На три секунди довше

На світлофорі вже загорівся зелений, проте Лана рушила вперед лише через кілька секунд, які й так спливали надто швидко.

Ранок. До офісу адвокатського бюро «Захист» залишився один квартал пішки від зупинки громадського транспорту. Дівчина насолоджувалась запахом ранньої весни, що прийшла у столицю аж в кінці березня, та свіжоспечених булочок, що долинав з пекарень та кавʼярень вздовж тротуару.

Після двадцятиградусних морозів, регулярних ракетно-шахедних атак, відключень світла по графіку і без, відсутності води і тепла по кілька днів, а іноді й тижнів, всі вони - жителі лівого берега Києва, якому дісталося цієї зими 2026 року найбільше - не здалися, вистояли і, о диво, жили далі. Тепло до квартир повернули, воду теж, а світло стали вимикати значно рідше.

Крокуючи на невисоких підборах весняних чобітків та в легкому пальті Лана пригадувала, як цілісіньку зиму її двоюрідна тітка Жанна, що проживала в сонячній Іспанії, вмовляла племінницю приїхати до себе.

Насправді Жанна робила це завжди, коли телефонувала їй. Ще задовго до лютого 2022-го, ще задовго до її вступу в університет. І не те, щоб дівчина не мала коштів на дорогу до тітки - вона мала. Достатньо навіть аби «зачепитися» в Іспанії, знайти роботу і почати жити якесь зовсім інакше своє життя. Проте, не мала бажання. Її дім був тут і цього було достатньо аби спати під трьома ковдрами в трьох штанях і светрах при десяти градусах тепла в зйомній квартирі, змивати унітаз набраною у десятилітрові бутлі технічною водою і ходити в «пункт незламності», щоб зарядити телефон та принести додому окропу аби заварити «мівіну». Мити голову в раковині офісного туалету і там же сушити її феном, бо тільки на роботі був потужний генератор. Але сонячної Іспанії все одно не хотілося.

Лана постійно сиділа на чаєві з підвищеним вмістом лимону та імбиру, щоб бува не захворіти від таких температурних «американських гірок», але зима закінчилася, а бронхіту, пневмонії чи запалення нирок в неї так і не сталося. Тож, вкотре подякувавши своєму тілу та вищим силам за міцне здоров’я, дівчина підняла обличчя до сонця та посміхнулася його першим промінчикам, що якраз показалися із-за густих білих хмаринок.

Вона надто занурилася у власні думки, не помітила під ногами маленьку ямку в асфальті та добряче спіткнулась, мало не зламавши у ній каблук. Проте додолу не звалилася.

Якийсь підліток, що проходив повз, вчасно схопив незнайомку за передпліччя не даючи впасти. Хлопець мав волосся неприродного сивого кольору, явно фарбоване і стрижене в одному з цих новомодних барбершопів, та доволі мелодійний голос.

– Жіночко, ви не забилися?

«Жіночко…» - подумки зітхнула Лана.

Їй же в кінці червня має бути лише двадцять шість. Хоча, мабуть, для осіб народжених після 2010-го такі, як вона, здаються тридцятилітніми підстаркуватими бабцями.

– Все ок. - поспішила відповісти дівчина та сама того не помітила, як подивилася підлітку в очі. А цього робити аж ніяк не можна було.

Лана намагалася не дивитися в очі незнайомим людям. Ні на вулиці, ні в магазині, ні в кафе. Просто тому, що не хотіла нічого про них знати. Достатньо було тієї жменьки знайомих, про яких вона знала все, варто було лише поглянути їм в обличчя.

Те, що хтось назвав би даром, для дівчини було справжнім прокляттям без надії на одужання та скидалося більше на дрейф по безмежному океану суцільного лайна у крихітному човнику під іменем «совість». Лана гребла в тому човнику все своє життя і цілком успішно вигрібала, переважно тому, що давно змирилася зі своїм становищем. От тільки ні цілі, ні призначення, ні сенсу так і не побачила.

Небесна блакить очей хлопця, що не дав їй розпластатися по холодному асфальту, вже заклубочилася густим чорним димом, який поліз спочатку на його щоки, тоді підборіддя, тоді шию й спускався все нижче ховаючись за коміром синьої куртки.

