Зламаний ланцюг

Ярослав важко застогнав, насилу набуваючи сидячого положення. Бліде обличчя скривилося. Він кілька разів дмухнув гарячою парою на складені човником руки, а потім розтер їх. Озирнувшись, він спантеличено звів брови. Навколо панував лише суцільний морок. Цей простір не мав освітлення чи, вірніше сказати, не мав у звичному розумінні. Тут не було місць більш яскравих і більш темних. Темно-сірим виглядало абсолютно все, прямо як побачене ним до цього на другому поверсі. Він підвівся. Звичайно, в його уяві він як тільки не встиг змалювати собі це місце, поки стояв перед дверима, але це явно не мала бути лиш суцільна порожнеча, пронизана наскрізь колючим холодом. Куди мав лежати його шлях? Де тут взагалі початок і кінець? Зненацька простір завібрував. Пилова хмара графітового кольору, що до цього спокійно левітувала в повітрі, стала кружляти навколо нього. Він кліпнув очима, і перед ним, мов із піску, тільки сірого, виникла величезна територія, наповнена будинками, силуетами (великими й малими), що метушилися в різних місцях, деревами та всім іншим, що зазвичай можна побачити на вулиці. Чому цей вимір вирішив показати йому це? Він перевів погляд на примарні силуети неподалік. Йому це здалося схожим на майданчик. Дитячий майданчик. Декілька, можливо, п’ять чи шість невеликих розпливчастих постатей оточили когось. Той лежав на піску. Їхні примарні ноги лупцювали його, поки один із них набирав лопаткою пісок і тицяв тому в… Пальці Ярослава стислися в кулак. Всередині щось боляче кольнуло. Він крикнув у їхній бік, крикнув у бік інших силуетів, вищих у рази, але марно. Ніхто з них не звернув жодної уваги. Лиш їхнє невиразне бурмотіння доходило до його вух. Не маючи більше змоги терпіти це, він підбіг і вхопив двох із них, намагаючись відтягнути цих шкідників, проте своїми діями зміг розвіяти лише темно-сірий туман. Вся локація, якщо так можна висловитися, зникла. Озирнувся — нічого. Він і не одразу помітив, як холод тепер відчувався ним не так гостро. В той же час міраж завібрував, завертівся і вмить змінився на іншу сцену. Кімната чи, вірніше сказати, кухня. Стіл і три силуети за ним. Один менший і два великих. Як завжди, облич не розгледіти, а вся сцена виглядала мов швидка замальовка олівцем, яку анімували для нього. Два силуети зійшлися разом, стіл із гуркотом посунувся. Схоже, почалася сварка. Той, що малий, встав і промайнув повз Ярослава, втікаючи кудись. Через хвильку за ним рвонула більша постать. Ярослав заступив прохід. Проте силует лиш пройшов крізь нього, залишивши лиш неприємне відчуття холодного поколювання. Кісточки на пальцях стиснутого до межі кулака побіліли ще сильніше. Він розвернувся і заїхав кулаком тому по потилиці, розвіявши його в ту ж мить.

— Навіщо ти мені це показуєш? Навіщо?! — Ярослав продовжив гримати, нервово розвертаючись на місці. Ніхто не озвався, а туманна пустка почала новий ураганний танок, змінюючись на наступну подію, і так далі, і далі. Ярослав і гадки не мав, як довго тут перебував. Він був лише спостерігачем хроніки подій, на які ніяк не міг вплинути. Але навіть так усе побачене з’їдало його зсередини, викликало біль та лють. Він вже й не пам’ятав, коли востаннє відчував ці емоції настільки гостро, неначе побачене…

Вихор завертівся знову, і його погляду відкрився маленький силует, що стояв навпроти графітового багаття, колихаючись разом із ним у такт. Навколо лежали величезні купи сміття. Він зняв із себе щось схоже на наплічник і жбурнув прямо у цей «вогонь». Ярослав важко ковтнув, споглядаючи цей епізод. Ярослав знав, що це місце — останнє, що він добре пам’ятав зі свого минулого взагалі. Тут він колись втік від усього. Від усього і навіть від себе. Ярослав підійшов ближче.

— Пробач. Я… я завжди знав, десь у глибині...

