Соняшники не сплять

Маршрут Київ-Легедзине тривав три години, але по відчуттям — усі тридцять, за які Уляна встигла і поспати, і почитати, і навіть попрацювати на комп'ютері. Палець з зі свіженьким манікюром (ой, не довго йому жити у сільських умовах!) обережно торкнувся зеленої мапи, що висвітлилася на екрані телефону. Геолокація ні на волос не зрушила.

Вди-и-их! Ви-и-дих! Здавалося, уся дорога була викладена різнокаліберною бруківкою. Або ні - килимками для профілактики пласкостоп'я. Уляна могла заприсягтися, що під кінець дня її розманіжений столичний зад вкриється леопардоподібними синцями.

Куди тій принцесі на горошині!..

Раптом автобус похитнувся на черговій вибоїні. Шлунок, здавалося, підстрибнув разом з ним, тож Уля чимшвидше відвела очі від мапи й поглянула на довгу стрічку асфальту за бруднуватим вікном.

Поодинокі будиночки, загублені між безкрайніми соняшниковими полями, виглядали цілком затишно. Якщо вірити дорожнім знакам, що виглядали набагато старшими за неї, то автобус вже наблизився до своєї мети — невеликого селища, що зовні нічим не відрізнялося від попередніх.

Врешті решт, автобус різко загальмував.

— Легедзине!

Похапцем схопивши усі свої сумки, Уля одним духом вискочила з автобуса. Свіже повітря кип'ятком ошпарило її бідолашні легені.

— Перепрошую, — видихнула вона, ледь не наштовхнувшись на старшу пані — уникаючи зіткнення з її... об'ємними габаритами, старенька аж похитнулася.

До горла стрімко підкотився жорсткий, кислий клубок. Це ж треба — Уля ще з ранку нічого не їла, але все одно ледь встигла схилитися над смітником під здивованим поглядом нової знайомої.

Її таки знудило.

— Бідне-енька, — співчутливо протягнула пані, приязно поплескавши її по спині.

Уляна не відповіла, намагаючись вирівняти подих. Випроставшись, вона спробувала тремтячими руками пригладити волосся.

— На, прополощи рота, — добросерда старенька простягнула їй пляшку води.

— Дякую, — прохрипіла вона, вдячно приймаючи пластикову посудину і жадібно припадаючи до горлечка. Вода змила кислуватий присмак жовчі і стало трохи легше.

— Сердешна дівчинка, — підсумувала бабуся. Дрібна й зсутулена, із сивими кучериками, що вибивалися з-під квітчастої хустки, вона була подібна до усіх інших літніх жінок, що їх Уляна бачила за своє двадцятишестилітнє життя. Неначе їх робили на одній великій фабриці. — Немісцева?

— Так, із Києва, — остаточно прийшовши до тями, Уля роззирнулася, і, з неприємним хрустом зім'явши пляшку, викинула її у смітник. — Ви не знаєте, де вулиця Грушевського?

Пильний погляд пенсіонерки простежив за тим, як посудина приземляється на дно смітника. Уля подумки пожалкувала про те, що так поспішно її викинула — літні пані на кшталт цієї зазвичай ставилися до подібного одноразового непотребу з неабиякою бережливістю.

„Але використовувати її повторно було б негігієнічно!“ — закричала-заволала уся її лікарська душа. — „Так можна підхопити герпес, ГРВІ, мононуклеоз... І бозна-що іще!“

— Онде, за рогом і пройти далі, — врешті решт вимовила пані, оглянувши, неначе рентгеном, Улину постать з ніг до голови. — Ходімо, проведу тебе. До когось із родичів приїхала?

— До баби, — нехотя вичавила Уля, крокуючи вслід за літньою жінкою. На подив, вона ледь встигала — чи то через важезні сумки, чи то через власне тіло, що завдяки сидячій роботі заокруглилось і втратило юнацьку спритність. — Померла вона минулого місяця.

— Он воно як! — нова знайома на мить призупинилася. Очі-сканери за прямокутними скельцями окулярів примружились. — До Палажки Теліпайлихи, видимо?

— Так, саме до неї, — коротко відповіла Уля.

— Отакої! — пані скрушно захитала головою, але в голосі її забриніло щось урочисте з дрібкою зловтішання. — І справді, вже й місяць минув... А здається, наче тільки вчора те жахіттє трапилось. Уже й відспівали, і дев’ятини справили. Була на похороні?

— Не змогла, — зам'ялася Уля, розглядаючись навколо у пошуках знайомої стріхи. Сусідчина балаканина раптом почала її напружувати. — Справи сімейні.

— Та й провідували ви її не дуже часто, — з докором провадила далі старенька. — Палажка, сердешна, усе сама була. Ані дітей коло неї, ані онуків…

Врешті решт, вони добрели до перехнябленої дерев'яної хвірточки, за якою простягався порослий бур'янами дворик. Серед кремезних яблунь ледь виднівся сам будинок. Здавалося, відтоді, як Уляна приїжджала востаннє, його сірий єврошиферний дах перекосився іще більше, немилосердно забутий і занедбаний людьми.

— Житимеш тепер тут? — невимушено запитала сусідка.

“Наживатимешся на бабиній смерті?“ — пролунало в її голосі.

— Поки що, — ухильно відповіла Уля, порпаючись у зв'язці ключів. — Погляну, чи треба робити ремонт тощо.

— Тоді будемо на зв'язку, — старенька схвально гойднула головою й відрекомендувалася : — Антоніна Савівна.

— Уляна, — представилась Уля, потискаючи простягнуту сухорляву руку.

Протяжно р-рипнувши, хвіртка нарешті підкорилася.

— Я отамечки, навпроти живу!.. — долинув до неї голос невсипущої сусідки.

Тяжко зітхнувши, Уляна штовхнула хвіртку й рушила подвір'ям. Викладена дрібною галькою стежина вже давно зникла під трав'яною гущею.

Вона й не очікувала якоїсь розкоші, але гнітючий вигляд дому перевершив усі її найгірші сподівання. Залишки газону відчайдушно боролися із лабузинням. Грядок з овочами, які вона пам'ятала з дитинства, теж не спостерігалось.

Наблизившись до дверей, з яких вже пластами облазила біла фарба, Уля ледь стрималася, аби не постукати, як зазвичай. Здавалося, торкнись вона металевої кільця коло ручки, як з усього довкола злізе шар старовини й усе навкруги стане таким, як раніше.

“Ку-ку!“ — весело скаже бабуся, постаючи на порозі у своєму засмальцьованому фартусі. — “І хто це до нас приїхав?“

Зморгнувши мимовільні сльози, Уля рішуче натиснула на ручку дверей.

Всередині будинок був саме таким, яким вона його пам'ятала, хіба що вкритий густим шаром пилу й павутиння. Бабусине крісло-гойдалка досі стояло біля кахельної печі.

Крокуючи кімнатою, Уля мимоволі звернула увагу на дивний відбиток коло стола. Присівши навпочіпки, вона втупилась у слід на припорошених половицях.

Вузький ланцюжок тваринних слідів з округлими подушечками і чотирма пальцями оперізував кімнату й зникав поруч з вікном.