Зламаний ланцюг

— …кільки тобі повторювати — так не можна!

— Як хочу, так і робитиму! Ти мені не указ!

— Думаєш, все має бути тільки як ти захочеш?!

— Так і буде! Колись! Ти не зможеш мене контролювати вічно!

З першого поверху лунала суперечка на підвищених тонах між двома вже достатньо знайомими голосами. Ярослав підійшов до сходинок, вирішивши тишком спуститися до них.

— Вони заплатять. Усі вони!

Ярослав різко оглянувся назад. З-за одвірка однієї з кімнат на нього визирав Молодший. Але як це можливо? Його голос ще буквально мить тому доносився з першого поверху, а сходи на другий тут тільки одні.

— Ти..! Гей! Стій!

Не встиг він сказати щось ще, як той одразу ж метнувся вбік кімнати. Ярослав кинувся до неї, сподіваючись хоча б цього разу наздогнати його. Відчинивши двері, він забіг усередину. Пусто. Ні меблів, ні речей, ні того малого. Абсолютно порожня кімната.

— Тюхтій. Хоча чому дивуватися?!

Обличчя Ярослава спалахнуло. Він вибіг назад і, як тільки виглянув з кімнати, то побачив Молодшого, який невимушено стояв біля сходів, кривлячи обличчя, за мить до того, як накивати п’ятами, прямуючи вниз.

— Бляха, та зупинися ти хоч на мить! — гукнув Ярослав, кинувшись за ним.

— А хрін тобі! — пролунало у відповідь, поки той нісся до однієї зі стін на першому поверсі. Ярослав зістрибнув униз, але не рушив далі. Остовпівши, він недовірливо дивився на відчинені двері у стіні зліва, до цього не існуючі. З них буквально так і тягнуло безоднею. Малий бешкетник скривив ще раз обличчя наостанок і застрибнув туди, безслідно розчинившись через мить разом із відчиненим ним проходом. Як тільки Ярослав відійшов від ступору, то одразу ж підбіг туди, почавши недовірливо обмацувати стіну. Врешті-решт він вгатив ребром кулака кілька разів щосили по ній. Дідько, та що за хрінь з цим будинком?! Після чого повернувся до стіни, присівши на підлогу. Деякий час він збирався з думками, аж поки не почув мелодійний свист якоїсь ніби знайомої пісні, дуже знайомої! Ярослав підвівся і крадькома пройшов до кухні, визирнувши одним оком. Кухня, яка ще донедавна виглядала хоч і пустою, але відносно нормальною, тепер мала вкрай жахливий вигляд. У багатьох місцях виднілися тріщини, навколо лежав розбитий посуд, зі стелі капала вода, а посередині стояв Середній, який ніби за чимось спостерігав у вікно. Глянувши на об’єкт його спостереження, Ярослав помітив, що промені, які виходили з вікон, незвично пульсували в такт, часом зникаючи на півсекунди, а потім продовжуючи свій дивний перформанс. Неприємний вогкий запах ударив у ніс. Зморщившись і не маючи змоги більше терпіти цю сверблячку, Ярослав чхнув.

— Як все пройшло? — невимушеним тоном промовив Середній, ніби вже давно знаючи, що за ним спостерігали увесь цей час.

— Пройшло? І що саме? — промовив той, виходячи до нього. — Ти про ту срану хрінь, що тут коїться? Про бісовий будинок, наповнений привидами і бог знає чим ще? Чи про що?

— Та ні. Я про розмову. — Він мотнув головою в бік стіни, куди втік Молодший.

— З цим гівнюком? З того моменту, як я тільки опинився тут, він тільки й робить, що пиздить і втікає кудись. Хто він? Твій брат?

— Можна і так сказати, — промовив той як завжди байдужим голосом.

— Ви… ви взагалі люди?

— В якомусь сенсі.

Ярослав вхопився за голову, почавши з силою терти скроні та решту обличчя, намагаючись ніби фізично витерти роздратування.

— Ти можеш хоч щось конкретне сказати, а? Або забий..! Краще скажи, як мені покинути це бісове місце? І на цьому все! На решту байдуже!

— Як я вже казав, тобі тут не місце, — промовив він. — Але чи вдасться тобі його покинути, залежить не від мене і не від будь-кого ще в цьому будинку, — він перевів на нього очі, — Тільки від тебе!

Почуте знову загнало Ярослава в цілковитий тупик. Одні загадки та недомовки... Це бісило, навіть більше, аніж увесь паранормальний абсурд, що творився навколо.

— Гаразд! Що мені потрібно зробити?

— А на що ти готовий піти? — Середній продовжував дивитися прямо на нього, вичікувально. Ярослав не розумів, про що саме говорить цей хлопець, але чомусь це викликало тривожні передчуття, проте він не дозволив собі зануритися у них.

— На все! Можеш не вірити, але в житті я всякого натерпівся, що навіть… — він обвів рукою приміщення, — цій сраній хріні мене не залякати. З твоєю допомогою чи без, але я виберуся звідси і повернуся до свого життя! Зрозумів!

— Яка гарна промова. Довго виношував? — колір обличчя Ярослава аж побагровів від цих слів, а вени на скронях запульсували. У два кроки він наблизився і схопив за футболку Середнього, притиснувши до шафи.

— Знайомо, чи не так?! — промовив той, дивлячись на нього своїми бездонними очима.

Ярослав розтиснув кулаки і відступився назад. Що він робив? Чому це здалося йому таким…

Середній мовчки пройшов повз. Вийшовши з кухні, він став біля тієї стіни, куди минулого разу втік Молодший, підвів руку і зненацька вхопив невидиму ручку, яка одразу ж матеріалізувалася разом із дверима, і привідкрив їх. Атмосфера наповнилася холодом.

— Повернешся звідти, можливо, і це місце покинеш назавжди, а ні... — решту він вирішив не договорювати.

— Що на мене очікує там? — запитав Ярослав, ставши навпроти дверей.

— Останнє, з чим би ти хотів мати справу! Просто повір! — Середній сумно відвів погляд убік. Але цей жест викликав неприємне поколювання на потилиці і в грудях у Ярослава. Суцільна холодна пітьма, що виднілася за цими дверима, викликала бажання закрити їх і не заходити туди ніколи, але чи був у нього якийсь ще вибір? Відчувши щось на своїй голові, він глянув угору. Зі стелі сипалася крейда. Тріщини обперезували її тепер і тут. Під шпалерами на стінах виднілися набряки та вогкі плями, а вогкий сморід відчувався настільки щільно, що його можна було навіть відчути на смак.

— Що коїться?

— Те, над чим я не владний.

— А хто тоді владний?

Він посміхнувся, знову ж, з доволі сумним виразом.

— Зроби те, що маєш, тоді, можливо і з’явиться шанс. — Середній рвонув ручку і закинув Ярослава всередину. Той навіть не встиг зреагувати, як полетів у холодну пітьму безодні, почувши наостанок: «Для нас усіх».