Цифровий привид. (серія "Львівський детектив")

Січневий вечір цього року видався надзвичайно холодним навіть для Львова. Густий, сивий туман, який місцеві називали «мрякою», заповз у вузькі артерії старого міста, ковтаючи світло ліхтарів та обриси старовинних будинків.

Артур Ковальський, людина, чий інтелект працював з точністю швейцарського хронометра, сидів у кріслі у своїй вітальні на вулиці Саксаганського. На столі перед ним лежала розібрана клавіатура механічної друкарської машинки та горнятко чорної кави, від якої йшла тонка цівка пари.

— Друже мій, — промовив він, не повертаючи голови, — залиште ваші нотатки про «Справу синього самоката». До нас іде справжня драма, замішана на візантійському ладані та людському страху.

Я підійшов до вікна. Внизу, біля під’їзду, зупинилося таксі, з якого вискочив чоловік у дорогому кашеміровому пальті. Він озирався так, наче за ним гналася зграя вовків.

За хвилину Микола Сич, відомий у Європі реставратор сакрального мистецтва, уже сидів навпроти нас. Його руки тремтіли.

— Пане Ковальський, я не вірю в потойбічне, — почав він хрипко.

— Але як пояснити те, що я бачу на власні очі в Вірменському соборі? Кожної ночі о 03:03, у годину, яку називають «часом мерців», у закритому дворику з’являється постать ченця з обличчям, закритим куколем. Він проходить крізь стіну каплиці «Голгофа». А вранці ми знаходимо на старовинних плитах свіжу кров. Це не просто плями — це калюжі, які ще не встигли згорнутися!

Ковальський підняв брову.

— Камери? Датчики руху? Двадцять перше століття на дворі, Миколе.

— Камери фіксують лише білий шум і спотворення, — відповів Сич. — Датчики не спрацьовують. Охорона звільняється один за одним. Місто гуде, що дух старого вірменського єпископа повернувся помститися за те, що під час реставрації ми потривожили крипту.

Ми вирушили до Вірменської церкви негайно. Вночі цей храм виглядає як портал у Середньовіччя. Ковальський не шукав привидів. Він став на коліна і почав досліджувати шви між плитами, використовуючи лазерний далекомір та портативний газоаналізатор.

— Дивно, — пробурмотів він.

— Повітря тут має надто високий вміст фторованих вуглеводнів для старого собору.

Ми сховалися за колоною. Рівно о 03:03 повітря у дворику наче згустилося. Зі стіни, де височіла дерев’яна скульптурна композиція «Голгофа», повільно випливла висока постать у темній рясі. Вона рухалася без звуку кроків. У руках «чернець» тримав чашу. Дійшовши до центру, він різким жестом виплеснув вміст на землю.

Я відчув, як по спині побігли мурашки. Постать розвернулася і просто... розчинилася у повітрі біля глухої стіни.

— Досить театральщини! — вигукнув Ковальський і кинувся вперед, розпилюючи з балончика звичайну вогнегасну піну в те місце, де щойно стояв привид.

Піна не осіла на підлогу, а немов обліпила невидиму перешкоду. Ми побачили контури металевої конструкції. Ковальський ривком смикнув за непомітний важіль, прихований у різьбленій дерев’яній колоні.

Стіна не відчинилася — вона виявилася високотехнологічною панеллю, обклеєною тонким шаром пісковику. За нею відкрився простір, заповнений шумом вентиляторів.

— Оце так «Голгофа», — сказав Ковальський, вказуючи на ряди новітніх серверів, що миготіли синіми вогнями.

Фінал виявився куди прозаїчнішим і водночас цинічнішим. З темряви ніші вийшов... сам Микола Сич. Але тепер він не тремтів. У його руці був пістолет.

— Ви занадто розумні, Ковальський, — мовив реставратор.

— Саме так.

А це його «цифрове золото»,

ціла підпільна лабораторія майнінгу.

Під час реставрації він знайшов порожнину в стіні, яка веде до підземель, що мають пряме підключення до потужного силового кабелю міської Ратуші. Безкоштовна енергія, ідеальне охолодження від товстих стін.

— А привид? — запитав я, приголомшений.

— Голографічна проекція, — відповів Ковальський.

— Фторовані вуглеводні, які я виявив, — це залишки спеціального диму для візуалізації лазерних променів.

- А «кров»?..

— Кров була справжньою, — усміхнувся злодій. — Я купував її на бійні. Калюжа вже була, коли ви прийшли. Але її ніхто не помічав, допоки не помічали "привида".

Ніщо так не відлякує забобонних львів'ян, як запах свіжої крові в церкві. Це гарантувало, що сюди ніхто не застромить носа.

Ви мали рознести цю інформацію по цілому Львові...

Проте Сич недооцінив одне:

Ковальський заздалегідь викликав поліцію через мобільний додаток, ще коли ми оглядали дворик. Сирени розрізали тишу Вірменської вулиці.

Коли реставратора виводили в кайданках, Ковальський підняв з підлоги маленьку деталь — частину проектора.

— Знаєте, друже мій, у чому була його головна помилка? Він вибрав 03:03. Це занадто клішовано для справжньої містики. Справжні привиди не користуються розкладом потягів.

— Ходімо снідати, — сказав Ковальський.

— Після такої ночі я заслуговую на найбільший сирник у цьому місті.

(усі персонажі та події є художнім вимислом)