Прокляття грааля.

"Я несу тавро єретика. Моя доля — вигнання. Мені немає прощення", — повторював він знову і знову.

Хода його була важкою, а босі ноги посікли глибокі порізи. Очі були випалені, аби більше не бачити жахів цього світу. На грудях висів напіврозплавлений обладунок, на якому колись висікли святі писання, а старий плащ ховав понівечене тіло. За спиною він тягнув по землі масивний дерев'яний хрест.

— Господи, скільки ще мені нести Твою немилість? Чому Ти відвернувся від нас? Чому не чуєш молитов Твоїх дітей?..

Відповіді не було. Як не було й надії, що давно згасла. Ні співу птахів, ні шурхоту звірів, лише глухий відгомін пострілів і далекі крики.

Темрява давно стала для нього звичною. Світ він бачив лише через аури: живі горіли в ній, мов вугілля під попелом. Мертві й неживі речі лишалися чорною порожнечею, і шлях доводилося вгадувати ногами. У траншеї біля стіни чорним полум'ям тліла аура пораненого воїна. Той благав про милосердну смерть, але блукалець не мав права її дарувати: його ноша карати єретиків, що пішли проти церкви.

Із-за пояса він дістав важкий молот і три іржаві цвяхи, скинув із плечей хрест і поклав на нього воїна. Два удари, і цвях, освячений кров'ю святих, увійшов у зап'ястя, ламаючи кістки й рвучи сухожилля. Воїн закричав.

— Кров святого змиє твої гріхи, — тихо сказав блукалець.

Другий цвях пройшов крізь інше зап'ястя, мов розпечений метал крізь масло. Воїн знепритомнів. Третій пробив обидві ступні, надійно прикріпивши грішника до дерева. Блукалець підняв хрест, вкопав його в розм'якшену землю, підпер уламками цегли й заховав молот за пояс. Чорне полум'я на хресті мерехтіло дедалі слабше. Він рушив далі. Спині без звичної ваги було чужо й порожньо.

У багнюці на дорозі ледь жеврів тонкий білий вогник: освячена зброя воїнів духовенства, двометрова рушниця дванадцятого калібру. Магазин був повний, заряджений протидемонічними кулями з кров'ю невинних дітей. Він підняв її з трепетом, наче йому знову дозволили робити те, для чого його колись створили.

Позаду пролунали кроки. Він обернувся: три аури палали чорним вогнем.

— Невірні... — прошепотів він.

Постріл. Куля прошила двох наскрізь, розриваючи кістки й плоть. Третій упав на коліна й заходився гарячково молитися.

— Невірним не личить звертатися до Господа.

Другий постріл, і шматки черепа розлетілися навсібіч. Він перехрестився:

— Твій слуга не дасть богохульникам нести нечестиві проповіді.

Закинувши рушницю на плече, він рушив далі, шепочучи:

— Батьку, веди руку свого раба...

Незабаром під ногами залунала порожнеча кратерів: він вийшов на поле минулої битви. Велетенські вирви від демонічних бомб, тіла людей, демонів та іншої мерзоти суцільним килимом укривали землю, і чобіт ступав то на тверде, то на м'яке. Нутрощі змішалися з багнюкою, повітря було важке від смороду гнилі, паленого волосся й обсмаленої шкіри. Звідусіль лунали тихі стогони, а по всьому полю миготіли слабкі аури вмираючих, мов згасаючі свічки.

Раптом він завмер: хтось наближався. У темряві спалахнуло сліпуче світло, золотаво-біла аура такої сили, якої він не бачив ніколи.

— Бог відвернувся від тебе, єретику, — пролунав чистий жіночий голос.

Рушниця вислизнула з рук і впала в багнюку, коліна підкосилися.

— Хто ти?..

— Ти знаєш, хто я.

— Воля Божа?..

— Ми всі несемо Його волю, — відповіла вона м'яко, але суворо. — Іди шляхом сповіді, і Бог повернеться до твоєї душі.

Рушниця в багнюці спалахнула білим вогнем.

— Я чую тебе, Батьку наш, — прошепотів він, обхопивши палаючу зброю й піднімаючись із колін.

Він майже повірив. Але в голові, мов цвях, увійшли його власні слова: "Мені немає прощення".

— Єретик не може отримати такої милості, — сказав він. — Хто її пропонує, той бреше.

Постріл. Світло згасло, а голос змінився на грубий, огидний бас. Золото аури потемніло, посмоленіло, і крізь нього проступила чорнота. Тварюка випльовувала кров:

— Виродку... Вперше бачу такого вірного своєму божку...

Він підійшов упритул, приставив дуло до голови й натиснув на курок.

— Істинно віруючого не обдурить солодка брехня слуги Сатани.

Він брів далі крізь гори трупів і заплутані сіті колючого дроту, що чіплявся за плащ. Удалині ледь тріпотіла аура: майже зотліле тіло, що ще дихало, тримало в руках книгу. Книга горіла іншим вогнем, мастильно-чорним, і він упізнав його одразу. Вирвавши її з занімілих пальців, він швидко відкинув її вбік: святі слова так не світяться.

Земля здригнулася під чиїмись важкими кроками: повз ішов велетенський згусток сили, Нищитель, створений нищити демонічні танки. Поруч яскравим, непохитним вогнем палав святий мученик і віддавав створінню накази. Вони зникли так само мовчки, як і з'явилися.

Незабаром він натрапив на групу невірних, що зібралися разом, і їхні чорні вогні зливалися в одне.

— Господь не давав вам права Йому молитися.

Гранату з цвяхами, освяченими кров'ю мучеників, він жбурнув у саму гущу. Вибух розкидав шматки тіл по всій околиці.

— Ваша спокута в смерті, а не в молитві, — сухо сказав він.

Біля місця вибуху хтось з останніх сил учепився йому в ногу. Надривний жіночий голос:

— За що... За що ти вбив моє дитя?..

Він мовчки націлив рушницю вниз. Палець на спусковому гачку завмер. "Мені немає прощення", — подумав він.

Постріл. Пальці безсило розтислися.

Він закинув зброю на плече й рушив далі, назустріч своїй спокуті...