«Пункт №0» або Абсолютна форма.

Примітка для "критиків":

у цьому творі використано 12 цифр. Будь ласка, дихайте глибше...

Кава у забігайлівці «Під заіржавілим Пегасом» як завжди трішечки підвонювала екзистенційною тугою...

За сусіднім столиком група снобів у рогових окулярах з поважними мінами обговорювали третій том «Герменевтики порожнечі» Ієроніма Вєрховцева. Вони не знали, що Ієроніма Вєрховцева не існує. Його вигадав Лео минулого вівторка, сидячи в трусах на кухні й заїдаючи депресію шпротами.

Лео був генієм. Містифікатором вищого ґатунку. Він тримав десяток анонімних блогів, де плодив гротескних авторів, і обожнював дивитися, як літугруповання з серйозними обличчями аналізують його свідомий абсурд. Якщо ж у коментарі приходили агресивні критики, Лео вмикав свій фірмовий режим — «Токсичний поцілунок». На будь-який відбірний мат чи заклики спалити його на багатті він відповідав витонченою, майже святою любов'ю. Противники плювалися отрутою, доведені до сказу його непробивним пацифізмом. Лео вважав себе ляльководом. Великим Трикстером у світі нудних маріонеток.

Все йшло ідеально, поки для чергового експерименту він не створив Елеонору Пі — загадкову, педантичну пані з маніакальною звичкою все нумерувати. Вона мала стати пародією на бюрократичний психоз.

Та Елеонора раптом почала жити власним життям...

Загрався. Це слово Лео вперше вимовив уголос, коли знайшов під дверима своєї реальної квартири не електронний фідбек, а справжній паперовий конверт. Текст усередині був написаний ідеально рівним, майже друкарським почерком.

«1. Я знаю, що ви не читали мого коментаря.

2. Мені дуже приємно.

3. Цьомик».

Лео відчув, як по спині пробіг легкий протяг. Хтось із його мережевих жертв вирахував його адресу? Вирішив затролити майстра у відповідь?

— Ну що ж, виклик прийнято, — усміхнувся Лео, поправляючи уявне жало Арлекіна.

Він підвищив ставки. Гра перенеслася в реальність. Лео міняв маршрути, носив безглузді капелюхи, стежив за перехожими через вітрини магазинів і залишав на лавках у парку зашифровані записки. Він грав ва-банк. Але що далі заходив цей детектив, то сильніше хололи пальці. Анонім не просто стежив — він знав його думки. Коли Лео подумав, що непогано б купити м’ятних льодяників, наступний лист під дверима містив лише:

«1. М’ята шкодить вашій уяві. 2. Облиште».

Маска пересмішника, яку Лео так гордо носив, раптом почала колоти зсередини. Вона ніби приростала до шкіри. Вранці, дивлячись у дзеркало, він ловив себе на думці, що вже не пам’ятає виразу свого справжнього обличчя. Де закінчувався Лео і де починався його черговий фейковий поет? Ляльковод раптом відчув на своїх зап'ястях тонкі, ледь помітні нитки.

Пастка закривалася. Діяти довелося за всіма канонами класичного детективу, який Лео колись так хвацько висміював.

Він завів блокнот і склав педантичний список підозрюваних. Звісно, строго під номерами:

1. Професорка з кафедри лінгвістики.

2. Ображений поет-шістдесятник.

3. Сусідка знизу, яка занадто підозріло дивиться на його поштову скриньку...

Фінальну зустріч аноніму Лео призначив у тій самій старій кав'ярні «Під заіржавілим Пегасом». Надіслав повідомлення через один зі своїх підконтрольних профілів, точно знаючи, що адресат прочитає.

Він збирався тріумфувати. Спіймати ляльку за руку й нарешті зняти цю дурну маску з обох.

Лео сів за кутовий столик. Серце калатало в ритмі несправного залізничного реле. Минула година. Ніхто не прийшов. Тільки сноби за сусіднім столиком продовжували душніти про Вєрховцева.

Нарешті до столика підійшов старий офіціант із кумедною лисиною. Не кажучи ні слова, він поставив перед Лео піднос. На ньому не було кави. Там лежало невелике кишенькове дзеркало в потертому срібному руків'ї, а під ним — клаптик паперу.

