Соняшники не сплять

Коли Уляна прокинулася, за вікном вже розвиднювався новий день. Безтурботно випроставши тіло після сну (спина несхвально хруснула), вона насилу піднялася з ліжка, й, переступаючи перез розкидані сумки, попрямувала до ванної — останній ремонт, зроблений вітчимом декілька років тому.

Все тіло ломило : чи то через старе, незручне ліжко; чи то через велике прибирання, яке вона вчора затіяла. Хотілось відмити-відшкрябати увесь той бруд, що лежав у цій хаті та в неї на душі. Натираючи до блиску дзеркала, Уляна намагалася не дивитися в очі своєму відображенню.

Потім, неспішно заваривши чашку чорного чаю з пакетика (Уляна не ризикнула відкривати банки із засушеними травами — хтозна, що могла туди назбирати бабця), вийшла на ґанок — саме там, на довгих лавах під похилими вишнями, зазвичай чаювала сім'я.

Зіщулившись, вона міцніше обхопила долонями гарячу чашку. Повільно збігали останні дні літа, але прохолодне черкаське повітря вже смакувало передчасною осінню, яку, незважаючи на різнобарвну красу цієї пори року, Уля щиро не любила. Три місяці осоружної непостійності, коли постійні зливи чергують з туманами й сирістю, а нежить стає постійним набридливим гостем. Пацієнтів восени було в більше, ніж в інші пори року, тож вертатися додому доводилося у непроглядній темряві — у квартиру, що віднедавна стала порожньою.

Пережити цей паскудний сезон допомагали лише еклери, від чого Уля ненавиділа його іще сильніше.

Десь неподалік, зовсім близько, загавчав собака.

Насторожившись, Уля піднялася з лавки й вирушила на звук. Що за пес? Паркан, з того, що вона пам'ятала, був цілим, а останній собака, якого бабуня тримала на подвір'ї, відійшов ще задовго до самої бабці.

Тривожні спіралі думок вперемішку з університетськими конспектами вмить пролетіли в неї перед очима. Що, якщо в собацюри сказ? Зараз, у свої двадцять шість, Уляна геть не розуміла, чому їй з молодшим братом у дитинстві дозволяли гратися із цими ходячими рознощиками зарази. Стригучий лишай можна підхопити, просто погладивши сільського бровка! А вкрай небезпечний лептоспіроз, яким дитина може на раз-два інфікуватися?!

Уляна мимоволі пришвидшила крок, пройшла до саду... Й застигла.

Під однією з черешень сидів, неквапливо почісуючи черевце невеликої, рудої дворняги, худорлявий молодик із копицею смолянисто-чорного волосся. Відчувши її наближення, собака негайно заходився переливчастим гавкотом.

Шлунок, здавалося, зробив кульбіт. Чи потрійне сальто-мортале з переворотом.

— Тихіше, Найдо, тихіше, — зі сміхом мовив юнак, підняв очі — і побачив її.

Уля мимохіть відступила крок назад. Тільки зараз вона помітила, що руки в незнайомця не порожні. Він годував собаку просто з долонь чимось, що до жаху нагадувало сире м'ясо.

Чоловік рвучко звівся на ноги — Уляна відсахнулася, панічно намацуючи в кишені мобілку.

— Помагайбі! — надто життєрадісно привітався він. Голос у нього був захриплий та голосний, неначе магнітно-резонансний томограф. — Ти Уляна, чи не так?

Остання фраза зупинила її, вже готову втікати до хати і зачинятися на три замки. Намагаючись не дивитися на те, як собака радісно облизує закривавлені пальці чоловіка, Уля перепитала:

— Так, а ти?..

— Ростислав. Син тітки Оксани, — терпляче пояснив він, ступаючи ближче. — Ми востаннє на дідових поминках бачились, зовсім малі були.

— Щось таке пригадую, — замислено відповіла Уля. Із засіків пам'яті виплив образ сухореброго чорнявого підлітка у завеликій куртці з чужого плеча.

— Почув, що ти приїхала, і зайшов привітатися, — продовжував він. — Заодно і цюцюню підгодувати. Нічийна вона, до баби перед самою її смертю прибилася.

