Той день....

Той день він ніколи не забуде. Павло як завжди пішов на роботу, а його мама, Лідія Тарасівна, залишилась готувати обід.  Вони давно жили удвох, їм було комфортно. Щовечора мама розповідала синові про його дар  розрізняти сни, але він на це не зважав, казав, що все це вигадки. І все було б добре, якби Лідія Тарасівна не згадала, що в неї закінчилась зелена цибуля, тож треба сходити до крамниці.  Спустившись сходами і вдихнувши весняне повітря, жінка усміхнулась сонцю і блакитним небесам, аж раптом почувся звук сирени: треба бігти в укриття, та й крамницю як назло зачинили. 

Вона поспішала як могла, але не встигла, жінка ухекалась, і впавши на асфальт, втратила свідомість.  Небайдужі перехожі викликали швидку. Почувши сигнал тривоги, Павло одразу ж набрав мамин номер. Та відповіді не було. Долоні спітніли, серце калатало, як ніколи. Він набрав ще кілька разів і нарешті почув голос, але не мами.

 —Мамо! Ну, нарешті.

— Вітаю,з вами розмовляє лікар швидкої допомоги, Лідії Тарасівні на вулиці стало зле, є підозра на інсульт, веземо до лікарні. Павло зірвався з місця і  теж поїхав туди.

Скільки минуло часу ніхто не знає, Лідію Тарасівну залишили під наглядом лікарів, Павло вже хотів було їхати додому, як мама промовила:

—Сину, я не знаю, що буде далі, але пообіцяй мені, що наш оберіг ловець снів ти збережеш і старий альбом зі снами також, адже це наша пам'ять, наша...– прошепотіла вона і заснула.  

Повернувшись додому, Павло нашвидкоруч зварив декілька сосисок з мівіною. Та  все думав про маму:

—Чому вона розхвилювалась? Що трапилось?

Але відповіді не було...

Дні пливли, як у тумані, кожного ранку перед роботою Павло  перевідував маму. Він розмовляв  з нею і йому здавалося, їй стає легше, та раптом оголосили „повітряну тривогу“летіла ракета.

Павло вибіг у передпокої і крикнув санітарці:

—  Відведіть мою маму в укриття.

—Ми її не спустимо, ліфт не працює,– відповіла та.

—Робіть, що хочете, Лідія Тарасівна має бути в укритті!– кричав він. 

А потім узяв маму на руки і поніс в бомбосховище. Лікарі тільки і казали: 

—Божевільний. 

Поки він біг з мамою по сходах в укриття,  ракета тримала курс на лікарню.

Спершу задрижали вікна, а потім Павла відкинуло гарячою  хвилею до стіни, а маму придавило камінням.  Він почав розбирати його та коли прибрав останній камінець —мама вже не дихала...

На роботу цього дня він не пішов...

В кишені зателенькала  мобілка, дзвонив Дмитро його друг.

—Павло, де ти ходиш? До нас має прийти ось-ось поважний клієнт.

—Мене не буде,– пролунала суха відповідь,– мама померла...

—Я зрозумів, співчуваю, клієнта беру на себе. 

На вулиці сяяло сонце, співали птахи, а в серці Павла оселився біль, він залишився сам, без сім'ї... Зайшовши до бару Павло хильнув кілька чарок горілки і поплентався додому. 

Зібрав  „тривожну валізу“ і поклав їхній оберіг ловець снів,  та альбом, як і обіцяв мамі.

Час ішов, а біль все не вщухав, так колегам все-таки вдалося трохи змінити настрій друга. Вони ходили разом в кіно, прогулювались парком після роботи і теревенили. Та найбільше часу з ним проводив Дмитро, його найкращий друг, він слухав Павла і вдень, і вночі, адже усе чудово розумів— сам колись таке пережив.

... Квітневий вечір, вабив ароматами бузку, жасмину і конвалій. Тож Павло вирішив пройтися парком і випити пляшечку пива. Він присів на лаві і заплющив очі, згадуючи мамину усмішку і лагідні руки. Усе своє життя Лідія Тарасівна віддала музиці, свого часу вона була відомою піаністкою, її запрошували грати в кав'ярнях на концертах, і там вона віддавала усі свої емоції,   усю себе.

А кожен вечір, аби син трохи відволікся від важкого робочого дня, вона сідала біля нього і щось тихо награвала на піаніно і йому ставало легше. Павло забував геть про все, а потім обіймав маму і увесь світ для нього завмирав... Павло б ще довго так сидів, аж раптом почув сигнал тривоги. Глипнув на телефон: БПЛА, тож довелося швидше бігти в укриття.  А там вже зібралось чимало людей. Він уважно їх роздивлявся, наче шукав щось в їхніх очах, але окрім надії там нічого не було... Павло струснув головою, відганяючи думки про цих людей, він не хотів користуватися даром і вчитись розрізняти сни, наразі це йому було не потрібно. Але схоже доля вирішила випробувати Павла. Варто йому було заплющити очі, як з'являлась мама, вона хотіла щось сказати, але він її не чув.  Павло ніяк не міг зрозуміти, чому його переслідують думки про чужих людей? Тут навіть найкращий друг не міг нічим зарадити, тож Павло вирішив просто лягти і поспати. Та уві сні знову прийшла мама, яка хотіла про щось попередити... 

