Омен навпаки.  Їх поміняли місцями

Кав'ярня «Сьома печатка», центр міста.

​Дощ лив як із відра. Вулиці були спорожнілі, тільки рідкі перехожі ховалися під навісами. Деміан стояв в затишній кав'ярні  у черзі до кавомашини й мріяв про те, щоб цей день нарешті скінчився.

​Спочатку він випадково вилікував облізлого кота з перебитою лапою просто на очах здивованих братів-сатаністів. Потім його наполегливо попросили провести ритуал для поважного клієнта, який прагнув отримати тимчасову темну силу для помсти колишньому бізнес-партнеру. Але замість того, щоб отримати темну енергію, клієнт раптом розплакався, зізнався в усіх своїх махінаціях і пішов здаватися в поліцію. Деміан потім дві години виправдовувався перед своїми. Мовляв, клієнт був недостатньо підготовлений до ритуалу, не виспався, замало випив кави, щоб налаштуватися на темну енергію, а взагалі це все через погану акустику в залі. Йому не повірили, але відчепилися, бо він усе-таки Антихрист. А тепер він промок і хотів просто випити кави.

​— Великий лате з кардамоном, — сказав він бариста, дістаючи гаманець.

​І тут поруч хтось промовив:

​— О, ви теж любите з кардамоном? А я думала, що я одна така дивачка.

​Деміан обернувся. Поруч стояла дівчина з мокрим білявим волоссям, у простому светрі й із золотим хрестиком на шиї, який чомусь викликав у нього дивне відчуття гармонії та спокою. Вона тепло посміхнулася, хоча в її  погляді відчувався легкий холодок.

​— Я Деміан, — сказав він, простягаючи руку.

​— Христина, — відповіла вона, потискаючи долоню. — Вибач, що я така мокра. Я просто втекла від родичів. Вони дуже хотіли, щоб я поблагословила їхній новий джип.

​Деміан здивовано подивився на неї:

​— Благословила джип?

— Ну, вони вважають, що я начебто месія, — Христина лукаво посміхнулася, — хоча з мене такий месія... До того ж я просто хочу випити кави й піти додому читати детективи з економічних махінацій.

​Деміан засміявся. Уперше за довгий час щиро та легко.

​— Розумію. Мене теж постійно просять проклясти когось або провести ритуал. А я просто хочу читати філософські книжки й грати в шахи.

​Вони забрали каву й сіли за столик біля вікна. Дощ за склом створював затишний шум і приємну атмосферу.

​— Слухай, — почала Христина, крутячи чашку в руках. — Якщо чесно, у мене таке відчуття, що я живу не своє життя. Мене виховували як Месію. Серйозно. Я повинна зцілювати, проповідувати, робити чудеса. А я... учора до мене підійшов священник і попросив зцілити його від обжерливості, бо ряса вже не застібається. Ну я й подумала, чому б ні, поклала руку йому на плече... і він почав гикати. Тепер щоразу, коли бачить їжу, починає гикати. Навіть під час проповіді, коли диякон проходить повз із просфорами. Віряни думають, що це божественне знамення, а бідний священник худне, бо їсти не може через гикавку. Я не знаю, як це виправити.

​— А я... — Деміан почухав потилицю. — Мене виховували як Антихриста. Темний володар, руйнівник світів, усе таке. А на тому тижні до нас прийшов клієнт, який хотів навести прокляття на свого конкурента,  лисого чоловіка. Ну, я провів обряд, а той конкурент через три дні обріс волоссям. Він тепер виглядає на двадцять років молодше. Сатаністам довелося пояснювати, що це так подіяло прокляття, бо лисина йому більше пасувала й надавала поважності. Та й взагалі я просто не можу. Не хочу нічого руйнувати.  Я хочу, щоб усі були щасливі і щоб усім було добре.

​Вони замовкли, дивлячись одне на одного, і в цій тиші раптом з'явилося дивне відчуття спорідненості. Здавалося, ніби вони знали одне одного все життя і розуміли один одного без жодних слів.

​— Ти розумієш, — сказала Христина повільно, — що ми обоє для своїх корпорацій повні невдахи? Вони чекали від нас зла й добра, а ми просто звичайнісінькі люди. Начебто.