«А йому ж мабуть і пʼятнадцяти немає…» - промайнуло в її голові.

Хоча, це не зажди залежало від віку. І сказати напевно, що такого пережив чи зробив цей підліток, Лана б теж не змогла. Бо ця чорнота мала мільйони відтінків і могла означати лише суцільний біль, відчай та поступову смерть його душі.

Очі - дзеркало душі. Навіть ті, хто добре знав цей вираз, все одно не змогли б зрозуміти, що бачить в людях дівчина. А якби намагалася комусь пояснити, то навряд чи змогла б вчитися, працювати і знімати житло у столиці. Була б під надійною опікою держави у палаті з мʼякими меблями та в білій гамівній сорочці.

Зрештою, відвівши погляд від хлопця, вона забрала свою руку з його на диво міцних долонь і пішла вперед швидше.

Лана не завжди була такою. Вона добре памʼятала період свого життя, коли була нормальною. А от день, коли це сталося - не запамʼятала. Просто одного вечора, коли мама черговий раз випустила її з погреба, в якому так часто замикала, аби лише зберегти доньчине життя, дівчинка побачила материні очі іншими - яскраво-блакитними - хоча, завжди пам’ятала їх світло-сірими і глибокими, точно такими ж, як у неї самої. Відтоді одинадцятирічна Лана більше не бачила справжнього кольору райдужки навколо зіниці, на яку б людину не поглянула - там завжди буяла небесна блакить. З одним єдиним нюансом: блакить починала вивертати назовні все, що було сховано в людини всередині.

Тоді ще малолітня дитина не знала, що означають червоні струмочки, що текли по щоках, плечах і покривали долоні аж до запʼястя, а іноді по самі лікті, або скільки дозволяв побачити одяг. Не знала, що означає брудно-зелена субстанція, що стікала з них в напрямку грудей та живота і сягала колін. Не знала, що означають сірі, фіолетові чи коричневі клубні диму, що кружляли навколо голови, або мерехтливі золоті зірочки, ніби вкраплення у білосніжних очних білках.

Вона боялася говорити мамі, бо боялася, що їй розріжуть череп і дістануть мозок (дівчинка бачила таке в одному фільмі, що любив дивитися той монстр, якого час від часу доводилося кликати татом). Хоча, напевно, навіть такий кінець був би кращим, ніж її постійне життя в тенетах суцільного страху та фізичного болю. Згодом монстра не стало. Потім не стало й матері, а більше сказати було нікому.

Проте, Лана росла і поступово почала розбиратися зі своїм божевіллям. Виявляється - їх сусід вбив двох людей. Його дружина зраджувала йому таку кількість разів, що болотяна субстанція сягала аж до її пʼяток. А чотирнадцятирічна однокласниця зробила аборт - червоний струмочок крові досяг живота та вималювався у хрестик нижче пупка, коли вони купалися на озері і Ксюша була в купальнику.

Відтоді дівчина намагалася ігнорувати той факт, що в людей є обличчя, а разом з ним - очі. Цим вона завжди відштовхувала від себе оточуючих, але по іншому жити просто не вміла.

Дійшовши нарешті до роботи Лана потягнула на себе важкі скляні двері офісу і пірнула в середину. На годиннику була лише восьма тридцять, а за рецепцією вже сиділа Каріна. Каріна єдина, хто приходила на роботу раніше за інших. Вона відповідала на телефонні дзвінки, приймала пошту, слідкувала, щоб у кавомашині на кухні було достатньо зерен, а в куллерах достатньо води. Раз у місяць проворна дівчина замовляла до офісу канцелярію, миючо-чистящі засоби та засоби гігієни у вбиральню. Разом з тим в її підпорядкуванні була й одна єдина прибиральниця, що приходила щоденно в кінці робочого дня.

– Доброго ранку, Лано Валеріївно! - засяяла колега своєю стандартною посмішкою.

– Карін, ти чого? Ми ж тут одні… - втомлено протягнула Лана знімаючи з голови бежевий шарф, на тон темніший за її пальто.

– Подивись направо… - тихенько процідила крізь зуби та. - До Макаровича Шелест прийшов. Я тут з половини восьмого стирчу.

