Під краплями зоряної зливи

Чекаючи на потяг вона мимоволі позіхнула. Курява, яку степові вітри зносили з-під залізничних колій у цій країні була просто нестерпною, як і спека, яка зараз царювала в усій Європі. Годинник на станції пробив другу: ще доба - і вже вдома. Як давно вона не була в їхній крихітній, ледь запиленій конторі, яку шеф величав «гранд офісом» — лишень же пʼять співробітників й усього.

Дарма, що насправді це мала бути звичайнісінька службова подорож (не надто звичайнісінька, проте мусила бути хоч трошки на таку схожа), родичі вирішили протилежне, й замість трьох тижнів, вона простирчала у Сараєво аж два з лишком місяці. Добре хоч, що лист з поясненнями на тему: «Чому Лесько досі там і ще не повернулась?» дійшов без небажаних затримок. До вух віддалено линув шум пари, а в повітрі вчувався запах сажі, проте Леся зрозуміла, що паротяг уже коло перону лише тоді, коли якийсь нечупара ненароком штурхнув її й вона нарешті опам'яталась. Чомусь посміхнувшись, дівчина вихопила з кишені мобільний, який вона сама б ще з десяток років тому назвала «платівкою» — пласкенький же, ледь не просвічує, і нашвидкуруч надіслала комусь повідомлення — певно, про відбуття. Перевіривши багаж вона підхопила валізку й піднялась у вагон, що вже рушив й потихеньку рухався на північний захід.

***

За вікнами періодично змінювався ландшафт, проте степ витісняв будь-які натяки на різницю в кліматі.

Це почалось ще років з п'ятнадцять, якщо не з двадцять тому. Тоді вчені лише застерігали, що через потепління затопить пів світу, й багато-багато всього. І що ж? На це, звичайно, ніхто, загалом, не зважав. На жаль, щось, певно, пішло не так, і, замість потопу, більшість земель перетворились на степ або пустелі — деяк. Кумедно, Лесі пригадалось, як ще в класі шостому вона завучувала на зубок природні зони, і ці місця (якщо вірити вже пожовтілому атласу) мали бути гірською місцевістю, іще плюс мусонні вітри, які б зволожували повітря солоністю Середземного моря...

Тепер же, краєм ока помічаючи власне віддзеркалення, по той бік скла вона бачила лише сукуленти в компанії людських селищ; з щілинки у відкритому віконці в обличчя дихало жаром і пахло піском. У такі миті спогади приходять та йдуть геть самі собою. Справді, відтоді минуло вже десять років, навіть пригадати страшно. Рукою, не знати нащо, відмахуючись від похмурих думок, Леся почала ритись у валізці в пошуках ноута, який вона, як на зло, додумалась покласти на самісіньке днище. Чомусь саме зараз в голові замигтіли перші нариси для статті, а час для дівчини, як і для всіх нині — річ надто дорогоцінна. Пальці тихенько вдарялись у клавіші, поступово, рядок за рядком, перетворюючи сплутані думки на тези й аргументи.

Потяги завжди пробуджували в Лесі ностальгію. Може, через те, що вони ледь не останнє, що нагадувало їй минуле...? Гм...

Тоді вона йще тільки-но вчилась писати свої перші твори-роздуми, які спочатку ніяк їй не піддавались. Так, крок за кроком, як і зараз, рядок за рядком, вона вперше зрозуміла, чого ж вона насправді хоче від цього скаженого життя. В обіймах подібних думок на її обличчі сяйнула усмішка.

Раптом вагон, разом з Лесею, ноутом, валізкою й чашкою чаю на мить підстрибнув і знову став на колії. Напій розлився досить абстрактною плямою по скатертинці, стікаючи по ніжці на підлогу, а валіза, котру вона саме поклала на верхню полицю, з грюкотом злетіла додолу. Дівчина витріщила очі, вчепившись у крісло й намагаючись зрозуміти в чому ж річ.

«Що ж це? Вже?! А, звісно ж, від Угорщини ж уже місяць, як почали будувати...» — промигтіло в голові, й переляк ніби корова злизала. В новинах це стало ледь не сенсацією. Швидкісні потяги, ще й парові — справжнісінька рідкість у цих місцях. Завдяки дивовижній технології зрошування, яку розробили на Херсонщини задля підвищення ґатунку продуктів, пара, що її випускають паротяги, фільтруючись, перетворюються на вологу й фабричні дощові хмари. Точного принципу технології Леся не знала, однак була впевнена, що зараз таке вивчають у школі. Спочатку випари потягів використовували, як задумано — суто для городини й ні для чого більше, однак з часом вони зʼявились в мегаполісах і ще деяких величеньких містах для підтримання задовільних кліматичних умов. Крім того, від позаминулого року більшість доріг Укрзалізниці також перебудували під швидкісні. Відповідно, такі шляхи почали прокладати й по інших трансукраїнським маршрутам.

Витерши напій, що вже збирався перебратись на крісло, дівчина втомлено прикрила очі — справді, вона не спала вже третій день. Волонтерство, поєднане з постійним збором інформації, за останні дні занадто виснажило її й, майже не помічаючи того, вона потихеньку поринула в сонливе марення, в якому лише вона господарка й ніхто інший...

