Вибір змінює все: Лис, що вкрав моє прокляття

Чи можливо визначити власне майбутнє? Скласти план і рухатися в такт власним переконанням, незважаючи на наслідки? Чи приведе це до бажаного результату?..

Ні!

Однозначно ні. Принаймні для мене рух за заздалегідь складеним сценарієм не увінчався успіхом. Яскравий випускний, золота медаль, вступні іспити — усе це було досить просто, і я впевнено йшов до своєї мрії, аж поки...

Якого біса! — крутилося в голові. — Лише мені досі не вдалося знайти місце в лавах педагогів. Я шість років ішов до цього і зрештою що?! А нічого...

От би набратися до безпам'ятства, заливши горе алкоголем... — плуталися мої думки, поки я виходив із задушливого метро.

Та навіть це не придушить ту жабу, що вже засіла десь там, у глибині душі! Практично всі з мого потоку знайшли собі місце, ще й виставляють усе це в соцмережах — от гівнюки!

Що зі мною не так? Зурочили? Прокляли? Майже серпень. Ні, до нього залишилися лічені дні, і людина, яка мала досягти успіху як викладач літератури, розпочне кар'єру офіціантом.

«Це якийсь суцільний сюр», — промайнула ще одна недолуга думка, коли мене виплюнуло пекельне нутро метро і я опинився серед шуму Києва й запаху розпеченого асфальту.

Зітхнувши, я дістав мобільник, що аж прилип до кишені. Він люто вібрував, сповіщаючи про вхідний дзвінок.

На тьмяному екрані висвітився незнайомий номер. Усередині знову засвербіло та озвалося відлунням: «Вибачте, набір завершено, ваша кандидатура нам не підходить». Сплюнувши під ноги, я підняв слухавку.

— Алло...

— Добрий день, Артеме Сергійовичу! — невпевнено долинув до мене крізь динамік жіночий голос.

— Так?

— Ой, нарешті! Знаєте, я вже деякий час намагаюся з вами зв’язатися й постійно потрапляю не туди. Факс спотворив ваші контактні дані, і мені довелося навмання набирати останню цифру! — З кожним наступним словом у її голосі поверталася впевненість. — Так ось, ви надсилали нам своє резюме, і я від імені Чернівецької шостої гімназії рада запропонувати вам посаду викладача зарубіжної літератури в старших класах із повною зайнятістю. У нас чудовий...

— Що?! — перебив її я. Від здивування в мене аж рука затерпла. — У Чернівцях?

— Так! — не вагаючись, відповіла вона, що збентежило мене ще сильніше. Виникло відчуття, ніби це я відірвався від реальності.

— Але... Я не надсилав вам своє резюме.

— Ви Варенько Артем Сергійович, випускник Київського національного... так?

— Так! Але... — я відчув, що починаю запинатися на півслові. — Я ще раз повторю: я впевнений, що не надсилав вам резюме. Тим більше — у Чернівці.

У слухавці — ні слова, лише потріскування. Потім почувся шурхіт паперу.

— Я... — розірвав тишу її збентежений голос. — Я ще раз усе уточню й передзвоню вам!

Відчуття перемоги від того, що мене визнали бодай десь, і водночас розчарування бо це «десь» — де завгодно, тільки не в Києві! змусили мене присісти на першу-ліпшу лавочку. Погляд застиг на машинах, що проїжджали дорогою, а думки остаточно сплуталися.

Так і не спромігшись зібрати все до купи, я попрямував додому, дорогою перебираючи в умі список усіх закладів, куди надсилав резюме. Але й гадки не мав, як сталося так, що воно потрапило аж в інше місто!

Я сидів за робочим столом, повсякчас поглядаючи на екран телефону, щоб не прогавити дзвінок, і перегортав папери в пошуках відповіді

Я, звісно, зневірився, але не Чернівці. Та й не надсилав би я резюме за межі міста — в цьому я був упевнений.

— Та як... і, що ще цікавіше, чому мені там ось так одразу запропонували роботу? Саме це й бентежило, змушуючи мене відсунути вбік потертий щоденник із моїм 10-річним планом на майбутнє. Слова, вибудувані в химерні речення, усі ці плани на папері, що вже встиг пожовтіти...

— А ще не так давно я відчував, що слова на папері мали силу, та в реальності усе це залишалося лише словами, які не мали жодного стосунку до тієї сили.