За своїми роздумами про фарбованого підлітка з вулиці дівчина не помітила, що метрів за двадцять далі по довгому коридору офісу їх бос розмовляв з відвідувачем біля дверей свого кабінету. Чоловіки стояли в профіль і Лана, кинувши швидкий погляд, одразу відвела очі аби лише не розглядати обличчя чергового незнайомця.

Те, що директор зʼявився на роботі раніше девʼятої, коли тут навіть пожежі немає, свідчило лише про те, що цей Шелест був якоюсь важливою «шишкою».

Лана наблизилась до рецепції і так само тихо запитала в Каріни стискаючи між пальцями свій шарфик:

– А то хто?

– Ну, камон… - закотила очі колега. - Шелест, котрий «мовчуна» від довічного врятував. Ти де літаєш?

В їх адвокатському світі були свої супергерої, котрі вигризали справедливість та правду зубами з асфальту. Діставали її з-під пласта землі і впевнено виносили на світ Божий. Були, звісно, й свої негідники, що стабільно й вперто ховали ту справедливість назад, але Вадим Тарасович Шелест відносився до перших. Він спіймав свою заслужену зірку, коли сім років тому розкрив скандальну справу вбивці-педофіла, зробивши роботи більше, ніж усі слідчі Київської області разом узяті.

В лісах під Білою Церквою неочікувано, але з послідовною періодичністю почали знаходити тіла зниклих школярок - зґвалтованих тупими предметами, розчленованих і акуратно складених в пакети. Одна, друга, третя.

Батьки були в паніці, дітей не випускали з домівок, а поліція розводила руками. Маніяка все ж дуже швидко вирахували та повʼязали. Ним виявився шістнадцятирічний місцевий мешканець з доволі пристойної сімʼї.

В дворі їх будинку цілком очікувано знайшли якісь клапті одягу тих дівчаток, в його кімнаті навіть зошити з їх рюкзаків, а на самих тілах, відповідно, сліди підлітка. Речових доказів було так багато, що аж вивертало. Матір хлопця заледве врятували від інфаркту, а батько виклав усі гроші світу найнявши одразу трьох адвокатів, котрі один за одним теж розводили руками, мовляв - навіть на 25 не витягнуть, буде довічне.

Доведені до відчаю батьки згодилися на державного представника захисту Шелеста, який працював на тій роботі за відверті копійки і чисто «для душі», а ще виявився єдиним, хто повірив у невинність хлопця, хоча його клієнт за весь час не вимовив жодного слова, за що й отримав своє прізвисько. Суд тривав півроку і півроку підліток мовчав.

Самому Господу Богу відомо скільки правил порушив Вадим Тарасович забираючись на подвірʼя, в сараї, гаражі та будинки усіх можливих підозрюваних, сусідів та родичів свого підзахисного в пошуках хоч найменших слідів, доки не знайшов справжнього педофіла. Ним виявився рідний дядько «мовчуна», що спокійно підкинув племіннику речові докази, ще коли знайшли першу його жертву. А самого хлопця шантажував одним єдиним відеозаписом - на ньому він ґвалтує його чотирнадцятирічного і погрожує показати ролик усім родичам, друзям, однокласникам та, звісно, викласти в інтернет.

Як результат, виродок-дядько все ж отримав довічне, а Шелест натомість отримав феєричних піздюлєй на роботі і службове розслідування зверху за незаконно зібрані докази. Посидів місяць у вимушеній відпустці та повернувся в стрій вже відомим та шанованим адвокатом з жирним плюсиком в кармі та дулею замість зарплати.

«Мовчуна» відправили в центр реабілітації, а через рік він вийшов і подався вчитися на лікаря.

Лана знала історію від А до Я, бо журналісти ще довго перемивали кістки нещасній родині з притаманною їм цинічністю, і тільки лінивий не написав свій «важливий» коментар під черговим постом у соцмережах.

– А, той Шелест… - видихнула нарешті дівчина. - Я вже й забула… Макарович за ним півроку ганяється. Чому саме зараз?

– Він кілька тижнів, як з Європи повернувся. - шепнула Каріна затуляючи долонею рота. - Я підслухала, коли їм каву в кабінет заносила.

– Мажор із ксивою? Чи справку має?

– Думаєш, інвалідність?

– А ти давно бачила, щоб пересічний українець чоловічої статі спокійно перетинав кордони в обох напрямках? - закотила очі Лана.