​— Вважаю, що ми просто не вписалися в їхні сценарії. Знаєш, я останнім часом багато думав про Дерево Пізнання. Бог, покаравши Адама й Єву, дозволив їм користуватися знаннями, але при цьому заклав у саму систему запобіжник. Чим глибше людина пізнає закони Всесвіту, тим ближче вона підходить до межі самознищення, якщо її мораль не встигає за інтелектом.

    Христина з посмішкою глянула на нього:

— Дивлюся, ти в нас і Йонаса, і Харарі читав? — Вона відпила кави, і усмішка поволі зникла з її обличчя. — Маєш на увазі атом?

​— Саме так! — оживився Деміан. — Закони фізики однакові, тільки в руках духовно зрілих людей це АЕС і світло в домівках, а в руках охоплених жадобою ці знання перетворюються на ядерну зброю й наближення кінця світу. Людство зможе безпечно пізнати Творця тільки тоді, коли повністю позбудеться гріховної природи. Подивися навіть на вчених. Віра й мораль тримають їх на плаву. Ейнштейн, наприклад! Є ж ця відома історія, як він ще студентом довів професору-атеїсту, що Бог існує через відсутність зла як самостійної величини.

​Христина м'яко усміхнулася й похитала головою.

​— Деміане, ця притча про Ейнштейна — банальна байка, яка не має під собою жодних реальних підстав. Альберт був агностиком і писав про релігійне почуття захоплення природою, а не про класичного Бога. І взагалі, іронія в тому, що саме  Ейнштейн і підписав лист до президента Рузвельта, який дав старт розробці атомної бомби.

​Деміан зітхнув:

​— І все ж я вірю, що у людей є шанс врятуватись від самознищення  через любов і просвітництво.

Христина глянула на нього з іронічною посмішкою:

​— Слухай, а ти для Антихриста якийсь аж надто непоправний оптиміст.

​— А ти для Месії трохи занадто песимістична, — усміхнувся Деміан у відповідь.

​— Я знаю, що це звучить дивно, — раптом сказала Христина, —  але можна я тобі іноді писатиму? У мене немає нікого, з ким можна говорити про таке. Усі навколо або бояться мене, або обожнюють. А ти... ти звичайний.

​Деміан посміхнувся:

​— Ти теж звичайна. Незважаючи на хрестик. — Він показав на свій медальйон. — І на це.

​Христина розсміялася:

​— Знаєш, давай просто будемо собою. Без усього цього.

​— Давай, — погодився він.

​Вони ще довго сиділи, говорили про книги, фільми й смішні випадки. І коли дощ скінчився, а кава охолола, Христина написала йому свій номер у блокноті. На прощання вона мовила:

— Знаєш, із тобою мені вперше добре, не треба прикидатися чи виправдовуватися.

​— У мене теж так, — відповів він.

​Вони розійшлися в різні боки, але всю дорогу додому кожен мовчки прокручував у голові розмову, зловивши себе на приємній думці, що чекає на продовження.

Вечір. Парк біля набережної.

    Вони гуляли вже третю годину. Деміан розповідав, як йому вдалося «випадково» переконати сатаністів відмовитися від жертвоприношення кози, бо вона виявилася вагітною. Христина сміялася й розповідала, як її «благословення» на нову машину настоятеля призвело до того, що вона перестала заводитися. Причому майстри вже добу колупаються в двигуні, міняють свічки, проводку, комп'ютер — усе марно. Машина стоїть у гаражі, настоятелю довелося пояснити що Бог таким чином вирішив його вберегти від аварії.

— Знаєш, — сказав Деміан, зупиняючись біля ліхтаря, — коли я з тобою, усе стає простішим. Ніби я не повинен відповідати чиїмось стандартам. Можу просто бути собою.

— Я теж так відчуваю, — тихо відповіла Христина. — І це трохи лякає. Бо я звикла, що всі чогось від мене хочуть. А ти просто дивишся на мене й бачиш...

— Людину, — закінчив він. — Звичайну людину.

Христина посміхнулася, і в цю мить із темного провулка вийшли  троє чоловіків на підпитку. Найвищий і найширший з них зупинився просто на дорозі, перегороджуючи прохід, і пильно глянув на Деміана.