«Ну й загнув у порожній квартирі! Філософ, блін», — подумав я.

Що ж, на голодний шлунок точно нічого розумного на думку не спаде. Варто було подумати про щось приземлене, як раптом знову задзвонив телефон. Отож розмова продовжилася, і ми розговорилися.

Як виявилося, дівчина працювала медсестрою в тій самій гімназії. Вона з'ясувала, що мою кандидатуру запропонував один із моїх колишніх викладачів — Олександр Петрович. Чому саме медсестра займалася цими питаннями, я так і не наважився запитати. Анжела тим часом пояснила ситуацію, розповіла про гімназію та переваги роботи, а наприкінці додала, що директор готовий допомогти мені з пошуком житла.

«Невже в місті не знайшлося хоч кількох місцевих викладачів, що їм довелося шукати когось ззовні? Та ще й пропонувати такі умови випускникові?» — закрадалася в голову чітка підозра.

З усього почутого ставало зрозуміло, що в гімназії справді були проблеми з персоналом. Та й усі ці солодкі обіцянки — цілком пристойна, за київськими мірками, зарплата, допомога з житлом — для невеликого міста звучали підозріло заманливо.

З такими думками я, так і не давши однозначної відповіді, закінчив розмову. Вирішив залишити за собою хоча б найменшу можливість стати повноцінним педагогом цього року.

— Коли бідному оженитися, то й ніч мала. В такому режимі для мене й настав ранок.

На світанку, наливаючи четверту чашку кави, я так і не знайшов логічної відповіді. Вибору особливо не було, як і бажання переїжджати в інше місто аж на захід.

Тому я, як дорослий, вчинив за цілком робочим принципом: зателефонував батькам у Кривий Ріг.

Дорослість, самостійне життя… Усе це не має тієї ваги, як слово батьків. Після недовгої розмови чаша терезів хитнулася, і я усвідомив, що таке самостійність. Суха відповідь зводилася до того, що батько в моєму віці вже перетинав океан, тому відтепер гроші — тільки в борг, а щодо всього іншого: «не маленький, розберешся».

— Шана вам, мої хороші, що тут ще сказати!

На щастя, одразу після розмови з батьками Олександр Петрович усе-таки передзвонив, вибачаючись за непрохану допомогу.

— Та що вже тепер, — відповів я, посміхаючись, і ми домовилися про зустріч. Я одразу прийняв освіжний, економний холодний душ і попрямував до інституту.

Як каже народна мудрість: старість — не радість.

Виявилося, що Олександр Петрович просто наплутав із документами. Розмова лише підштовхнула мене до неминучого вибору: він ще раз при мені зателефонував директору гімназії, уточнив усі деталі й пояснив, як усе сталося.

— Що ж, — сказав я собі, покидаючи стіни інституту, — де наше не пропадало. Київ мене, щоправда, встиг закохати в себе, та протягом ночі я не раз цікавився Чернівцями. Гортаючи стрічки та сторінки, зрозумів: нехай місто й маленьке, але цікавим воно виявилося не менше, ніж столиця.

Як би там не було, ставати посміховиськом не хотілося, і відповідь потрібно було дати не затягуючи. Тому, повернувшись додому, я просто ліг і заснув. Не знаю, чи то від переживань, чи просто накрутив себе, зате спав, як після Дня студента — майже добу, не менше. Здається, саме цього мені і не вистачало.

Коли я прокинувся, у голові крутилася одна нав’язлива думка: принаймні на один навчальний рік.

Я вирішив спробувати почати з чистого аркуша. Без визначеного майбутнього і десятирічних планів. Просто взяти паузу. Чернівці стануть нею — всього на один рік.

Сумбурно зібравшись менш ніж за два тижні, я залишив столицю позаду й вирушив до Чернівців. Як виявилося, попри шість років життя там, знайомих, і тим паче друзів, після закінчення навчання залишилося небагато. Тож невеличка п’янка була моїм єдиним прощанням.

І ось я на пероні в Чернівцях.

Гул клаксонів змішався з грубими вигуками таксиста, що явно щось не поділив з молодим на вигляд циганом. Сонце пекло, і терпкий запах шміру в'їдався під шкіру. Перший, хто мене привітав, — поліцейський, від якого серце сховалось у п'ятах.

— Так ось яка вона — спецоперація «Стоп наркотик».

І я відчув себе маленьким котиком, що захотів назад до Києва...