– Ну, він же адвокат… - солодко протягнула Каріна не відводячи спокусливого погляду від гостя. - І займається плаванням.

– Що? - така констатація факту геть збила з пантелику.

– Широкі плечі, міцні руки і трохи худорляві при цьому ноги. Кажу тобі, точно плаває. - пояснила колега у відповідь на здивований погляд навпроти. - У мого діда подібна конституція тіла, а він в минулому професійний плавець.

– Йой. Нехай буде. - випалила Лана перше, що прийшло в голову, бо думала геть про інше. - Все одно нам усім тепер глина…

– Еее… чого б це?

– А ти подумай сама. Зараз цю новоспечену в колективі «зірку» Макарович посаде в окремому кабінеті, ставитиме нам всім у приклад, як правильно працювати, а ми з тобою будемо лише підносити каву йому та його клієнтам-педофілам.

– Я не пʼю каву з педофілами, якщо що! - озвався з-за її спини чоловічий голос. Спокійний і красивий. На тон нижчий, ніж вона уявляла.

«Ой, бля-ааа…» - промайнуло в голові голосне та протяжне зітхання, а дівчина тим часом заплющила очі боячись ворухнутися.

Ну, звісно, Каріна ж торкалася комірця своєї блузки і навіть намагалася жестом закрити їй рота, водячи пальцями біля шиї та міцно стиснувши вишкірені зуби. А мала б натомість крикнути: «Лано, помовч, «зірка» рухається сюди!»

Шкода, що вона так захопилася своїм невдоволенням, що вчасно не зрозуміла натяку. Може, не згорала б тепер від сорому.

– Ну, й оскільки Ви вже знаєте моє ім’я, то чи можу я дізнатися Ваше?

Лана повільно повернула голову вправо приготувавшись черговий раз дізнатися чужі таємниці і побачити, як з людини ллється всяке лайно, але вперше в житті цього не сталося.

Небесна блакить очей співрозмовника була просто блакиттю і все. В ній плавали маленькі білі хмаринки і яскраво світило сонце, ніби дівчина справді дивилася в небо. Від здивування вона навіть не помітила, як трохи відкрила рот.

Чоловік натомість протягнув вперед долоню в надії все ж таки привітатися.

Лана опанувала себе швидко та вже збиралася подати йому свою, але забула про шарф, що досі міцно стискала в руках. Він впав під ноги і дівчина різко нахилилася аби підняти річ. Нахилився й Шелест. Удар був не сильним, але достатнім аби вона втратила рівновагу і заледве не звалилася на спину. Вадим притримав за плече, не даючи впасти. Іншою рукою потирав собі лоба та посміхався.

– Вже вдруге за ранок… - ніяково зітхнула Лана. - Пробачте…

– Пусте… - прошепотів той.

– Вальчук Лана Валеріївна. - відповіла вона зрештою на привітання.

– Це скорочено від якого? Світлана? Мілана? Може, Оксана? - шкірився чоловік аби трохи позбиткуватися.

– Оксана. - цілком серйозно підтвердила дівчина і швидко забрала свою долоню з його міцного потиску руки. - Ви перший, хто так легко здогадався.

Каріна за рецепцією зронила голосний смішок й одразу ж прикрила долонею рота.

– Хоча, коли я востаннє заглядала в свідоцтво про народження, там в стрічці «імʼя» було лише чотири букви.

Вадим не відповів. Він ще раз широко всміхнувся та швидко попрощався:

– Радий знайомству, Оксано. - кинув погляд в сторону. - На все добре, Каріно.

І зник за скляними дверима виходу.

– Боже, який придурок… - закотила очі Лана, знімаючи з себе пальто.

– Але сексуальний, гад… - засміялася Каріна. - А ти ледве не розбила йому носа…

– Дівчинко, тобі ж лише двадцять… не ведись на сорокарічних дідів, навіть якщо вони гарно виглядають і пахнуть дорогими парфумами.

– Мені двадцять два, а йому хіба сорок?

– Не знаю, я його особову справу в руках не тримала. - стенула плечима Лана.

– В понеділок ксеритиму його «доки» на прийом на роботу, підгляну і скажу тобі, обіцяю. - підморгнула Каріна.