Лео перевернув записку. На ній ідеальним почерком Елеонори Пі було виведено:

«Пункт фінальний. Ти так довго грав роль того, кому пофіг, що забув, як це — бути справжнім. Дякую, коханий, мені дуже приємно. Твоє відображення».

Лео повільно підняв дзеркало і подивився в нього.

Маркіян — саме так колись, у далекому минулому житті, до початку всіх цих блогів і містифікацій, звали людину в дзеркалі — сидів нерухомо. Навколо ходили люди в куцих костюмчиках і безглуздих окулярах. Вони здавалися тепер такими справжніми, такими рельєфними у своїй кумедній серйозності.

У голові Маркіяна раптом вибухнула шалена, швидка мелодія французького джипсі-джазу. Скрипки пищали, гітари вибивали скажений ритм, акустичний баян розривав свідомість на шматки.

Він дивився на своє відображення й раптом почав сміятися. Спочатку тихо, сопучи носом, а потім голосно, на всю кав'ярню, перекрикуючи брязкіт чашок і розмови про герменевтику.

Він програв. Повністю й розгромно. Головний трикстер став головним дурнем. Але, чорт забирай, ця гра була геніальною! Найкращою з усіх, які він коли-небудь режисував. Тепер він сам став фінальним розділом свого ж детективу, персонажем, якого хтось акуратно закрив у книжці й поставив на полицю.

Під номером один.

Французький джипсі-джаз у голові Маркіяна сягнув свого апогею — скрипки вже не просто пищали, вони істерично реготали, а контрабас гатив прямо по тім'ячку. Маркіян різко підвівся, перекинувши стілець. Сноби в окулярах навіть не поворухнулися, продовжуючи жувати свій безсмачний обговорення-фастфуд.

Він штовхнув важкі скляні двері кав'ярні і зробив крок на вулицю.

Але замість свіжого львівського повітря чи шуму бруківки його обличчя зустріло густе, задушливе тепло, що пахло пилом, гримом та дешевим парафіном. Звук джазу миттєво обірвався, залишивши після себе лише дзвін у вухах.

Маркіян замружився.

А коли розплющив очі, простір навколо нього дивним чином «вивернувся» навиворіт.

Забігайлівка не зникла.

Просто виявилася тривимірною декорацією з фанери та пап'є-маше. Сноби за столиком сиділи під неприродно яскравими променями театральних софітів. Офіціант із кумедною лисиною тримав у руках не піднос, а сценарій, закладений між сторінками.

Це була величезна, похмура і водночас велична сцена посеред психіатричної лікарні.

Навколо, у напівтемряві глядацької зали, сиділи сотні людей. Найстрашнішим було те, що Маркіян упізнав їх усіх. Це були тисячі його анонімних підписників, хейтерів, фейкових письменників і вигаданих ним критиків. Вони не були маріонетками в його руках. Усі вони були пацієнтами, які грали єдину доступну їм роль — самих себе. Вони грали свій власний, невиліковний психоз.

А прямо перед Маркіяном, на межі рампи, стояло велике ростове дзеркало на коліщатках. У ньому відображався він сам — у безглуздому вбранні Арлекіна, з розмазаною тушшю на щоках.

Але поруч із його відображенням у склі стояла вона. Елеонора Пі. Педантична, в ідеально випрасуваній сукні. Вона тримала в руках табличку з цифрою «1».

Вона посміхнулася прямо з того боку скла, нахилилася і прошепотіла, так що звук луною розійшовся по всій залі:

— Вистава закінчена, Маркіяне. Ти написав п'єсу, але забув, що ти — лише пацієнт у сусідній палаті.

Глядацька зала Шарантону вибухнула шаленими, ритмічними оплесками. Люди в рогових окулярах підхопилися з місць, кричачи «Браво!». Вони аплодували своїй власній порожнечі.

Маркіян знову почав сміятися.

Тепер цей сміх не належав йому — це був сміх автора, якого щоправда ніколи не існувало. Він зробив витончений реверанс у бік залі.

Важкий, пильний оксамитовий занавіс кольору запеченої крові з шумом рушив донизу. Він опускався повільно, відрізаючи світло софітів від темряви, ховаючи Маркіяна, Елеонору та весь цей гротескний театр назавжди.

Глухий удар об підлогу. Темрява. Повна тиша.