Той день....

Вона сіла до нього ще ближче і зазирнула через плече: чудовий альбом, гортаєш спогади?

—Так, це дуже давній альбом, який я пообіцяв зберегти мамі, вирішив згадати те що колись було,  він перегорнув сторінку і йому на мить здалося що тут була Каріна. Поглянь, мені здається, це ти?

—Так і є, це я, але звідки тут це фото? Невже твоя мама сюди приїжджала? Вона подивилась на Павлa —A от тебе я не пам'ятаю...

—Дивно, і я тебе не пригадую, а спитати нема у кого... 

Пара ще довго сиділи на березі річки, гортаючи сторінки альбому,  образ мами також з'являвся все кликав і кликав  Павла за собою, але він не йшов, ні. Парубок все милувався Каріною,  намагався розгадати її душу, адже там жив якийсь давній біль, що необхідно випустити назовні і можливо тоді наяди заспокоїться.

—А знаєш, я здається здогадуюсь, чому являються наяди,– він узяв її руку.

— Чому?- поцікавилась Каріна.

—Щось ятрить твою душу і коли ти мені все розкажеш, вони зникнуть  я це відчуваю, довірся мені.

Вона зазирнула в його очі і промовила:— Якщо ти хочеш це дійсно знати, слухай.  Я давно живу в цьому селищі, з самого дитинства, у мене були мама і тато.

Мама працювала на полі, жито сіяла, а тато був комбайнером, жили ми як усі, але потім настали важкі часи, грошей не вистачало, робітників скорочували... А одного дня, до мого тата прийшли поліцейські і заарештували, пояснивши це тим, що він вкрав три тони зерна.  Я знала достеменно, що він цього не робив, тато ніколи не міг взяти чужого, але поліцейські нікого не чули. Він потрапив у тюрму і там його катували, а згодом тато там і помер. Я залишилась жити з мамою.

—Ти не можеш пробачити того, що сталося?

—Не можу, я знаю, тата вже не повернути та й мама кілька років тому померла,  я залишилась зовсім одна. Дмитро жив тут,  ми з ним ходили рибалити, гуляли, поки він не зустрів свою майбутню дружину  і не переїхав.

—А що з тим поліцейським?

—Нічого, його звільнили, коли дізналися, що мого батька обрехали, але забути той день я й досі не можу, розумієш?

—Розумію,– він зазирнув в її очі і прошепотів :—Я теж втратив маму тільки за інших обставин, її вбила війна. Та я розумію, що  треба якось далі жити, тому маю для тебе пропозицію: давай спробуємо разом відпустити наш біль, нехай він залишиться в цій річці, а ми будемо згадувати лише хороше про наших рідних.  У тебе є альбом?

—Так, є 

—Тоді влаштуємо вечір спогадів з альбомами.

Крізь сльози  на її очах з'явилась усмішка.

—Я не проти, ходімо пити чай і дивитись фото.

—Ходімо.

Надворі ставало все холодніше, на землю спускалась ніч, а Каріна з Павлом сиділи на терасі, п'ючи ягідний чай з м'ятою, тепер їм було про що поговорити.