Гул.

Гул... Він точно був. Спочатку Валентин зауважив його на аудіодоріжках, коли заливав свої нові балади в мережу. На децибелах, де мала б плакати його самотня душа, комп’ютерний екран уперто малював рівну, жирну лінію низькочастотного синусоїдального знущання. Звукорежисер з Валіка був такий собі, але цей звук не глушився жодним фільтром. Гул просто був там, як податок на додану вартість його творчості.

Потім гул прийшов особисто. Це сталося в четвер, акурат між третьою склянкою і першим сновидінням — у тому благословенному альфа-стані, коли реальність уже втратила чіткість, а біла гарячка ще не набула законних прав. Ліжко під Валіком раптом завібрувало з амплітудою дрібного, але дуже наполегливого землетрусу. Стіни хрустіли, чарки в серванті вели інтелігентну дискусію, а в голові гуділо так, наче всередині черепа хтось запустив дизельний генератор.

Інша людина викликала б «швидку» або нарколога. Але Валентин був поетом-бардом середніх років, тож він розцінив це як метафізичний виклик.

Він почав тренуватися. Щовечора, досягаючи потрібного градуса й концентрації, він силою наміру концентрувався на вібрації. Невдовзі з’ясувалося, що це астрал. Ну, або те, що в його ЖЕКу називали астралом. Перші кілька разів Валік просто вивалювався з власного тіла, лякався вигляду своїх же брудних шкарпеток на підлозі й негайно прокидався в холодному поту.

Проте воля митця — страшна сила, особливо підігріта занепадом жанру авторської пісні. За тиждень він навчився утримувати стан. Світ навколо виявився не витонченим плетивом енергій, як писали в розумних книгах, а нескінченним, гнітущим лабіринтом із сірих бетонних коридорів. Стіни дихали вогкістю, під ногами чавкала якась технологічна жижа, а зверху, над фальшстелею, монотонно ревів той самий проклятий гул. Це виглядало як суміш закинутого НДІ та підвалу обласної психлікарні.

Валентин ішов усе далі, залишаючи позаду ментальні кімнати своєї зачовганої свідомості. І ось, за черговим поворотом із типовою казенною табличкою «Сторонняму вхід заборонено», він побачив біле світло. Воно миготіло, наче несправна люмінесцентна лампа.

Він рушив туди, але астрал чинив опір. Це було схоже на класичний кошмар: ти біжиш, а підлога під тобою перетворюється на рухомий ескалатор, що тягне назад. Простір стискався, повітря ставало в’язким, мов кисіль, а гул перетворився на ультразвуковий вереск, який вимивав із голови останні спогади про рими до слова «любов».

— Ностальгію вам, а не регресію! — прохрипів Валентин, згадавши всі невиплачені кредити, і зробив фінальний, суто пролетарський ривок уперед.

Простір лопнув із гуркотом розірваної струни.

Він вилетів назовні. Дивне світло виявилося гігантськими ілюмінаторами чи екранами. Навколо височіли циклопічні переплетення титанових труб, пульсували плазмові магістралі, а під ногами замість бетону була перфорована сталь. Все це тремтіло й жило своїм, страшним інженерним життям.

«Космічний корабель, — з релігійним трепетом подумав Валентин, обмацуючи блискучу стіну. — Ми летимо крізь терни до зірок. А я — обраний пасажир. Мої пісні… вони були кодом!»

Він гордо випростав спину, готовий зустріти Великого Творця або хоча б капітана цього зорельота. Поет підійшов до центрального пульта, що світився мільярдами індикаторів, і почав шукати очима вікно у всесвіт.

Замість всесвіту на величезній панелі над пультиком висіло гігантське, кришталево чітке текстове вікно системного монітора. Валентин примружився. Текст на екрані оновлювався з шаленою швидкістю, але деякі рядки змусили його серце — чи те, що виконувало його роль в астралі — зупинитися.

«Помилка витоку пам'яті в секторі С-137 (Суб'єкт: Valentin_Bard_Final_v3.exe)», — свідчив напис.

Нижче бігли інші службові логи:

«Процес: Емуляція творчої кризи середнього віку... УСПІШНО.

Процес: Алкогольна деградація ядра... ВИКОНУЄТЬСЯ (завантаження 74%).

Увага: Зафіксовано несанкціонований доступ підпроцесу до системних шин даних. Об'єкт Valentin_Bard_Final_v3.exe намагається зчитувати тактову частоту центрального процесора (сприймається об'єктом як "гул" та "вібрація").

Рекомендація: Запустити очищення кешу. Видалити застарілі об'єкти з розширенням .guitar».

Валентин заціпенів. Не було ніякого космосу. Не було корабля, Землі, бардовських фестивалів і навіть поганого портвейну. Була лише гігантська обчислювальна машина, суперкомп’ютер, де вся його екзистенційна туга, самотність та невизнаний геній були просто кривим кодом у третьому релізі симуляції невдах.

На екрані з’явився новий, жирний рядок:

«Запуск підпрограми Delirium_Tremens_Fix.exe для усунення критичної помилки Валентина».

Позаду поета з шипінням відчинилися важкі гермодвері. Звідти, заливаючи стерильну підлогу синім світлом, упевнено виїхали два величезні триметрові санітари в білих скафандрах, тримаючи в маніпуляторах лазерні гайкові ключі.

Та гігантську системну клізму...