Травневий вітер. (Незакінчена мелодія для дитячого піаніно...)

Травневий вітер три роки поспіль пахнув слідчому Марку сирою землею лісопарку та брудною мотузкою...

Справа Вереса, видатного композитора і його найближчого друга, була закрита за два тижні з вердиктом «самогубство на тлі прогресуючого психічного розладу». Преса та численні хейтери з радістю розірвали пам'ять про генія: шепотілися про творчу кризу, алкоголь і таємні гріхи. Тільки Марк знав, що того весняного вечора Верес вибіг із дому без пальта не тому, що збожеволів. Йому хтось зателефонував...

Розслідування, яке Марк таємно продовжував три роки, нагадувало блукання в густому тумані. Воно з самого початку зайшло у глухий кут, перетворившись на артхаусний сон, де звичайні закони логіки відмовлялися працювати. Свідки, з якими Марк намагався поговорити, здавалися примарними. Колишня коханка композитора під час допиту раптом забувала всі слова, крім медичних термінів, а сусід, який бачив Вереса останнім, клявся, що того вечора з вікон музиканта пахло не кавою, а паленою кіноплівкою.

Кожен доказ зникав, щойно до нього торкалися: записи з камер спостереження навколо парку виявилися суцільним білим шумом, хоча апаратура була справною. Персонажі цієї справи з'являлися нізвідки — експерти та випадкові перехожі ніби виростали з нічного туману за спиною Марка, але варто було відвернутися, і бруківка знову залишалася порожньою.

Останній рік реальність навколо слідчого взагалі ніби почала давати тріщини. Час то розтягувався, то стискався. Марка переслідували слухові галюцинації: у шумі дощу, в гулі нічного метро, в рипінні старих дверей він чітко чув кілька ламаних, обірваних нот. Це була незакінчена мелодія нового твору "Травневий вітер".

Мелодії про весну, яку Верес награвав йому за день до зникнення. Пісня, яка мала стати його головним шедевром, але обірвалася на пів слові.

Сьогодні місто душила аномальна, липка травнева погода. Марк сидів на лавці біля старого дитячого майданчика, заплющивши очі й намагаючись угамувати черговий напад мігрені. Простір навколо здавався намальованим аквареллю, яка от-от потече від тієї спеки. Звуки вулиці раптом стихли, наче хтось повернув регулятор гучності до нуля. Почувся дивний, плаский і фальшивий звук. Хтось одним пальцем натискав пластикові клавіші.

Марк розплющив очі. На сусідній лавці сиділа трирічна дівчинка в рожевій сукні. На її колінах лежало дешеве, тріснуте дитяче піаніно. Дівчинка не дивилася на іграшку — її дорослий, глибокий погляд був спрямований прямо на Марка. Маленький пальчик упевнено натиснув три наступні ноти. Ті самі. Ноти, які Верес так і не встиг записати у своєму нотному зошиті перед тим, як вийти в ніч.

— Тобі подобається? — тихо запитала дитина, і її голос здався Марку занадто об'ємним для цього крихітного тіла.

— Я довго не могла згадати, як закінчується весна. Але тепер телефон знову дзвонить...

Світ навколо майданчика почав повільно темніти, а звук дитячої іграшки ставав дедалі голоснішим, заповнюючи собою весь Усесвіт.

Марк зрозумів: його розслідування ніколи не закінчиться.

Бо ніхто з нас насправді не знає, хто саме зараз натискає на клавіші...