А потім знову сирена і безліч ракет, із  заспаними очима, Павло схопив валізку і перехрестившись вибіг з будинку, він зрозумів: мама його попереджала,що  ракети летять у бік їхнього балкону і він може загинути .А цього, навіть на небесах, Лідія Тарасівна не могла допустити.  Стоячи на вулиці з валізою, він дивився як  летить ракета, прямісінько в їх будинок, і за секунду він розбивається вщент— на друзки. Навколо метушились люди: приїхали рятувальники, медики, когось витягали з-під завалів. А Павло стояв  і думав: куди тепер їхати? Де жити?

Спершу набрав номер Дмитра, і той продиктувавши адресу, порадив їхати до села, де стоїть його будинок. Вони колись там жили з сім'єю, але потім придбали в іншому селі дачу.  Тож тепер Павло може там спокійно жити. Він  навіть не знав, як дякувати другові. 

Зі сльозами на очах Павло поїхав до села під назвою „Небесні зорі“.

Нова місцевість зустріла його привітно, людей тут майже не було. Та потрібний будинок, все  ніяк не знаходився. Аж раптом Павло побачив молоду жінку. 

— Вітаю, шановна,а не підкажете де тут будинок 22А?

—Ходімо зі мною, я вам покажу,– промовила вона. — Це поряд зі мною, то будинок Дмитра, він колись там жив, а потім кудись поїхав. А вам, навіщо?  Будете жити? До речі, мене звати Каріна. А вас?

— Я тепер ваш новий сусід. Буду тут жити. Мене звати Павло.

Очі Каріни спалахнули вогнем. Здається вони його зачарували.Та в цих  смарагдових озерах відчувався біль, який стискав її душу лещатами. 

— Ось ми і прийшли,– проказала Каріна.  Перед Павлом стояв високий металевий, паркан з візерунками. На хвіртці  красувалася гарна мальва.

—Дякую,–проказав Павло.—Щоправда треба  трохи пофарбувати паркан і хвіртку.

 — Приходь до мене пити чай,–улесливо мовила Каріна.

У відповідь він усміхнувся. Відчинивши хвіртку Павло  озернувся: сад поріс бур'яном і мав занедбаний вигляд, кам'яні вази потребували допомоги.Він важко зітхнув....  В будинку жив  запах старовини, чи то Павлові так здалося?.. А ще там жило павутиння, якого було чимало, та це його не лякало. Раптом Павло спіймав себе на думці:„ Мамі б тут сподобалось". Тож, не гаючи часу, він узявся наводити лад у будинку: вимив вікна, познімав павутиння і повісив над вхідними дверима —ловця снів, а на тумбочку поклав альбом.

.... Багряне надвечір'я спустилось на село, тут панувала тиша. Павло узявши старий альбом попрямував до річки.  Вгорі пропливав помаранчевий місяць, а на небесному сувої розкинулись стожари. 

Сівши під розлогою вербою і слухаючи кумкання жаб, він гортав альбом.  

Перша подорож з друзями —геологами до Полісся, це було цікаво і захоплююче. Павло заплющив очі і в пам'яті спливло: як ставили намети, розводили багаття і готові були шукати річкових наяд.  На обличчі з'явилася усмішка. Та раптом Павло відчув якісь кроки і шурхіт, озирнувся–нікого немає. Він глянув на воду і побачив маму, яка кликала його до себе, та Павло не зрушив з місця.  Він хотів перегорнути сторінку, як відчув, що хтось обіймає його за плечі і кличе за собою... Павло протер очі і побачив створіння схоже на річкову наяду. Вона кликала його за собою і він, наче, покірний паж, ішов за нею. Створіння оповило його якоюсь невидимою силою і він наче зачарований виконував усі вказівки. 

—Каріно, це ти? – запитав Павло у створіння. Але у відповідь тільки тиша... 

Він спробував скинути  павутиння, але не зміг. Скільки це тривало Павло не знав, але потім... якась невидима сила обпекла його гарячим пристрасним цілунком і він втратив свідомість. 

Каріна  теж вирішила пройтися до річки і послухати спів цвіркунів. Молода жінка була дуже здивована побачивши непритомного Павла. Вона одразу кинулась до нього і плеснула в обличчя водою, він трохи отямився. 

—То це ти була Каріно? Це ти мене поцілувала? 

Вона сіла біля нього і ніжним голосом промовила:

—Ні не я. Схоже ти побачив щось таке у воді, що після цього втратив свідомість. Мабуть ти когось розбудив.

—Кого?

—За давньою легендою, якщо молодий чоловік пильно подивиться у воду, отже він шукає там чиюсь душу, яка хоче його забрати або повідомити щось.  Мабуть це сталося з тобою. Таких людей в нашому селі мало, але вони є.

—Нещодавно у мене померла мама, її вбила ця клята війна, будинку в якому ми жили немає, тож  я переїхав сюди. От вирішив прогулятись, посидіти біля річки. І раптом у воді побачив маму, вона кликала мене за собою та я не пішов. А потім з'явилося якесь створіння, яке оповило мене павутиною і опекло гарячим цілунком.

—Схоже це був жіночий біль, що став наядою. Щоправда це лише легенда...

—Легенда яка ожила,–додав Павло.