— Та забув! — промовила маленька постать.

— Ти правий… Забув! Мусив, щоб жити далі! — Ярослав скрипнув зубами, відвівши погляд.

— І що ти будеш робити тепер? Знову втечеш чи закриєшся від світу? Вони розуміють тільки мову насильства, так хай отримають те, на що заслуговують! — маленька безформна маса графітового кольору повільно набула форми дитини. Чи, якщо висловитися більш звично — Молодшого. — Думаєш, це можна виправити? — продовжив він, гнівно глянувши на Ярослава. — Це залишиться з тобою навічно!

— Думаю, — Ярослав глянув на малого теплим, сумним поглядом, — ти абсолютно правий. Навічно… Але знаєш, я обираю третій варіант — житиму далі. Можливо, тільки дещо інакше. — Ярослав покуйовдив малому голову і попрямував кудись уперед.

— Не думай, що на цьому все! — пролунало йому вслід.

— І не збирався!

Попереду виник невеликий просвіт, щілини якого злегка освітлювалися. Підійшовши до нього, він побачив, що отвір розширився до розміру прямокутних дверей. Ярослав озирнувся ще раз туди, де востаннє бачив Молодшого, помітивши лише туман. Повернувшись до отвору, він ступив туди, тепер без зволікань. Картина, що постала перед ним, викликала вкрай змішані відчуття. «Скільки часу минуло?» — запитав він себе. Будинок тепер нагадував руїну, атмосфера навколо нещадно тиснула. Усе навколо осипалося і покривалося все більшими тріщинами, куди не глянь, а з вікон вже не лилося світло. Здавалося, ніби ще трохи — і ця оселя завалиться вмить, поховавши його тут навічно.

— Ти повернувся. Я навіть трохи здивований, — промовив Середній, який, склавши руки, стояв неподалік, притулившись до стіни. — Тобі пора!

Ярослав хмикнув, подумки зважуючи почуте, і рушив до вхідних дверей. Дорогою він звернув увагу на свою сумку і пакунки з їжею, які залишив тут ще тоді, а от розбитої глиняної маски і сліду не лишилося .

— Ми ще зустрінемося колись? — промовив він, підійшовши до дверей.

— З таким же успіхом, — один із кутиків губ Середнього злетів угору, — ти міг би задати таке ж запиттання своєму відображенню.

Той усміхаючись хитнув головою, після чого ненадовго перевів погляд на середнього:

— Наглядай за ним. Він той ще розбишака.

— Який господар, такий і дім.

Ярослав кивнув, взявшись за дверну ручку.

— Ще розряд! Давайте!

«Глухий кашель»

— Є пульс. Кисневу маску! Швидко! Готуйте 1 кубик промедолу!

Важкорозбірливі голоси лунали з усіх сторін, пищання монітора, шурхіт та гул машини неприємно відчувалися у черепній коробці, як і печіння в ділянці грудей. Ярослав повільно розплющив очі. Все двоїлося і пливло. Відчув, як до обличчя щось приклали. Холодний потік повітря і гумовий запах ударили йому в ніс і до рота. Він злегка обвів присутніх поглядом. Навколо юрбилося троє силуетів, одягнених у червоне. Один із них нахилився до нього.

— Пане. Ви зараз у швидкій, ми веземо вас до шпиталю. Ви добряче впали з велосипеда під час підйому. У вас сильна травма голови, але вже все добре. Не хвилюйтеся. Все...

Ярослав то чув, то не чув медика, все більше переводячи увагу на один спогад, що виник у голові, а можливо, і сон: химерний будинок на вершині пагорба, до якого лежав його шлях. Проте як він не намагався, але так і не зміг пригадати, як спускався звідти, як і передачу замовлення комусь. Все здавалося таким туманним. «Напевне, це просто сон. То он воно як», — подумав він. Виходить, таки не заїхав. Дивлячись на стелю швидкої, на якій часом миготіли тіні від дерев, що проносилися за вікном, він міркував, але не про замовлення, роботу, свої хобі чи друзів, а про те, що, як він думав — давно забуте, закинуте у комору, завішану на три замки, про все те, чого він усе своє життя уникав. Давно пора!