – якось надзвичайно приязно звернувся до мене чоловік.

– А ми одразу перейдемо на ти? – несміло озвалася я.

– Лідочко, а до чого формальності? Ми ж не в театрі вже, – засміявся у відповідь.

Ну й нахаба, подумала я, підвела погляд і завмерла.

– Ти наче побачила примару, але ж це лише я, – весело протарабанив пальцями по столику мій співрозмовник.

У цю мить у кафе зайшла жінка з театрального гардеробу, вона шукала когось очима і потім швидко попрямувала до нас:

– Пане Ковальчук! Зоряне! Ви забули в кабінеті шарф і капелюх.

Жінка віддала речі і вийшла. А я не могла оговтатися від хвилювання, переді мною сидів Зорян. Той самий мій залицяльник, з яким ми чудово провели час позаминулого року у відпустці. Я тоді довго хворіла і зрештою потрапила до будинку відпочинку на півдні. А Зорян привозив підлікуватися матір, тож ми часто гуляли втрьох вечорами. Жанна тоді, телефонуючи, не раз кепкувала з мене, що я знайшла собі нареченого одразу зі свекрухою.

– Це ти? Але як? Ти ж тоді нічого не сказав, що працюєш актором, – намагалася опанувати себе.

– Ти й не питала. У тебе наче був марафон – зробити якнайбільше світлин за відпустку. У мене загалом було враження, що ти боїшся жити і ховаєшся за об’єктив, – усміхався Зорян, неспішно попиваючи каву.

Я згадувала наші прогулянки вдвох, а таке траплялося, коли його мама погано почувалася, і намагалася пригадати, що про себе розповідав Зорян. Але він завше милувався природою та декламував вірші.

– То як ти живеш нині?

Я зітхнула, що мала йому розповісти? Робота і пошуки чоловіка для подруги через відвідування театрів – все, що відбувалося зі мною останнім часом. Мені хотілося знайомств, стосунків, хотілося бути частиною чогось важливого. Але я наче віддала гілку першості подрузі і була тихим споглядачем її пошуків. Із роздумів мене висмикнув дзвінок Жанни.

– Ти звільнилася? Розповідай, як все пройшло? – шморгаючи носом, розпитувала подруга.

– Давай потім, втомилася, – відповіла я і дала відбій.

– Тоді і я не затримуватиму, також маю справи, але цього разу ти від мене не втечеш. – Зорян записав мій номер телефону і запропонував: – Давай зустрінемося на вихідних.

Я не змогла розповісти Жанні про зустріч із Зоряном. Вирішила, що за нагоди, але не зараз. Вона і так вчинила мені допит, розглядаючи кадр за кадром у театрі. Але що я могла їй повідомити, коли мій діалог з кожним актором обмежився кількома реченнями.

У неділю я цілий день міркувала, чи йти на зустріч із Зоряном. Я її не сприймала як побачення, бо ми не мали ніяких планів і тоді на відпочинку. Але на зустріч у ресторан він прийшов з квітами, вручаючи їх, поцілував.

– Мені приємно, дякую. Але до чого це все? – я намагалася не сприймати серйозно те, що відбувалося. Певно розмови з Жанною спонукали думати про те, що з акторами не може бути серйозних стосунків.

– Знаєш, ти так швидко втекла тоді у відпустці, що занепокоїлася навіть моя мама, – Зорян взяв мене за руку.

– Так, мене терміново викликали на роботу. Але той поспіх вартував мені фотокамери. Адже я забула її в номері.

– Ось цю? – Зорян хитро усміхнувся і поклав на стіл пакет, а всередині справді була моя стара камера. – Сподівався, що зможу тобі її повернути. Хрещеник довго випрошував її в мене, але я не віддав.

У мене забракло слів. Тоді після відпустки я згадала про камеру одразу в потязі, але коли зателефонувала на рецепцію до будинку відпочинку, то мені відповіли, що нова зміна нічого не бачила.

Того недільного вечора я почувалася пречудово, як і у відпустці, мені було легко і затишно у спілкуванні із Зоряном. Зрештою ми почали зустрічатися частіше та частіше. Жанна, на диво, не виходила на зв’язок, і я вирішила, що вона на щось образилася. З’ясовувати стосунки не хотілося, так минув місяць, другий, і незабаром був мій день народження. Тож подруга мала неодмінно мене привітати, принаймні я на це сподівалася.