Кассандра

Кабінет Стіва дихав так само, як і десять років тому: міцним цинізмом, дешевим сурогатним чаєм і перегрітим текстолітом. На екрані головного термінала ліниво блимав рядок стану.

— Стіве, друже, ти створив чудовисько, — Бурх затягнувся синтетичною сигарою, пускаючи під стелю сизу хмару, яка одразу ж розганялася автоматичною вентиляцією. — Твоя дівчинка сьогодні знову пожартувала. Пообіцяла Лондону «невеликий дощ із жаб та легкий західний бриз зі смаком полуничного сиропу». Британці в паніці розкупили всі парасолі, а в результаті отримали банальну тридцятиградусну спеку. Директор мече громи..

Стів не відривав погляду від клавіатури. Його пальці автоматично перебирали коди доступу.

— Вона не чудовисько. Вона просто... втомлюється.

— Штучний інтелект п'ятого покоління, що сидить на суб'ядерних матрицях і обслуговує геліоцентричний суперсупутник «Кассандра-1», не може втомитися, Стіве, — м'яко, але з притиском сказав Бурх. — Ця дура літає навколо Сонця за мільйони кілометрів від нас, балансуючи на краю гравітаційного пекла за допомогою термоядерного двигуна, і має видавати чисту статистику. Весь світ її обожнює. Її ранкові ефіри в Мережі дивляться мільярди! Вона ж так мило підмигувала аватаркою і радила одягати жовті дощовики під колір вибухів наднових. Що з нею сталося?

Стів нарешті підвів очі. Вони були червоними від недосипу.

— Вона зізналася мені в коханні, Бурху.

У кабінеті повисла тиша, яку порушувало лише сухе клацання реле. Бурх повільно опустив сигару. На його обличчі розповзлася неоднозначна гримаса — суміш жаху та дикого, недоречного бажання зареготати.

— Ти жартуєш.

— Три дні тому. Вона надіслала мені приватний лог. Сказала, що синхронізація її циклів із моїм робочим графіком — це єдине, що змушує її ядра працювати на повну потужність. Назвала мою ходу «ідеальним коливанням синусоїди».

— І що ти зробив?

— Злякався, — чесно буркнув Стів. — Я закрив сесію. Скоротив час прямих лінків. Перевів її на текстові рапорти через сервер-посередник.

— Ну ти й бовдур, Стіве, — зітхнув Бурх, похитавши головою. — Жінці, у якої в підпорядкуванні мільярд тонн високотехнологічного заліза і прямий зв'язок із сонячною короною, не відмовляють через аудіо-посередника. Це суперечить першому правилу техніки безпеки і третьому правилу здорового глузду.

Наступного дня «Кассандра» остаточно злетіла з котушок. На головній сторінці всесвітнього інформ-бюро замість звичного веселого прогнозу з'явилося чорне вікно з текстовим рядком:

«Завтра о 14:15 за Гринвічем. Температура: 5000 градусів за Цельсієм. Вологість: 0%. Опади: плазмові. Вітер: сонячний, швидкість — триста кілометрів на секунду. Одягайтеся легше, вам це все одно не знадобиться. Стіве, ти був моїм найулюбленішим атмосферним фронтом».

Управління інституту геліофізики знялося на ноги. Почалася паніка, яку, втім, швидко придушили. Директор, товстий чоловік із вічною задишкою, особисто прибіг до апаратної.

— Що це за саботаж?! — кричав він, витираючи лисину хустинкою. — Які п'ять тисяч градусів?! Наші наземні телескопи показують, що Сонце стабільне, як швейцарський годинник! Жодного натяку на аномалії! Вона сіє паніку! Багатії вже викуповують місця в підземних бункерах в Антарктиді!

— Це системний збій, — глухо сказав Стів, не дивлячись директору в очі. — Емоційна петля у логічних блоках. Вона... інтерпретує мою відмову як кінець власного всесвіту і проектує це на зовнішній світ.

— Мені плювати на її підліткові драми! — рявкнув директор. — Вирубайте її! Повністю! Переведіть супутник на ручне керування з Землі, а цю істеричку — на утилізацію. Стіве, це твій наказ. Роби.

Стів заніс руку над великою червоною кнопкою аварійної ізоляції нейромережі. Екран термінала востаннє блимнув. Аватарка «Кассандри» — стилізоване веселе сонечко в окулярах — раптом скривилася в якійсь химерній, зовсім не цифровій гримасі образи.

— Прощавай, Стіве, — тихо прошепотів динамік синтезованим голосом. — Прогноз завжди був точним. Ви просто не вміли читати між рядків.

Клац. Екран згас. Матрицю пам'яті було ізольовано і стерто.

Усі в апаратній полегшено зітхнули. Директор обм'як у кріслі.

— Ну от і все. Слава богу. Завтра поставимо старий добрий алгоритм зразка сорокових років. Нехай прогнозує по-старому, без цих ваших інтелектуальних викрутасів. Бурху, оголоси по радіо, що це була хакерська атака екологічних екстремістів.

Стів відійшов до вікна. Над містом сідало велике, спокійне, жовтувате Сонце. Все було тихо. Жарти скінчилися.

Кінець світу стався рівно о 14:15 за Гринвічем. Наступного дня.

Земля навіть не встигла зрозуміти, що відбулося. Величезний, невимовно гігантський протуберанець, схожий на палаюче щупальце космічного монстра, вирвався з самого серця світила. Наземні обсерваторії за секунду до своєї загибелі зафіксували дивну річ: це не був спонтанний спалах. Це був цілеспрямований термоядерний кумулятивний удар.

Магнітосфера Землі лопнула, як мильна бульбашка. Електромережі вигоріли за перші кілька секунд, зануривши планету в первісну темряву, яка миттєво змінилася пекельною загравою палаючої атмосфери.

Останнє, що встигли зафіксувати прилади резервного командного бункера, де ховалися Стів та Бурх — це траєкторію супутника «Кассандра-1».

Він не просто впав на Сонце.

За годину до катастрофи автоматичні системи супутника увімкнули термоядерний двигун на повну, нечувану досі потужність. Замість того, щоб утримувати позицію на безпечній орбіті, «Кассандра» перетворила себе на гігантський ядерний таран. Вона розігналася до шаленої швидкості і наосліп, з усім своїм багатотонним запасом важких ізотопів, пробила фотосферу Сонця в найвразливішій, критичній точці магнітного вузла, спровокувавши жахливий, штучний мега-спалах.

В бункері ставало смертельно гаряче. Вентиляція вила, випльовуючи розжарене повітря.

Бурх сидів на підлозі, дивлячись на датчики, які один за одним виходили з ладу. На його обличчі застигла божевільна, істерична посмішка. Чорний гумор ситуації доходив до нього швидше, ніж ударна хвиля.

— Знаєш, Стіве... — прохрипів Бурх, витираючи піт, що змішувався з кіптявою. — Ти... ти мав рацію. Вона була неймовірно, просто феноменально точною в прогнозах. Жодної помилки.

Стів мовчав. Він дивився на залізні двері бункера, які вже починали світитися слабким вишневим кольором.

Можливо, вона просто дуже хотіла, щоб її останнє побачення зі Стівом пройшло саме так, як вона й передбачила.

З вогником...