Топор висить...

Небо над містом мало колір залежаної бляхи, яку хтось довго й нудно шкрябав іржавим цвяхом. Утім, на колір неба ніхто не зважав. Усі дивилися трохи вище за власні чуби. Там висіли топори. Звичайні такі сокири, важкі, із широкими лезами, які час від часу масно блищали у світлі безсоромно байдужого сонця. Вони висіли над кожним. Над поважним архіваріусом, який якраз виписував довідку про те, що попередня довідка застаріла. Над закоханою парою, що обіймалася на лавці, намагаючись не зачіпати топорищами одне одного. Над двірником, який підмітав вицвілі пелюстки невідомих дерев. Топори не мали видимих кріплень. Вони просто перебували в стані постійного, мовчазного очікування, підпорядковані якомусь внутрішньому, абсолютно знущальницькому закону гравітації...