– Та нащо воно мені треба? - риторично запитала та, кинувши погляд на годинник в телефоні. - Ще двадцять хвилин маємо. Ходімо краще кави на кухню попʼємо, доки мене Макарович не покликав. Я тільки речі до себе закину…

Лана направилася вперед по коридору до просторого кабінету, який вона ділила ще з двома співробітниками - стажерами Денисом та Аліною, що якраз закінчували магістратуру університету Права НАН України, що знаходився на Житомирській, як і вона сама майже три роки тому.

Їх кураторка Софія Андріївна і за сумісництвом дружина боса регулярно постачала в адвокатське бюро чоловіка молоді таланти, які здатна була розгледіти в своїх студентах. Тут вони набиралися досвіду (за несусвітні копійки, звичайно) і мали клеймо «дешевої робочої сили», але виконували левову частку паперової тяганини, доки паралельно писали дипломи.

В свій час Софія Андріївна розгледіла «талант» і в Лані, який охрестила «неймовірно розвиненою інтуїцією», бо ж як і решта, не знала правди. Але дівчина вхопилася за роботу та приросла до свого місця. Їй подобалося бути адвокатом, подобалося це бюро і її робоче місце теж. А ще подобалися люди в колективі, яких нараховувалося не більше пʼятнадцяти осіб разом узятих, враховуючи бухгалтера, кількох нотаріусів, прибиральницю та ще одну помічницю боса - Валерію, що часто підміняла Каріну на рецепції.

Тішили око й скляні двері між кабінетами всередині офісу - вони створювали ефект простору та затишку, і їх жовті мʼякі дивани для відвідувачів, що вже самі по собі віддавали теплом. І, навіть, ті пластикові яскраво-зелені рослини на підвіконнях теж подобалися.

Але найбільше подобалися колеги, якщо таким нейтральним словом можна було описати, що вона відчувала до цих людей.

Лана точно знала, що серед них немає вбивць, ґвалтівників, педофілів і просто відвертих покидьків, здатних на насильство, корупцію та підлість.

Проте, всі вони брехали. Взагалі всі, кого дівчина зустрічала за своє життя - брехали. Брехня, то димок окремого пурпурного кольору, що коли вилізав з очей завжди котився до рота на язик і з цим нічого не можна було зробити. Бо брехали всі. Ми брешемо в магазині, коли кажемо, що не маємо купюри дрібніше і брешемо дитині, коли з сумом повідомляємо, що у вазочці на столі закінчилися цукерки.

Лана навіть не вважала це пороком, просто особливою рисою людської природи. Але брехня - масштабна вона чи «задля блага» - все одно залишалася брехнею.

Ще серед колег були такі, що часом відчували розчарування, іноді заздрість, сором або докори сумління, і це теж було нормально, хоча вона воліла б про такі речі ніколи не знати. Як і про те, що дехто з них таки зраджував, а дехто відверто ненавидів чи був страшним ловеласом. Але всі вони були людьми і точно не найгіршими з якими їй доводилося коли-небудь стикатися.

Кинувши свою чорну сумку на стілець за робочим столом, дівчина повісила пальто у шафу поруч та подалася на кухню пити каву з Каріною.

Це приміщення являлось не надто великим, але доволі затишним - як тихий куточок у кавʼярні. За обіднім столом помістилося б не більше пʼяти чоловік, але багато хто з колег ходив обідати в «Пузату Хату» через дорогу навпроти офісу, а дехто взагалі обходився тільки чаєм та принесеними з дому бутербродами. Лана закинула свій контейнер з гречкою та салатом до маленького холодильника та помила руки з милом під холодною водою у раковині.

Каріна тим часом поставила дві гарячі чашки на стіл та вмостилася на одному зі стільців.

– Ну, що скажеш про нього? - не забарилася з питанням.

– Про кого? - уточнила Лана.

– Про Шелеста, звісно…

– А я по чім знаю, що він за фрукт?

– А що тобі твоя супер інтуїція підказує? - не вгавала дівчина.

– Боже, Каріно, ти так говориш, ніби я тих людей рентгеном сканую!

– Як би там не було, а ти ще ні разу не помилялася щодо деяких індивідуумів… - колега відпила кави, Лана й собі схопила чашку присівши за стіл навпроти неї.