***

— Агов, пані! Панянко, прокиньтесь же! — чиясь рука легенько почала трясти її плече. В туманному сновидінні зʼявилась прозора постать, що скоріш нагадувала чудернацьке марево, ніж живу істоту. З кожною миттю вона змінювала свої обриси, доки не досягла форми старенького провідника. Вона розплющила очі.

— Га? Що? — глипала дівчина то на провідника, то за вікно, то на вбудований у стіну купе електронний годинник.

— Не „Га? Що?“, панянко. Потяг прибув на місце призначення - Київ, — не надто кваплячись, відповів їй сивий пан, немов звітуючи. — Вже десять хвилин як прибув, пані.

— Справді? — все ще не вірячи почутому, дівчина втупилась у дідуся.

— Вже з хвилини на хвилину відбуде, — продовжив старенький. — Звільніть купе, прошу.

Леся ще раз зиркнула на годинник, на її обличчі в ту мить промигтіла вся палітра можливих емоцій людини, що проспала час зустрічі.

— Так, так, уже йду, вже йду — хапаючи речі вона ледь не вистрибнула з купе без свого ноута. За давньою звичкою, про першопричину якої вона вже почала забувати, Леся тричі перепросила перед провідником, що побажав їй щасливо дістатися домівки, й швиденько вибігла на перон. Там на неї вже десять хвилин терпляче чекали.

— Ти заснула там, чи що? — Марк уже вихопив у неї багаж і з виглядом усесвітнього героя почісував макітру, майже не дивлячись на дівчину, ніби страшився ненароком глянути на неї. — Ой леле, яке воно важке!

Діставши ключі він попрямував до мобіля: треба було запхати ту кляту (до того ж ще й справді непіднімну) валізу до багажника.

— Ну... Так і є, — знизала вона плечима, вже вмощуючись на задньому сидінні.

— Що, невже так погано? — невміло ховаючи стривоженість спитав хлопець. — Виглядаєш не дуже...

— Та ні, начебто... — мимоволі, немов крізь сон, відповіла дівчина, проте за мить стрепенулася й радісно додала, витягнувши вказівний палець разом із правою рукою вгору:

— До речі, я нарешті знайшла їх!

— Кого? Ти все ще засинаєш? — уже не ховаючи занепокоєння, спитав хлопець, сідаючи й заводячи двигун. — Може, поспиш сьогодні годинку-другу, га?

— Та ти що! — по-дитячому здригнулася та всім тілом, вдаряючи кулачками колінки. — Сьогодні ж маємо продовжити. Розслідування не мало затягнутись... Терміново їдемо в наш... Офіс... — позіхнувши вона потягнулась і, хитаючись у ритм мобіля, тихенько заклювала носом, ще продовжуючи крізь сон мимохіть щось мирмотіти. Хлопець полегшено видихнув. В решті решт, він не менш за інших хвилювався як через Лесю, так і через успішне «занурення», сподіваючись, що „Лесько” не накоїла нічого зайвого.

— Ну, я запропонував, — ще тихіше промовив, мовби й сам до себе, Марк. Знизивши режим мобіля до економного, щоб навіть кондиціонер було ледь чути, він таки попрямував до їхньої контори. Враховуючи, що станція була на дванадцятому поверсі Залізничного центру Києва, до контори летіти якихось десять хвилин. Усе, як вона того хотіла. Хоча й підозрював, що Леся не прокинеться ще з годинки дві, а то й три. — Казав же, дурненька, — з посмішкою він подивився на неї через дзеркало заднього виду. — Гой, лишенько мені, доведеться-таки їхати... — сумно влігся на кермо. За бортом починало не надто сильно, однак накрапати. Зазвичай, у цю пору не бувало хмарних днів...

Марк був ледь не найнепримітнішою людиною, що у свої двадцять чотири лише й займався тим, що охороняв найціннішого (до того ж ще і єдиного) редактора в їхній вебгазеті й намагався хоча б нагадувати своєю діяльністю менеджера, що організовував діяльність їхньої дивакуватої компанії. Тоді — за тиждень до Лесиної двомісячної подорожі — вони спіймали декілька досить цікавих екземплярів. Ті намагалися провернути щось подібне до теракту, навіть зброю з вибухівкою контрабандою провезли. Пощастило, що замовникам з міністерства були потрібні лише дані з компа секретаря тієї організації — це вони змогли з легкістю зробити й із контори, нікому при цьому не ламаючи рук і не ризикуючи зайвий раз своїм життям. Однак усіх їх майже відразу забрала служба безпеки, й більше вони нічого про тих виродків не чули.

— Знаєш, — ледь-ледь почулося з-за спини. — Вони знову заворушились, ті виродки, що з боліт. Може, й тепер щось готують... — її голос непомітно затремтів. — Ми так старались, щоб їх і сліду не залишилось, а вони все лізуть і лізуть... Дідько...