​— Сли́ш, закурити не знайдеться? — кинув він із прижмуром.

​Деміан відчув небезпеку й спробував віджартуватися

​—  Не курю і вам того ж бажаю. — спокійно відповів він.

​Амбал не оцінив ввічливості і добрих намірів. Наступної секунди важкий кулак увійшов Деміану просто в сонячне сплетіння. Повітря вилетіло з легенів, коліна  підігнулися, а в очах потемніло.

​— Не груби старшим, шкет, — процідив той крізь зуби. Деміан осів на землю,  намагаючись як якнайшвидше прийти  до тями.

​Амбал перевів погляд на Христину, яка стояла поруч. Його масивне обличчя розпливлося в хижому усмісі, коли він затримав погляд на її шиї.

​— О ти диви... який хрестик із камінцями. Дай-но сюди, мабуть, ще й золотий. Знімай давай, не соромся.

​Христина мовчки підняла руку і сама зняла ланцюжок, протягуючи йому.

​— Давай, святоша, жвавіше, не тягни, — поквапив він її, вихоплюючи хрестик. — Чи ти зібралася своєму богу молитись, щоб він тебе врятував?

​Інші двоє за спиною ватажка розсміялися.

​Амбал уже тримав хрестик в своїй руці, коли випадково підняв очі й зустрівся з поглядом Христини. Хрестик випав з його рук на землю. У темряві її очі дивно й неприродно світилися  сліпучим білим сяйвом, яке випромінювало потойбічний холод і вселяло в душу первісний страх. Трава під її ногами за лічені секунди почорніла.

​У небі над нею одна за одною спалахували сліпучі блискавки. Здійнявся раптовий, шалений вітер.

​Голос, який вирвався з її горла, був не її. Він звучав із глибини, із тисячолітньої темряви:

— Де ти тут бачиш святошу?

​Василь, якого в районі кликали Демоном за лютий характер, зашпортався об власну ногу й задкував, гарячково витягаючи з кишені куртки м'яті купюри й чийсь відтиснутий айфон.

​— Чуєш... мала... ти це... не кип'ятись, — зрадливим голосом  промовив він, простягаючи їй тремтячі руки із затиснутим грошима. — Я ж... я ж просто пожартував! На, забирай усе, бабло забирай! Все, без обид, чуєш?!

​— Демон, ти що наробив?! — тихо, зірваним від жаху шопотом видавив із себе другий. — Ти кого, сука, зачепив?!

​Христина повільно посміхнулася. Але в цій посмішці було щось таке, від чого Демон остаточно втратив дар мови.

​— Раджу тобі, — промовила вона, повільно простягаючи руку, — самому молитися своєму богу. Може, він зможе тебе врятувати. Від мене.

​Христина змахнула рукою, і потужний невидимий удар жбурнув Василя-Демона

назад і він гучно врізався спиною в товстий стовбур столітнього дубу й  осів на траву,  втративши свідомість.

​Її погляд перекинувся на другого парубка — Шмига, того самого, що тільки-но з жахом шептав Демону. Він витріщився на те місце, де був його друг, а потім перелякано глянув на неї.

​Він не встиг нічого сказати. Христина лише змахнула рукою, і невидима сила підняла його в повітря, а потім він із силою врізався в стовбур старого каштану.

​На одну мить настала абсолютна тиша. Третій гопник, який до цього просто мовчки стояв осторонь, вихопив саморобний пістолет, схожий на іграшковий, і, не цілячись, натиснув на гачок.

​Пролунав постріл.

​Куля влучила Христині в груди, трохи нижче ключиці. Вона здригнулася, з рани потекла густа червона кров.

​Христина зібрала залишки сили, підняла руку, і стрілець відлетів убік.

​Але сили вичерпалися. Світло в її очах  згасло. Христина похитнулася й упала. Очі закрилися.

​— Христино! — Деміан підбіг до неї й припав на коліна.

​Вона дихала важко, переривчасто.

​При світлі фонарів Деміан  побачив Хрест Світла, що лежав поряд. Він тремтячими руками підняв його й надів Христині на шию.​ Деміан зняв із власної шиї Медальйон Тіні й поклав поряд на землю. ​А потім уперше за вісімнадцять років його справжня, повна сила вирвалася назовні.

