«Хто чорта підвіз — той лихо привіз»

«Хто чорта підвіз — той лихо привіз».

Кажуть старі люди, що тільки-но на небі спалахне перша вечірня зоря, розкидається по цілому небу Чумацький Шлях. То, кажуть, не просто зорі сяють — то чумаки своїми возами їдуть небесною дорогою.

Сходили вони всі землі, бачили таке, чого звичайному людському оку не судилося бачити, і бували на такому ярмарку, куди простій людині зась. Там торгують не лише люди, а й лісовики, русалки, домовики, відьми та всяка інша нечисть. Кажуть, навіть сам чорт має там свій крам.

Жив колись парубок на ім'я Іван. Почув він оту легенду та й задумав собі стати чумаком.

— Не шукай, синку, того, чого простим людям бачити не судилося, — відмовляли його старі люди.

Та Іван був упертий, як той віл: що надумав, того вже ніхто не переверне. Купив двох дужих волів, справив собі міцного воза та й подався в далеку дорогу.

Їхав день, їхав другий, їхав третій… Минав села та хутори, ліси та поля, а дороги до того чарівного ярмарку все не знаходив.

Коли це бачить — шкутильгає узбіччям старий дід, сивий, як лунь, згорблений, у драній свитині, а за плечима в нього — великий полотняний мішок.

— Підвези, добрий чоловіче, — озвався дід тонким голоском. — Ноги вже не носять, а нам, бачу, в один бік дорога.

Пожалів його Іван, спинив воли.

— Сідай, діду. Тільки чіпляйся міцніше, бо дорога неблизька.

Дід крекнув, умостився на возі поряд із мішком, і рушили вони далі.

Проїжджали вони через перше село.

Люди, тільки повз хату проїде Іванів віз, — хто хреститься, хто плює навздогін, хто й двері рипучі мерщій зачиняє.

Здивувався Іван, аж голову почухав.

— Що це вони, діду, наче не звичайна валка їде, а сам чортяка?

Дід тільки посміхнувся в сиву бороду й нічого не відповів, а Іван, недовго думавши, знову втупився очима в дорогу — воли ж самі себе не поженуть.

А тим часом дід крадькома розв'язав свій мішок і почав жменями розкидати по узбіччях та по дворах заздрість, жадобу, брехню, лихе слово, чвари та всяку іншу нечисту напасть. Робив це так спритно та тихо, що Іван, зайнятий волами й дорогою, нічого й не завважив.

Проїхали ще одне село — і знову те саме: хто хреститься, хто плює, хто дітей у хату заганяє. Озирнувся Іван на діда — і аж моргнув: здалося йому, наче з-під дідової шапки, там, де скроні, стирчить щось таке, чого зроду в старих дідів не буває, — чи то ріжки малі, чи, може, так волосся закучерявилось.

«Примарилось», — подумав Іван і знов очі на дорогу звернув.

Минуло ще трохи часу — гульк, а з-під дідової поли щось довге та чорне вислизнуло й теліпається при возі в такт волячому ходу. Придивився Іван — наче хвіст. Та тут же й вирішив, що то, певно, батіг чи налигач із воза звисає, — не буде ж він, їй-бо, старого діда підозрювати казна в чому.

А села проїздили одне за одним, і скрізь та сама притча: хрестяться люди, плюють услід, а дехто вже й собак у двір заганяє від гріха подалі.

— Що за диво, — дивувався вголос Іван, — чи то в мене віз якийсь непутящий, чи люди тепер такі полохливі стали?

Дід тільки покректував та посміювався собі в бороду, а мішок його тим часом порожнів дедалі швидше.

Аж ось під вечір, коли сонце вже сідало за пагорби, глянув Іван на свого супутника пильніше — і облився холодним потом. Не було вже перед ним старого діда: сиділи на возі роги, викручені, мов у цапа, з-під драної свити стирчав довгий хвіст із китичкою на кінці, а замість личаків на ногах — справдешні розсохлі копита.

— Ти ж чорт!! — скрикнув Іван і аж віжки з рук упустив.

Тут-то нечистий і зареготав так, що аж ворони з придорожніх верб посхоплювались.

— Отакої, синку! Я лихо ношу, а ти мене возив — виходить, одної ми з тобою справи!

— Що ж ти, вражий сину, наробив? — тільки й спромігся вимовити Іван.

Чорт у відповідь лиш зареготав дужче та цвьохнув хвостом.

Тут і зрозумів Іван, як його підманули. Кинувся він, недовго думавши, і вхопив чорта за той-таки хвіст.

Та як розкрутить над головою!

Та як зацідить копняка — аж загув чорт та й полетів шкереберть через три яри, сім боліт і дев'ять байраків, тільки хвостом на прощання й мигнув.

А мішок його так на возі й лишився.

Не викинув його Іван, хоч і бридко йому стало навіть глянути на ту торбу. Довіз-таки воза до чарівного ярмарку та й попросив у мудрих чумаків поради.

Вислухали вони Івана, покивали головами, та й навчили, як той мішок від усякого зла очистити.

Відтоді возив Іван дорогами світу вже не лихо, а вловлював у той-таки мішок заздрість, жадобу, брехню, чвари та іншу нечисту напасть, щоб людям на землі спокійніше велося.

А чужинців на свій віз більше зроду не садовив — хоч би як просилися, хоч би як жалібно кульгали узбіччям.

А ще й нині живе між людьми давня приказка:

«Хто чорта підвіз — той лихо привіз.»

Кінець!