Уляна якомога непомітніше видихнула і розслабила пальці, якими відчайдушно стискала крізь кишеню телефон.

— То це, значить, Найда? — насилу посміхнулась Уля і присіла навпочіпки. Погляд ковзнув до пластикової кліпси на собачому вусі — щеплений, слава Богу.

Собацюра одразу ткнувся їй у долоню допитливим вологим носом — а ну, чи є що смачненьке?

— Так, мадемуазель місцевого розливу, — недбало кинув Ростислав. Зблизька, як помітила Уля, він був навіть симпатичним і дещо схожим на її улюбленого Скрябіна; але поношена олімпійка та брудні руки уподібнювали його не до зірок української естради, а до плакатів "їх розшукує поліція".

— Сліди в хаті – теж її робота? — гмикнула Уля, погладжуючи довірливі собачі вуха.

Родич спантеличено насупив брови.

— Сліди? Ця бешкетниця ще й у бабину хату залізла?

— Напевно, — знизала плечима Уля, випростовуючись і розправляючи плечі. — Ходімо, вип'ємо чогось за повторне знайомство?

Ростислав дивно зам'явся і відвів погляд.

— Вибачай, зараз не п'ю, — врешті решт вимовив він. Уляні знадобилося кілька секунд, аби зрозуміти, що він має на увазі.

— Ти що, думав, я запрошую тебе на пиво о дев'ятій ранку? — охнула вона, і не стримавшись, розсміялася. — Поки тільки чай. Я ще не встигла нагребти запасів.

Вони рушили до хати. Найда покірно поплелася за ними.

***

Посадовивши гостя за стіл, Уляна метнулася до чайника.

— То що, які плани далі? — запитав Ростик, з цікавістю оглядаючи кімнату.

— Погляну, чи не треба зробити десь ремонт, — знизала плечами Уля, дістаючи із глибин сумки коробку з чаєм. Поруч приземлився останній пакет з пряниками. — Тоді спробуємо здавати в оренду. Якщо, звісно, хтось захоче винаймати оселю в такій глушині...

Вона прикусила язика, згадавши, з ким розмовляє.

— А тут ти, Улю, помиляєшся, — похитав головою Ростик, анітрохи не образившись. — У нас у Легедзиному останніми роками дуже багато археологів, тож попит на житло є, та ще й неабиякий. Кажуть, на щось цікаве натрапили між трипільськими хатинами.

Уляна жодного разу не бачила у селі трипільських хатин, але про всяк випадок ствердно підтакнула, зосереджено наливаючи в чашки окріп.

— У нас тут було найбільше з нині відомих поселень неолітичної Європи, — продовжував Ростислав, підсуваючи до себе кухлик. — Майже три тисячі таких собі двоповерхових вілл мідної доби, — подив в Уляниних очах, здавалося, розсмішив його, тож він пояснив: — Колись я й сам хотів стати археологом. Але життя, так би мовити, внесло свої поправки, тож тепер я системний адміністратор.

— Я лікар-терапевт, — відповіла Уля на невисловлене питання. — Живу на Дорогожичах.

Простягнувши руку, вона схопила один із пряників і відправила до рота, ледь не застогнавши від задоволення. Ніжне, медове тісто неначе тануло в роті. Абрикосова начинка приємною кислинкою розлилася піднебінням.

До сраки дієтну культуру.

— Така гарна – напевно заміжня?

Уляна ледь не поперхнулася пряником, але дивом зуміла зберегти спокійний вираз обличчя.

— Вже ні, — криво усміхнувшись, мовила вона, здмухнувши з поверхні чаю хмарку пари. — Рік тому розлучилася. Довга історія.

Незручну мовчанку раптом перервав пронизливий звук телефонного будильника. Ростислав аж підскочив, ледь не збивши свою чашку зі столу.

— Вибачай, мушу бігти, — нервово повідомив він, ляснувши себе по стегну.

— Так швидко? — здивувалася Уля, теж підводячись.

— Нажаль, — туманно хитнув головою Ростик, прямуючи до виходу. — Робота, усе таке.

Двері за ним докірливо скрипнули.