​Деміан просто приклав долоні до рани. М'яке, майже непомітне сяйво пробилося крізь його пальці.

​Минуло кілька хвилин. Відчувши, що справу зроблено, Деміан забрав руки. На місці кульового отвору не залишилося навіть шраму. Тільки порвана й закривавлена тканина кофти нагадувала про постріл. Христина глибоко вдихнула й розплющила очі.

​Вона повільно підвелася, тримаючи долоню на місці, де нещодавно була рана.

     Рана хоч і зникла, але в тілі  вона ще відчувала слабкість. Христина подивилася на Хрест Світла на своїх грудях, а потім на Медальйон Тіні, який усе ще лежав на землі.

​Деміан підняв Медальйон,  й покрутив його у пальцях.

​— Слухай... — Христина замислено примружилася. — А тобі не здається, що наші з тобою  шановні опікуни дещо переплутали? Наскільки я розумію, твоя сила — світла, моя — темна. Виходить, вони помилково вісімнадцять років готували з мене Месію, а з тебе Антихриста через  плутанину з артефактами?

​Деміан усміхнувся й вдягнув Медальйон назад на шию. Світло на його долонях згасло, повернувши йому звичний вигляд.

​— Схоже на те, — сказав він. — Тож якщо ми хочемо бути разом, їм про це краще не знати. Давай так, усе залишається як є. Ти носиш Хрест, а я — Медальйон. Ти залишаєшся «пришалепкуватою месією», а я — «невдахою-антихристом».

​Христина посміхнулася.

​— Звучить як наймудріше рішення в нашій ситуації. Єдиний спосіб зробити так, щоб наша історія  мала щасливе продовження — це зробити вигляд, що ми обидва просто звичайнісінькі невдахи.

​Вона озирнулася на випалену траву та непритомних гопників. На землі біля ноги Демона лежала жменя м'ятих купюр і той самий відтиснутий айфон.

​Христина нахилилася, спокійно підняла гроші й заховала в кишеню.

​— Ти що робиш? — з посмішкою спитав Деміан.

​— Відшкодовую моральну шкоду та зіпсовану кофту, — абсолютно серйозно відповіла вона. — До того ж, треба ж нам за щось пити каву з кардомоном в «Сьомій печатці». Ходімо, Месія.

​Вона взяла його за руку, і вони пішли геть із парку.

​І коли вони виходили з парку, Христина раптом зупинилася:

— Як гадаєш,  а якщо ми колись захочемо бути сильними? Якщо нам знадобиться наша справжня сутність?

​Деміан замислився на мить, а потім усміхнувся:

— Тоді ми просто знімемо наші артефакти. Разом. І будемо сильними. Але тільки якщо це буде потрібно.

​Христина хитро посміхнулася й торкнулася свого хрестика:

— Або ми можемо просто тимчасово помінятися артефактами.

​Деміан спантеличено подивився на неї, в той час  в його уяві  промайнув увесь той масштаб руйнівної сили, якої набувала Христина, варто було їй тільки зняти свій хрестик.

​— Хіба що у випадку Армагеддону, — невпевнено відповів він.

​— Ну або коли в господарстві з грошима стане зовсім скрутно, — додала Христина. — Тоді можна буде попросити фінансову допомогу на світовому рівні у занепокоєних своєю долею держав... для уникнення Армагеддону, звісно.

​— Хіба що в дуже скрутні часи, — засміявся він, трохи звикаючи до підприємницької жилки Христини. — А зараз нам потрібна тільки кава. І круасани.

​І він показав на вивіску кав'ярні, яка виднілася за рогом.

Вони зайшли всередину, сіли за столик біля вікна, і ніхто з відвідувачів навіть не здогадувався, що за цим столиком сидять Месія й Антихрист. Бо вони виглядали просто як двоє закоханих, які п'ють каву й сміються з якоїсь дурної історії.

А на їхніх шиях спокійно висіли Хрест Світла й Медальйон Тіні, наче розуміли, що їхній час ще не настав. А може, і ніколи не настане.

   Кінець