Гул.

Гул... Він точно був. Спочатку Валентин зауважив його на аудіодоріжках, коли заливав свої нові балади в мережу. На децибелах, де мала б плакати його самотня душа, комп’ютерний екран уперто малював рівну, жирну лінію низькочастотного синусоїдального знущання. Звукорежисер з Валіка був такий собі, але цей звук не глушився жодним фільтром. Гул просто був там, як податок на додану вартість його творчості. Потім гул прийшов особисто. Це сталося в четвер, акурат між третьою склянкою і першим сновидінням — у тому благословенному альфа-стані, коли реальність уже втратила чіткість, а біла гарячка ще не набула законних прав. Ліжко під Валіком раптом завібрувало з амплітудою дрібного, але дуже наполегливого землетрусу. Стіни хрустіли, чарки в серванті вели інтелігентну дискусію...