– Не знаю, що тобі сказати… - стенула плечима вона та важко зітхнула. - Підвела мене, схоже, інтуїція. Вперше в житті…

З голови ніяк не виходило те, що очі цього чоловіка не вивернули назовні нутра. Скільки разів вона хотіла, щоб так було завжди, щоб вона нічого не бачила, не знала і навіть не думала про вчинки, почуття та емоції інших. А тепер, коли це сталося - була збита з пантелику ще більше, ніж тоді, у дитинстві.

– Ого, не схоже на тебе! Завжди ж попадаєш в яблучко! Знаєш, Оксана Іванівна каже, що це у тебе такий Дар Божий - бачити людей наскрізь!

Колега дзвінко розсміялася. Посміхнулася й Лана:

– Аа… моя тезка… - потерла очі пальцями. - Павличко далеко за пʼятдесят. Вона досвідчена, мудра жінка. Вона той Божий дар і в Артемові розгледіла б.

Серед усіх її колег Оксана Іванівна була найбільш релігійною. Релігійність з неї так і перла, а для Лани ще й в прямому сенсі цього слова, проте не до сліпого фанатизму, на щастя. Бо небесну блакить її очей затягувала напівпрозора рожева пелена лише на половину обличчя і ніколи не спускалася нижче - до серця.

Дівчина часом уявляла, як Павличко - адвокат з тридцятилітнім досвідом - встає у залі суду та виголошує щось на кшталт:

«Є суд земний, а є ще й небесний! Покайтеся любі мої і закінчуйте цю піздобратію!»

Бо попри свою показну набожність, Оксана Іванівна матюкалася майже як зечка. А коли Макарович вислуховував чергові цитати чи то з Біблії чи то з пабліків РПЦ, завжди важко зітхав та сумно кидав їй вслід:

«Оксанка знов ладану нанюхалась…»

– У Артема з «дарів божих» хіба один: вміло чіпляти бабів. - заливалася тим часом сміхом Каріна. - Доречі, я вже згадувала, що він знову про тебе питав?

– Ні, ні і ще раз ні, Каріно. - заледве стримувала обурення Лана. - У Сокольника чергове весняне загострення, що чергується з осіннім кожних пів року. Ну, а те, що він намагається запросити мене на побачення передаючи інформацію через тебе, взагалі дитячий садок на рівні молодшої групи. Хлопцю двадцять девʼять, на хвилиночку!

– Повністю згідна! Тому з великим задоволенням і без докорів сумління відшию його замість тебе! - широко всміхнулася колега допиваючи свою гарячу каву.

Каріна подобалась Лані, хоч та й усвідомлювала, що подругами вони ніколи не стануть, бо дружити вона не вміла і навряд чи змогла б хоч з кимось. Дівчина розглядала співрозмовницю навпроти і намагалася зосередитися на її короткому чорнявому каре, яке та не лінувалася щодня вирівнювати, щоб вже до вечора пасма волосся знову стали хвилястими. Але насправді навіть не бачила чи вищіпувала сьогодні Каріна брови і чи встигла відновити той шматочок нарощених вій, що мав необережність відвалитися кілька днів тому. Бо половину голови колеги закривали клубки чорного диму - страшних докорів сумління - і так було завжди, з найпершого їх знайомства два роки тому. Лана на сто відсотків була впевнена, що повʼязано це з червоними потоками крові. Вони виходили з очей та закінчувалися всього лишень на щоках.

Зовсім не тягне на вбивство людини чи аборт.

«То кого ж ти вбила, Каріно? Задушила свого хомʼячка? Втопила сусідського кота? Чи підпалювала пташині гнізда?» - часто думала Лана.

Однак, в даний момент, дівчина думала лише про Вадима Тарасовича. Святим Шелест точно не був і бути не міг. То як же так вийшло, що вона не змогла побачити правди? Як йому вдалося приховати свою душу? Ще цікавішим являвся той факт, що Лана могла б заприсягтися: коли чоловік обернувся аби піти, вона на частку секунди зловила іскру вогню серед небесної блакиті його очей. І якщо це правда, якщо їй не здалося, то краще б вона ніколи не зустрічала Шелеста, бо дівчина добре знала, що означає той вогонь.