Марк нічого не відповів. Він не знав, як розрадити її. Коли справа йшла про Київ чи території України можна було б коїти, що заманеться й ловити будь-яких поганців — із замовленням чи без нього. Однак інші країни — не їхня юрисдикція; таке надто неможливе в виконанні навіть для їхньої нічної напівдетективної агенції, що вдень була редакцією вебгазети.

— Все одно хочеш їхати в офіс? — ніби не бажаючи наближатись до їхнього місця призначення, упирався він.

— Угу, — набурмосено пробубніло ззаду.

— А якщо я візьму й не повезу тебе туди, га?

— То будеш трясцею...

— Що ж, — схоже, жарт не пройшов. — Красно дякую... Підеш на зорепад? — вирішив він хоч якось урятувати розмову й змінити тему. — У честь Дня незалежності на одну ніч відкриють захисний купол, памʼятаєш?

— Памʼятаю... — замислено відповіла вона, спостерігаючи за черговою краплею, що повільно стікала по склу. — Не знаю... Може — а, може, й ні...

— А якщо я тебе запрошу? — речення відзеркалилося від лобового скла й дійшло до вух дівчини. Ті слова нагадували клубок ниток, який неможливо розплести. Її лякали подібні речі — вона не могла зрозуміти їх у всій повноті. Не сенс слів, ні. Те, що ховають за собою такі слова.

— Занадто багато «якщо» в одному діалозі. Тавтологія...

— То яка відповідь?

Леся мовчки вистукувала монотонний ритм на віконці, ніби награючи якийсь байдужий дощовий ноктюрн. «Дійсно, — з сумною усмішкою подумалося Маркові. — І на що ж я так кожного разу очікую та, як дурень якийсь, розраховую...».

— Я подумаю... — відводячи погляд від свого зображення в дзеркалі заднього виду, повільно відповіла дівчина й трохи зліше, ніби бунтуючи, додала: — Вези нас швидше до редакції!

— Слухаюсь, моя господине, — з награною ввічливістю змахнув він рукою й завернув за ріг. — Покращало, чи що...?

— Чи що... — чи то відлуння, чи то вона й справді погодилась...

***

День наблизився до свого заходу якось навдивовижу швидко, залишаючи за собою неприємне відчуття (не враховуючи того, що з їхньою роботою майже неможливо дозволити собі вихідний). Здавалося б, дощу не було ні кінця ні краю. На переходах декількома поверхами нижче снували різнобарвні плями парасольок, з-під котрих час від часу визирали чобітки.

«Є дощ — нема зорепаду», — так гадалось їй, коли вона виходила з під карнизу редакції під прозорою парасолею. Парад вона пропустила, на концерт вона не піде. Що завжди її дивувало, так це те, що хмари зникали лишень тоді, коли відкривають купол. Нащо ж хмари, коли сонце можна побачити лише чи не раз на рік...

Не помічаючи того, вона опинилась у парку на одному з дахів сусідньої компанії. І хоч він все ще нагадував дівчині оранжерею ботанічного саду, штучне насадження мало надзвичайний вигляд. Десь за двісті ліктів по девʼятому поверху пронісся черговий швидкісний потяг. Злива, що шуміла у верхівках дерев заспокоювалась. На зрошених дощем листках барбарису відзеркалилось небо — таке рожеве, все у, ніби намальованих олійними фарбами, хмарках.

Купол почав опускатись.

«Уже час...» — промигтіло в голові, й вона, опустивши складену, ще вологу парасольку, подріботіла на дах редакції.

***

— Ти тут? А я тебе всюди шукаю. Ти чого слухавку не береш? — голос наближався зі сходів. У Марка трохи збилось дихання.

— Вимкнула... — тихо, повільно промовляючи кожен склад, відповіла дівчина, дивлячись на місто.

— Гаразд... — він змірив її поглядом, зітхнув і продовжив: — Памʼятаєш, ти казала, що знайшла «їх»...

— Так, а що? — вона з цікавістю обернулась.

— А вони — тебе. Їх затримали коло твого поверху. Тепер все на деякий час позаду.

Щось ніби гупнуло по внутрішніх вухах.

— Як чудасно... — дівчина повторила слова улюбленої героїні, втомлено подивилась ніби крізь нього в небо й раптом підняла вказівний палець кудись вгору. — Дивись, впала.

Вони підняли очі в небеса, де одна за одною летіли сяйливі краплі зорей. Здавалося б, було чути як вони розбиваються в стратосфері й з кришталевим дзвоном розсіваються.

— Сідай швидше, — тихесенько додала вона.

... Час від часу було чути радісні скрики, веселі теревені. У теплому повітрі ще висів запах дощу. Леся ніколи не думала, що так буде радіти простому небу після тяжкого дня. Вона мимоволі притулилась до Маркового плеча. Він жартома розтріпав її не надто довге волоссячко і якось по-дитячому цьомнув у чоло.

— Як добре, що ти нарешті повернулась, — прошепотів Марк, обіймаючи її. — Я скучив...

— І я, — прихилилась вона ще ближче, а в небі все дзвеніли зорі.