Топор висить...

Небо над містом мало колір залежаної бляхи, яку хтось довго й нудно шкрябав іржавим цвяхом. Утім, на колір неба ніхто не зважав. Усі дивилися трохи вище за власні чуби.

Там висіли топори.

Звичайні такі сокири, важкі, із широкими лезами, які час від часу масно блищали у світлі безсоромно байдужого сонця. Вони висіли над кожним. Над поважним архіваріусом, який якраз виписував довідку про те, що попередня довідка застаріла. Над закоханою парою, що обіймалася на лавці, намагаючись не зачіпати топорищами одне одного. Над двірником, який підмітав вицвілі пелюстки невідомих дерев.

Топори не мали видимих кріплень. Вони просто перебували в стані постійного, мовчазного очікування, підпорядковані якомусь внутрішньому, абсолютно знущальницькому закону гравітації. Вони могли висіти роками. Деякі тутешні мешканці примудрялися дорости до сивини, обрости радикулітом і повагою суспільства, так жодного разу й не почувши свисту сталі над вухом. Але кінець завжди був один. Рано чи пізно залізо зривалося вниз.

— Невротики, — бурчав сивий чоловік, якого всі звали Флюгером через шрам на щоці, схожий на стрілку. — Навіщо так репетувати? Ну впаде, ну і що? Принаймні шия перестане боліти від постійного очікування.

Він сидів на літньому майданчику кафе і спостерігав за молодим чоловіком, який щоночі б’вався в істериці посеред площі, благаючи своє лезо нарешті зробити те, для чого воно створено. Зазвичай після таких криків нічого не відбувалося. Топор продовжував висіти з якоюсь особливою, металевою іронією. Інші ж, навпаки, замотували голови товстими шарфами, носили безглузді залізні каски й молилися невідомому богу, щоб цей момент ніколи не настав. Безглузда трата бляхи — каски не допомагали. Сокира проходила крізь них, як ніж крізь тепле масло.

Звідки вони тут узялися — ніхто не пам’ятав. Пам'ять тутешніх мешканців була чистою, як свіжовимитий стіл у прозекторській. Вони прокидалися вже дорослими, з базовими навичками мовлення, письма та стійким відчуттям хронічної провини. Дітей тут не було. Сама думка про розмноження під залізопадом здавалася брутальним анекдотом. Імена собі давали за випадковими ознаками.

Дівчину з татуюванням смичкового інструмента на правому плечі всі називали Віолою. Вона була з тих, хто намагався жити всупереч залізному навісу. Молодість взагалі має огидну звичку сподіватися на краще там, де логіка пропонує одразу замотатися в саван. Вона працювала в міській бібліотеці, перекладаючи з місця на місце книжки з порожніми сторінками, і щиро вірила, що в її житті є сенс.

Особливо коли поруч був Барс — міцний хлопець із татуюванням хижака на грудях. Вони вирішили одружитися. Оскільки тривалі плани в цьому світі вважалися верхом непристойності, весілля влаштували поспіхом, просто в сквері.

Було весело. Навіть занадто весело для місця, де стеля загрожує смертю. Двірник розлив по пластикових склянках каламутне кисле вино, хтось грав на губній гармошці, а Флюгер навіть спробував згадати сороміцький вірш. Віола сміялася, тримаючи Барса за руку. На якусь мить їй здалося, що сокира над її головою стала легшою. Що вся ця залізна дурість — лише затяжна галюцинація, яку можна розвіяти хорошим настроєм.

Барс нахилився, щоб поцілувати її.

Сухий, короткий звук розітнув повітря. Жодного драматичного свисту чи грому. Просто глухий удар, з яким м’ясник рубає заморожену тушу.

Веселощі закінчилися миттєво. Гості почали розходитися ще до того, як тіло Барса торкнулося трави. Вони робили це буденно, звичними акуратними кроками, щоб, боже збав, не хитнути власні повітряні загрози. Обережність — головна доброчесність цивілізованої людини.

Віола не кричала. Вона сіла поруч із тим, що секунду тому було її всесвітом, і почала дивитися на свій власний топор. Тепер він здавався їй величезним.

Наступні кілька місяців перетворилися на абсурдний марафон. Дівчина закинула бібліотеку й почала шукати відповіді. Вона обходила всі міські установи, які займалися перекладанням паперів та імітацією порядку.

— Шановна, — відповів їй головний канцелярист, над яким висіла така стара і щербата сокира, що на ній, здавалося, вже виросла пліснява. — Ви ставите некоректні запитання. Що таке топор? Топор — це константа. Як атмосферний тиск чи податок на нерухомість. Навіщо його виправляти? Якщо ми його приберемо, чим ви займете свої мізки? Про що ви будете думати вечорами? Працюйте, кохайте, дотримуйтесь інструкцій.

— Але це безвихідь! — просичала Віола, стискаючи кулаки. — Ми просто м'ясо в черзі!

— А ви хотіли персональний VIP-зал із фуршетом? — щиро здивувався канцелярист. — Не гнівіть систему. Наступний!

Вона шукала тих, хто намагався збити залізо пострілами, тих, хто будував магнітні пастки, тих, хто намагався домовитися з небом за допомогою ритуальних танців. Усі вони закінчили однаково. Метал виявлявся швидшим за ідеї. Це була бездоганна, герметична система, де надія каралася найжорстокішим чином — продовженням терміну очікування.

Віола повернулася до своєї порожньої кімнати. Вона сіла на ліжко, відчуваючи, як усередині вимерзає останній зародок бунту. Вона більше не злилася. Не шукала логіки. Не намагалася обдурити долю чи вигадати виправдання цьому конвеєру.

«Добре, — подумала вона, заплющуючи очі. — Нехай. Це просто такий світ. Безглуздий, ідіотський, брудний світ, де залізо має більше прав, ніж люди. Я приймаю це. Мені байдуже».

Вона повністю, до останньої клітини тіла, змирилася.

Повітря над її головою сухо тріснуло.

— Час смерті — сімнадцята година сорок дві хвилини, — сухо вимовив чоловік у білому халаті, відпускаючи поршень порожнього шприца.

У судовій залі страт пахло хлоркою та дорогою парфумерією присутніх чиновників. На кушетці лежала жінка. Її обличчя, щойно зведене судомою жаху, розгладилося, набувши виразу глибокого, майже релігійного спокою. Отруйна ін'єкція нарешті досягла правого шлуночка серця, зупинивши його раз і назавжди.

На її правому плечі синіло грубе тюремне татуювання — чотири струни та вигнутий корпус віолончелі.

— Легко пішла, — зауважив секретар суду, закриваючи товсту папку з кримінальною справою, на якій великими літерами було написано «Серійна нажива та розбійні напади у складі групи». — А так кричала, коли її прив'язували. Просила пощади.

— Вони всі кричать, — відгукнувся лікар, знімаючи гумові рукавички й кидаючи їх в урну. — Поки нейролептики не вимкнуть кору. У цей момент у них там, всередині, минають цілі роки. Своєрідний персональний лімб для відкидання хворого хвоста еволюції. Секундний спалах гаснучого мозку, густо замішаний на відчаї, провині та страху перед тим, що зараз прилетить.

Він подивився на годинник і позіхнув. Наступний засуджений уже чекав у коридорі. Його топор теж уже почав свій рух у темряві.